Почуй, Всевишнiй...

Самотньо в осінь похилились стрілки,
Нестерпний біль душі - останній штрих...
Почуй, Всевишній, ти молитву жінки,
Почуй, що просить у твоїх святих...

Перед іконою тремтить, неначе свічка,
Душа розхрістана, оголена, мов дріт...
Невже вона приречена навічно,
Не бачити в житті своїм просвіт?

Ступає тихо жінка до причастя,
Несе покірно свій життєвий хрест...
Що їй потрібно? - лиш жіноче щастя
І віра у заступництво небес...

Почуй, Всевишній, щирую молитву,
У мовчазних вустах заклякший крик...
Стежки її життя - суцільна битва,
Де щастя  - це шматки мізерних крихт...

Та...жінка ця не визнає поразку,
Бо визнати - це втратити себе...
Їй хочеться тремку осінню казку:
Не золото, а серце золоте...

За що покарана душа цнотлива, гарна?
Який страшний в житті вчинила гріх?
Невже вона твоїх щедрот неварта?
Насип їй, Боже, щастя цілий міх!

 


Рецензии