181. Василь Стус. Когда же, мой народ, тебе прости

Из цикла "Трени М. Г. Чернишевського"
I
Когда же, мой народ, тебе простится
Предсмертный крик и тяжкая слеза
Расстрелянных, замученных, забитых
В сибирях, магаданах, соловках?
Держава полусолнца, полутьмы,
Ты гадом извиваешься, отнелиже
Тебя колотит непокутный грех
И совести укоры дух увечат.
Ярись над пропастью, держи баланс,
Дороги все к себе загромождая,
А грешнику вселенскому – ты знаешь -
И на край света от себя не убежать.
Безумие порыва, эта рвань
Всеперелетов -  с преисподней к раю,
Над смертью нависанье, эта жажда
Растленного весь белый свет растлить
И все толочь истерзанную жертву,
Чтобы прощенье вырвать за свои
Злодейства непомерные – навечно
Отмеченные в душах и хребтах.
Вот та слеза тебя испепелит,
И лютый вопль  поднимется стожало
Полями и лугами. И поймешь
Всесокрушающее буйство  рода.
Владеющий своею смертью, жребий -
Всепамятный, всеслышащий, всезрящий –
Не позабудет ничего и не простит.

Народе мій, коли тобі проститься
крик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Державо напівсонця, напівтьми,
ти крутишся у гадину, відколи
тобою неспокутний трусить гріх
і докори сумління дух потворять.
Казися над проваллям, балансуй,
усі стежки до себе захаращуй,
а добре знаєш — грішник усесвітній
світ за очі од себе не втече.
Це божевілля пориву, ця рвань
всеперелетів — з пекла і до раю,
це нависання в смерть, оця жага
розтлінного весь білий світ розтлити
і все товкти, товкти зболілу жертву,
щоб вирвати прощення за свої
жахливі окрутенства — то занадто
позначено по душах і хребтах.
Тота сльоза тебе іспопелить,
і лютий зойк завруниться стожало
ланами й луками. І ти збагнеш
обнавіснілу всенищівність роду.
Володарю своєї смерті, доля —
всепам'ятна, всечула, всевидюща —
нічого не забуде, не простить.