Дамян Дамянов. Димчо Дебелянов

Дам’ян Дам’янов
ДИМЧО ДЕБЕЛЯНОВ



       Які були смутні дитинства дні!
       О, скільки сліз тут зронено журбою!..

Цих двох рядків було досить, щоб він став моїм! Назавжди! Він мене відчув, перш ніж я сам відчув себе.

Мені було п’ятнадцять, коли ми познайомилися. Він «воскрес із мертвих», повернувся, закурений, з поля бою і, знайшовши свій дім в Копривщице, обернутий на музей, увійшов і в мій дім. Подав мені свою єдину книжку, що йому не судилося побачити її видрукованою за життя, і я до смеркання проковтнув її за одним духом. Читав і плакав. Такий собі юнак, що не ходив на війну, не закохувався ще, а міг тільки плакати...

І я, ще вчора затятий атеїст, що просив матір викинути геть з хати своє дурне кадило, вчора сам запалив його. Я знайшов одного з своїх богів. І у книжечці, що мені її подав мертвий піхотинець, було написано:

       Поріг знайомий цей пересягнути,
       де захист твій, де маєш оборону,
       і втомлений свій погляд обернути
       із словом молитовним до ікони.
       Нарешті тут в кінці путі земного
       жадав би путь свою пройти до тризни…

Ні, віднині твоє сонце сходитиме, бідний підпоручику! Ти, хто не дочекався, коли прийде твоя «О Морно! В бурю скришене зерно», ти, хто, аби забути злидні і революційні пивниці, став перед кулі; ти, хто блукав між світлою вірою і божевільним Ніцше, ти вернувся до батьківської хати! Вернувся, коли сумирно згасав вечір. Вернувся одного жовтого осіннього вечора разом зі мною...

Я ступав твоєю копривщицькою хатою, а чужинці, що клоцали фотоапаратими навколо, здивовано дивилися на мої сльози. Не розуміли їх, їм не до снаги було їх зрозуміти...

І я плакав, тому що перед моїми очима жахіттям стояли два страшних експонати: твоя маленька дитяча колиска і дощана валіза, що повернулася замість тебе з фронту. Не подивився навіть, чи є в ній «кров’ю  скроплені листи», але мені стало страшно від близькості цих двох країв — дитинства й кулі.

О, ця клята куля! Чи не бачила вона, що вганяється в дитя! Тому що ти був дитиною, і щоб приховати це, відпустив собі бороду! Тільки діти так ідуть на війну...

Я вийшов з хати і приголубив твою матір, що скаменіла на порозі від чекання. Приголубив і прошепотів, що ти вернешся, що ти вже вернувся. Назавжди вернувся, хотів принаймні втішити її, тому що вона

       ...про зустріч з сином порина
       у вир замріяних думок. 


(переклад з болгарської — Любов Цай)