Їй ніколи не присвячували вірші,
і під вікнами не кричали про кохання.
Вона ж бо не хотіла бути як інші,
й носила довгі чорні вбрання.
Ніхто ніколи не дарував їй квіти,
і не шукав зустрічі з нею.
А їй було байдуже кого любити.
Чорні стіни були її сім'єю.
Тонкі сухі губи й бліда-бліда шкіра.
І чорне волосся - була її розкіш.
В холодних очах померла надія.
Тут дим цигарок обіймав її лиш.
Але ж він готовий палити будинки,
руйнувати мости і бігти за нею,
щоб та зупинилась хоча б на хвилинку,
і він міг назвати її знову "своєю".
Вона
© Copyright: Алина Ясинецкая, 2015
Свидетельство о публикации №115092904041
Свидетельство о публикации №115092904041
Рецензии
