Из Итаки в Итаку - укр

Русский подстрочник - внизу.

Вологим довгим шляхом йду край лісу
з товаришем. Цей шлях обом знайомий.
Ліворуч ліс. Праворуч - мочари.
Йдемо не поряд - так, що поміж нами
принаймні трьом є місце ходакам,
з тих, з ким цей шлях не раз долали разом.
Колись. На жаль, не вернеш це колись.
Втім, відстань балачкам не заважає,
і навіть те, що пробурмоче хтось
собі під ніс, почує інший добре.
Сприяє цьому не лише наш слух
і звичка до взаєморозуміння,
а й те, що ця місцевість нам завжди,
коли немає вітру чи дощу,
нагадує прабатьківщину тиші, -
адже й вона народжується десь.
Отож йдемо, балакаємо чутно,
хоч і не гучно, в лоні тиші тиш.
Щось на зразок ядра у протоплазмі
розмова наша в морі німоти –
дбайливої, байдужої – хто знає?
Пливе шуліка. Обережно чапля
встромляє ногу в дзеркало води.
Цікаво, чи не заздрить нам природа?
Мабуть, що заздрить. Всотує думки,
не помічаючи їх в плині слів і пауз.
Здається їй, що з’єднує слова
не хід думок, не наше спілкування,
а щось химерне, що єднає світ.
«Що ж, може, так і є», - кажу я вголос
і чую в відповідь: «Ти що, старий, заснув?».
«Мабуть, заснув. На мить. Давай продовжуй.»
І знов розмова наша повела
мене й його своїм таємним шляхом,
який тече над нами, як ріка,
завжди спроможна зустріч з невідомим
нам влаштувати, поки інший шлях -
оцей, знайомий, битий-перебитий,
як і в дитинстві, буде головним -
тим, що веде з Ітаки до Ітаки.

31.10.2015.

Вдячний Олександру Фролову, чия світлина була поштовхом для написання цього вірша.

Подстрочник.

Длинной сырой дорогой иду мимо леса
с товарищем. Дорога эта знакома обоим.
Слева - лес. Справа – болотистая низина.
Идем не рядом  - так, что между нами
есть место по крайней мере трем ходокам,
из тех, с кем эту дорогу не раз проходили вместе.
Когда-то. К сожалению, не вернуть это когда-то.
Замечу, что расстояние не помеха нашей болтовне,
и даже то, что один пробормочет
себе под нос, другой хорошо расслышит.
Способствует этому не только наш слух
и привычка к взаимпониманию,
а и то, что эта местность нам всегда,
когда нет ветра или дождя,
напоминает прародину тишины, -
ведь где-то и она рождается.
В общем, идем,  говорим слышимо,
хоть и негромко, в лоне тиши тишин.
Чем-то вроде ядра в протоплазме
представляется беседа наша в море немоты –
внимательной, безразличной – кто знает?
Плывет коршун. Осторожно цапля
вставляет ногу в зеркало воды.
Любопытно, завидует ли нам природа?
Наверное, завидует. Впитывает в себя мысли,
не замечая их в потоке слов и пауз.
Сдается ей, что соединяет слова
не ход мыслей и наше общение,
а что-то химерическое, что объединяет весь мир.
«Что ж, может, так оно и есть»,  - говорю я вслух
и слышу в ответ: «Ты, что, старик, заснул?»
«Заснул, наверное. Давай продолжай.»
И снова беседа наша повела
меня и его своим таинственным шляхом,
который течет над нами, как река,
постоянно готовая устроить нам
встречу с неведомым, пока другой шлях –
вот этот, знакомый, хоженый-перехоженый,
как и в детстве, будет главным -
тем, что ведет из Итаки в Итаку.