Частина 7. Якобiнська диктатура

Поема "Чорна кров"
з історії французької революції

Частина сьома.
Якобінська диктатура.

***********************************************
“Революція пожирає своїх дітей...”

П'єр Верньйо, один із лідерів жирондистів
***********************************************

Повстання у Вандеї
Два місяці іде,
І спокою в країні
Немає вже ніде.

У Франції панують
Розруха і війна,
Із кожним днем в крамницях
Росте на хліб ціна.

В Конвенті якобінці
У сотнях бід й нещасть
Французьких жирондистів
З упертістю винять.
А ті їм закидають
З вандейцями зв'язки,
Й гризуться депутати
В Конвенті, як вовки.

“Бажають жирондисти
Республіку убить
І владу королівську
В країні відновить!
Загибель жирондистам,
Вітчизни ворогам,
Таємним роялістам,
Злочинцям й брехунам!”

Кричали жирондисти:
“На нас наклеп звели!
Ми всі — республіканці!”
Та їм відповіли:
“А хто не якобінець,
І хто — не санкюлот,
Той зрадник, по якому
Вже плаче ешафот!”

Ніхто із жирондистів
Й подумати не міг,
Що бунт вже якобінці
Готують проти їх.

“В Парижі необхідно
Повстання піднімать!
При владі жирондистів
Не можна залишать!”

Створили якобінці
Повстанський комітет
І натовп санкюлотів
Зібрали під Конвент.

Жахнулись жирондисти:
“Це бунт! - вони кричать. -
Це проти всіх законів!
Закон слід поважать!”
Та тут їх нацгвардійці
Під варту узяли
Й безжалісно в в'язницю
Нещасних потягли.

Полегшено зітхнули
Марат і Робесп'єр:
Французькі жирондисти
В в'язниці відтепер.

Їх стратили прилюдно
На площі восени,
І, як колись Людовік,
Загинули вони.

Занурилась повільно
Вся Франція в пітьму.
Де рівність, де свобода?
Немає їх чому?

Лиш слово проти влади —
І кожен радикал
Людину має право
Тягнути в трибунал.
А звідти вже нікому
Немає вороття.
Багато арештантів
Скінчило там життя...

Був страчений в Парижі
В той час Лавуазьє.
Науці присвятив він
Усе життя своє.
Нічим він не цікавивсь,
Крім дослідів своїх,
Але й він гільйотини
Уникнути не зміг...

Залякано мовчали
Французи по хатах —
“Закон про підозрілих”
На всіх наводив жах.

Як тільки якобінців
Хтось лаять починав,
Чи рідний, чи знайомий
Сміливця зупиняв:
“Мовчи, бо довелося
В такий нам жити час,
Що й стіни мають вуха
І слухать можуть нас”…


читати далі: Частина восьма. Національне кладовище
http://www.stihi.ru/2015/10/22/11116