Балада про рiдну хату

         Я, Пасьовин Микола Васильович, 1946 року народження, пенсіонер. До 70-ти річчя Великої Перемоги, до 72-х річчя визволення м. Токмака від німецько-фашистських загарбників, вшановуючи пам’ять загиблих у війні, і зокрема земляків-токмакчан при штурмі Пришибських висот, написав оцю баладу. Як ідеш з Токмака на Мелітополь, то праворуч, за річкою Молочною, тягнуться висоти до самого лиману. Ці схили добре видно. А як на них стоїш, то зверху все видно перед тобою, як на долоні. У німців у вересні-жовтні 1943р. там проходила лінія оборони “Вотан”. Оборона, вважайте, неприступна. Прикривала підхід до Криму. Мого батька призвали в діючу армію в 1943, його, і таких як він, мобілізували і необучених і необстріляних, кинули “живцем” на ті висоти; та ще й з ярликом: “ви були під німцями”; - дивились як на зрадників. Це було кроваве горнило. Все, що змальовано, буквально з натури. І хата-лазарет була, і невеличке кладовище - поховання померлих бійців після поранення поруч. І в цій хаті (рідній) Медведський Іван прийшов до тями після поранення. Він залишився живим, загинув в подальшому. І церква Сергіівська (на “Ріжку”) стоїть і виблискує куполами і нині. З висот іі добре видно. І могили-поховання розкопували, збирали прах загиблих. Я добре про це пам’ятаю. А в одному місці мене “кольнули” тим, що багато російських слів. Але ж я писав тими словами, якими мене навчили батько-ненька змалку. З великою гіркотою в душі я відповів так: “Як батька мого забирали на фронт, то в рот йому не заглядали, який там у нього язик, - чи-то український, чи-то російський. Чи-то червона, чи-то красна кров лилася так густо, що земля від крові, як ранньої весни, парувала. І танки німецькі не могли подолати таке кроваве місиво.” Я читаю-перечитую свою баладу, й немов би я на тій горі, у тому вогненному смерчі, відчуваю той смертельний вогонь, порох, кров; немов би з бійцем у рідній хаті. Немов би поруч з його дружиною. І Пришиб-гора переді мною, і сонечко закочується за висоти, і хмарки плинуть над горою, і виграють різнобарвними кольорами після заходу сонця. М. В. 2015

Зібрали нас у воєнкомі
I повели всіх до комори,
Дали нам форму і взуття,
Дали нам чітке поняття:

– Віднині ви тепер солдати,
Забудьте матір, свою хату,
Возитись з вами нема часу,
Для вас тепер одне є гасло -

Іти вперед всім безупинно,
І завдання у вас єдине:
Рубіж німецький подолати,
Червоний прапор наш підняти.

Ми двоє років воювали,
Ви ж перед німцем плазували.
Ось вам гвинтівка на п'ятьох
Й команда грізная – ВПЄРЬОД! –

А що  ми їм могли сказати ?
Не так щось мовиш – трибунал.
То краще вже усім мовчати,
А ми  могли б сказати так:

– Ви в сорок первім так тікали,
Що тільки п’ятками свєркали.
Віддали німцю Україну,
Всю землю нашу, і калину. –

Й полізли ми по стрімких схилах,
В нас з кулеметів німці били,
Впритул стріляли, вряд косили,
Холола кров у наших жилах.

А ми повзли й повзли все в гору,
І рили землю безупинно.
Як глянеш збоку на ту гору –
Побачиш ти таку картину:

Канавки тягнуться по схилу,
Єсть обриваються з почину.
Там, де канавка обірвалась,
Душа солдата одірвалась

Від тіла грішного, від жизні,
Пішла на спочин, на покій.
Тепер що дорікати їй?
Душа впокоїлась віднині.

І ось я майже вже на горі,
І озирнувся я навколо,
Побачив церкву. Наче зорі
На сонці сяяли куполи.

А поруч хатка, там родина,
Малії дітки та дружина.
Старенька матінка моя,
Там вся моя рідна сім’я.

Вони стоять в цей час надворі,
Прикуті очі їх на горі.
Мене не бачать, де я, що я,
Але в думках вони зі мною.

I щойно я за них подумав,
Фашист гранату тут пошпурив.
I біля мене так рвонуло…
І в темний морок я поринув.

Що я робив, як був в невтямі?
Чи то блукав поміж світами?
Мене хто витіг  з пекла-раю?
Не пам’ятаю і не знаю...

Пройшов морок, прийшла свідомість,
Відчув життя я, відчув кволість.
Водою хтось тут напуває,
І рідних рук я відчуваю

Торкання ран моїх. І подих,
Такий знайомий, з теплих вуст.
Відчув, хоч твердить не берусь,
Домівки рідної я віддих.

О... Та це я вже, мабуть, в раю,
Чи то вже десь в путі до нього.
Відкрив я очі з осторогой.
I що я бачу, що я маю?

Знайомі стіни і ікони
Висять в закутах, в рушниках.
І я, скривавлений, в бинтах,
А навкруги все стогін, стогін.

Та це ж то та сама іконка,
Якою матінка старенька
Мене на бій благословила,
Мені вливала Божу силу.

Для люльки он отой крючочок,
Де немовлям я колихався.
А потім і своїх п'яточок
Вночі баюкав, з ними грався.

І втямив я, що в рідній хаті
Лежать ізранені солдати.
Я ж ввесь в бинтах, і тільки очі
Відкриті трохи, напівночі.

Одна рука лише працює,
Все ж тіло скуте, все марнує.
Дружину бачу. Та не можу
Подати знак, що я ж на ложі!

І так пройшло вже кілька днівців,
Як я лежу в рідній домівці.
Дружина ходить, всіх вітає,
Водою зранку всіх вмиває.

І біля мене зупиниться,
Водиці дасть мені напиться.
На мене жалібно позорить,
Сльозу непрохану ізронить.

Я ж ввесь в бинтах, та у осколках,
Живу ввесь час лише на голках.
Лежу, як мумія живая,
На краще рана не звертає.

Споглянуть би рідную хату –
Мета остання у солдата.
В очах його такая туга,
Він хоче неба і голуба.

І от на двір його виносять,
А там, надворі, уже осінь.
За обрій сонечко сідає,
Пітух останню піснь співає.

І помирає він тихенько
В ріднім дворі і біля неньки.
Дружина поруч, та все плаче:
– Можливо й мій отак, одначе. –

Ніхто його так й не признає.
Солдат безвісним погибає.
Не знать, на кого похоронку,
Куди писати то із фронту.

Палкан тут раптом підбігає,
Та й на ввесь голос завиває.
Узнав, унюхав, неборака,
Що це ж хазяїн, бідолаха.

І тут же поруч, в огороді,
Маленький цвинтар. І вже скоро
Солдата в землю загорнули,
В суєті справ його й забули.

Хто він, звідкіль, якого роду?
Ніхто не взнає це ізроду.
Вітрець тихенький повіває
І покій вічний схороняє.

Пройшли роки. Війна скінчилась.
Дня Перемоги всі діждались.
Нема Івана, десь загинув,
Пропав він безвісти, як злинув.

Одна живе, вдова-солдатка,
Дітей п’ятерко в старій хаткі.
Повиростали... Розлетілись…
Старій могилочка ж лишилась,

Де невідомого солдата
В війну схоронила близ хати.
– Хтось, може, й мого доглядає
Та все на звісточку чекає. –

Ідуть роки, і час все лине,
Знаходять невідомі могили.
Старенька же могилку не дає
Копати, щоб узнати, хто там є.

– Я з ним зріднилась за ці роки,
То ж не тривожте його спокій.
Десь, може, й мій лежить отак же.
Як я помру, з'єднайте нас вже. –

І дальше йдуть роки, і час все лине,
Прийшла пора тривожити могилу.
Збирають кісточки, останки,
Прощається старенька наостанок.

Ось вилами збирають бійця прах,
І зблиснуло щось раптом у кістках.
– Дивись, бабусю, тобі це звістка,
І нам усім живим, ізвістка! –

– Так це ж Іван! Це ж мій Іван!
Та ж він в війну тут десь пропав!
Скільки років його чекаю...
Та ж поруч він, а я й не знаю!

Цього хреста рідная мати
Дала, як син йшов воювати.
Кістки згнили, а хрест не згинув,
Від нього відгук нам долинув.

Зустрілись ми крізь довгі роки…
Тепер, без зайвої мороки,
Помру із легкістю в душі,
Не дорікне ніхто мені. –

На сонце ясне подивилась,
Та Богу стиха помолилась,
Поцілувала тут хреста,
Й на покій в вічність відійшла.

В одну поклали домовину,
І прах бійця, й його дружину.
З'єдналися, як молоді у  шлюбі.
Дай, Господи, їм завжди бути любим!

Їх по християнські відспівали,
В одній могилі й поховали.
Тепер віднині і довіку, –
Оця могила, їм домівка.

Біжать роки, вже нові покоління
Живуть й зростають в новому велінні
Часу. Та подвиг твій безсмертний
Завжди залишиться у серці.

Я наче бачу всю оту борню,
Той бій, що рвав найкріпшую броню.
Ти не пошкодував свого життя,
Й пішов на покій в вічнеє буття.

Мене в війну своїм ти тілом захистив,
Життям своїм життя майбутнє породив.
За це тобі глибокій наш уклін,
Із тебе брати будемо примір.

За Пришиб-гору сонечко сідає,
Стомилося, відпочивать лягає.
Червоним сяйвом так воно палає,
Немовби рани знову відкриває.

Легенькі хмарки плинуть над горою,
Полеглих душі начеб перед мною.
Вони неначе стиха розмовляють,
Й мені з небес так ніби промовляють:

– Храніте мир, храніте покій.
Мир вам усім живим, і спокій.
В добробуті і злагоді всім жити,
І землю рідну всім миром боронити. –

А ось і діти йдуть, і внуки;
І скачуть підстрибом правнуки.
Могилку потрібно всім їм доглядати,
А нам, про цю баладу, завжди пам’ятати.


Токмак, 2015