197. Василь Стус. Пня старого немеркнущая память..

Пня старого немеркнущая память
Чадит, как будто дым. Мезги волокна
Под корень отняты. И небо, позабыто,
Болит, как отсеченная рука.
Всё грезится  густая крона, щебет
Веселых птиц и заволоки туч,
Румяненых рассветом, щедрый ветер,
С которым радостно вставал на бой.
Все это сбереглось воспоминаньем,
Но сохнет память. Там же, в глубине,
Сном перевиты, корни ворошатся,
Перегоняя по сосудам  старым
Набрякнувший и застоялый сок.
Но жизнь тебя помалу покидает,
И незаметно прошлое приходит,
Прокрадываясь в старческие сны,
Как отощалое и голое желанье.
А, все неважно! Снится – да и снится,
Невесть что и мерещится – и ладно.
И так над гладью замершей воды –
Она живой живее - повисает
На веточке надежды старый корень
И дотлевает памятью. Заглянет
В себя и тут же, устрашенный  явью,
Которой не узнал, себе так скажет:
Жизнь – это сон. И ни конца ни края
Нет  этим снам, что были до начала,
До нарожденья. Гроб и колыбель
Плывут куда-то памяти рекой –
Не зная удержу.
19.4.72


Старого пня непроминальний спомин
чадіє, наче дим. Волокна намезг
утято при землі. Забуте небо
болить, як ампутована рука.
Ще мариться висока крона, щебет
веселих птаств і заволоки хмар,
рожевлених світанням, гойний вітер,
з яким ти радісно ставав на прю.
Усе це збереглося в пам’ятку,
та усихають спомини. А глибом
ворушиться сповите в сон коріння,
переганяє по старих судинах
застояний і збрезкотілий сік.
Інстинкт життя ховається од тебе,
і непомітно спомин увіходить,
і долітає до старечих снів
охляле, виголіле геть бажання.
— А, все немудре! Сниться — то і сниться,
і казна-що ввижається — і вже.
І так над плесом мертвої води —
вона живіша од живої — висне
на шелепочку сподівання корінь
і дотліває спогадами. Гляне
у себе і, відстрашений явою,
ані впізнанною, про себе скаже:
життя — то сон. Ані кінця, ні краю
нема тим снам, котрими ти почався
ще до народження. Труна й колиска
рікою споминів кудись пливуть —
не знаючи зупину.
19.4.72