Непрощенно мало тебе...

Очманілому сонцю набридло безхмарністю мліти
І нічого не вдієш...це осінь прийшла золота...
Щоби серце моє від осінніх застуд відігріти -
Розбуди в мені сонце, бо в осінь так мало тепла...

Мені стачить жагИ...та... тебе лиш непрощенно мало,
Непробачно порожньо без тебе бува на душі...
Я з тобою віршами в безсоння мої розмовляла,
Ти повір: то не я - моє серце писало вірші...

Ти мене відпустив, наче птаху безкрилу на волю...
Я побачила світ...він без тебе занадто жорсткий...
Не спроможна одна спити стільки холодного болю...
Якщо справді любив...то навіщо тоді  відпустив?

Не боюся того, що вітри мені дихають в спину:
Не погасне від вітру багаття живильна іскра...
Ти мені говорив, що кохаєш, як рідну дитину,
А дитині потрібно багато любові й тепла...

Очманілому сонцю набридло безхмарністю мліти...
Дощ холодний всю ніч обережно по шибці шкребе...
Від осінніх застуд тільки ти мене можеш зігріти,
Та... тебе конче мало...непрощенно мало тебе...