Василь Стус. Трены Н. Г. Чернышевского

I
Когда же, мой народ, тебе простится
Предсмертный крик и тяжкая слеза
Расстрелянных; замученных, забитых
В сибирях, магаданах, соловках?
Держава полусолнца, полутьмы,
Ты гадом извиваешься, отнелиже
Тебя колотит непокутный грех
И совести укоры дух увечат.
Ярись над пропастью, держи баланс,
Дороги все к себе загромождая,
А грешнику вселенскому – ты знаешь -
И на край света от себя не убежать.
Безумие порыва, эта рвань
Всеперелетов -  с преисподней к раю,
Над смертью нависанье, эта жажда
Растленного весь белый свет растлить
И все толочь истерзанную жертву,
Чтобы прощенье вырвать за свои
Злодейства непомерные – навечно
Отмеченные в душах и хребтах.
И та слеза тебя испепелит,
И лютый вопль  поднимется стожало
Полями и лугами. И поймешь
Всесокрушающее буйство  рода,
Владеющий своею смертью, жребий -
Всепамятный, всеслышащий, всезрящий –
Не позабудет ничего и не простит.
II
Хиреют  недра: сколько хватит глаз,
В чащобах диких, скрывищах и гнездах
Разбросан твой родимый суходол.
Немы и нераспознаны уста,
Сердца остыли, тьмою взяты очи,
Ладони заскорузлы,  уж судьбы
Не распознаешь линий.
                Только жмыхи
Души, которая полужива.
О боль, боль, боль, боль, боль  моя!
Куда же мне податься, чтобы только
Не бередить разодранную рану,
Чтоб горла криком яростным не драть?
Стою скалой на вечной мерзлоте,
Где сотней мышачьих следов темнеют
Распадки тускло – и слезу скупую,
Что на морозе мерзнет, унимаю:
То ж ты, мой край, ты, в пятнах крови – ты!
Владенья адские! Куда ни кинь
Безумным оком – там хиреют недра,
Взирает отовсюду край родной.
«То ж я (голосом Йорика) – то ж я».
III
Четыре ветра – полощут душу.
А в синей вазе – зеленый стебель.
В омуте злобы, мир-завирухи
Чернеет безум шатай-воды.
Подле колчана – метлы с хвостами.
Под кадыками – запах синели.
И небокрай вороноконий
Оделся тьмою, и в вопль, и в кровь.
Новогородцы, новогородцы!
Загородило кнутом дорогу.
А в синей вазе – весенний стебель.
Как белый бисер – холодный пот.
О белый свете, ногоголовый,
Опричь опричнин – куда податься?
Косматый озор вороноконий
Шагает берегом рыдай-реки.
IY
Боже, не жалости – ярости,
Боже,  не ласки, а мсты,
Дай разорвать эти путы нам,
Цепи нам дай разнести.
Дай неприкаянность сердцу,
Дай нам косматый стогнев,
Факелы мыслей, цветущие
Меж чужеземных огней.
Усилье, усилье, усилье,
Ревом сорвемся мы в лет.
Видишь  – вздымается зарево,
Пусть и на смерть, но вперед.
Благословенна же будет
Пуля тугая, что бьет
Плоть, чтобы больше не нудить
В пережидании лет.
Боже, расплаты безумной,
Боже, безумной дай мсты,
Ярости всенаученной
Нам на всю жизнь отпусти.
V
Продажна, продана,  Отчизна в сердце  звОнит
И там растет, наш придавивши дух.
Вы, ею грезя, пригубите скорбных мук -
И пусть вас Бог, и пусть вас Бог схоронит.
Всклокочены на всех ветрах шатаний,
Как пламенники юношеской боли,
В неволе раздобыли себе волю,
Ногою смертные поправши грани.
Дарует вам бессмертье щедрый вечер
В Отчизне новой – по громаде проб.
Так не ропщите же, что вам на лоб
Бог возложил свой  светлый перст суровый.
 

І

Народе мій, коли тобі проститься
крик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Державо напівсонця, напівтьми,
ти крутишся у гадину, відколи
тобою неспокутний трусить гріх
і докори сумління дух потворять.
Казися над проваллям, балансуй,
усі стежки до себе захаращуй,
а добре знаєш — грішник усесвітній
світ за очі од себе не втече.
Це божевілля пориву, ця рвань
всеперелетів — з пекла і до раю,
це нависання в смерть, оця жага
розтлінного
весь білий світ розтлити
і все товкти, товкти зболілу жертву,
щоб вирвати прощення за свої
жахливі окрутенства — то занадто
позначено по душах і хребтах.
Тота сльоза тебе іспопелить,
і лютий зойк завруниться стожало
ланами й луками. І ти збагнеш
обнавіснілу всенищівність роду,
Володарю своєї смерті, доля —
всепам;ятка, всечула, всевидюща —
нічого не забуде, не простить.

II

Виснажуються надра: по світах,
по диких нетрях, криївках і кублах
розсовано твій рідний суходіл.
Німі, нерозпізнанні вже уста,
серця студені, тьмою взяті очі
і шкарубкі долоні, де вже доль
не розпізнаєш лінії. То рештки
душі твоєї, що напівжива.
О болю, болю, болю, болю мій!
Куди мені податися, щоб тільки
не трудити роз;ятреної рани,
не дерти горла криком навісним?
Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,
де в сотню мишачих слідів угнались
розпадки тьмаві — і скупу сльозу,
що на морозі мерзне, ледь тамую:
це ж ти, мій краю, в цятках крові — ти!
Займанщино пекельна! Де не скинь
страпатим оком — то охлялі надра,
то рідний край пантрує звідусюди.
«Це ж я (на голос Йорика) — це ж я».

III

Чотири вітри полощуть душу,
у синій вазі стеблина яра,
у вирві шалу, в світ-завірюсі
чорніє безум хитай-води.
Біля колчану хвостаті мітли,
під борлаками, як запах бозу,
убрався обрій вороноконій
у смерк, у репет, у крик, у кров.
Новгородці, новогородці!
Загородила пуга дорогу.
У синій вазі стеблина яра.
Як білий бісер — холодний піт.
О білий світе сторчоголовий —
опріч опричнин — куди подітись?
Кошлатий обрій вороноконій
йде берегами ридай-ріки.

IV

Боже, не літості — лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхатий стогнів,
дум смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
ревом порвемося в лет.
Бач — розсвітається зариво,
хай і на смерть, а вперед.
Благословенна хай буде та
куля туга, що разить
плоть, щоб її не марудити
в перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученної
нам на всечас відпусти.

V

Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить
і там росте, наш пригнітивши дух.
Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух —
і най вас Бог, і най вас Бог боронить.
Розкошлані на всіх вітрах вагань,
як смолоскипи молодого болю,
в неволі здобули для себе волю,
ногою заступивши смертну грань.
Щедрує вам безсмертя щедрий вечір
в новій Вітчизні — по громадді спроб.
Отож не ремствуйте, що вам на лоб
поклав Господь свій світлий перст нищівний.