О жизни

(по мотивам романа А. Иванова «Вечный зов»)


Жизнь человека, как костер недолговечный...
вот вспыхнул он во тьме Вселенной вечной,
И вот горит он, и собою Бездну освещает,
но рано или поздно все ж костер отполыхает.

Иссякнет жизнь и все закроет Мгла.
Сгорят дрова – останется зола,
а пепел по земле развеет ветер.
Веками было так на белом свете.

Кострище порастет травою молодой
и зашумят сады зеленою листвой.
Промчится между них, как быстрый конь,
Тот ветер, что разжёг жизни огонь.

г. Белгород Днестровский, 30.07.1981 г.


                ***

Життя людське – багаття край дороги!
В пітьмі безмежній, попри застороги,
то жЕвріє тихенько, то горить…
А те ураз на Всесвіт запалає,
але надовго дров не вистачає –
зоря засяє на одну лиш мить…

Погасне ватра – все укриє мла,
життя людське перегорить дотла,
не випадає у віках світИть…
А попіл по степу безкраїм,
поміж гаїв і аж до небокраю,
розвіє вітер… Він бо не горить.

Те попелище всіється травою,
сад виросте немовби сам собою,
підніметься колосся золоте…
Віками так було на білім світі
і бавити їх буде той же вітер –
роздмухає життя він молоде!.


12.10.2015, Миколаїв

Чи думав, чи гадав я, молодий юнак, який тільки но закінчив університет, лежачі на госпітальному ліжку в Білгороді Дністровському в один із липневих днів 1981 року, що через 34 оберти земної кулі навкруг небесного світила знову, повернуся до цієї вічної теми - суті людського (читай свого) життя, і також лежачі на лікарняному ліжку своєї душі…