179. Василь стус. Перед фотокарточкой сына

О чем ты грезишь, сынку мой, свои
Глаза счастливые потупив долу?
Что мир, непознанный тобой, лежит вокруг
И манит тайною? Что там,
Где стол просвечивает между сбитых
Невыструганных досок, караулит
И ждет тебя загадка бытия
И бесконечный горизонт надежды?
О чем ты грезишь, сынку мой, головку
Подперши ручкою? Задумчивость такая,
Такая радость на твоих устах,
Блаженство на пушистых твоих щечках
Сквозит до самых ямок. О безбрежность
Разлуки, не души меня, не трожь
Кровоточащей раны. Столько лет уж
И столько дней меж нами высится,
Как стены, что покрыла  слизь и плесень.
Я ж по ступеням медленно схожу
До подземелья. Хватит. Не зови,
Предательская память. Я схожу,
Не оборачиваясь. Только плечи
Трясутся, точно крылья.  Но напрасно.
Напрасно. Не взлететь на крыльях
Рыданья пружного…
9.ІХ.1972


ПЕРЕД ФОТОКАРТКОЮ СИНА
Про що ти мрієш, сину мій, свої
щасливі очі долу попустивши?
Що незбагненний світ лежить довкола
і вабить таємницею? Про те,
що там, де стіл просвічує між збитих
невиструганих дошок, там чатує
на тебе таємниця існування
і нескінченних обріїв надій?
Про що ти мрієш, сину мій, голівку
підперши ручкою? Така задума,
така відрада на твоїх устах,
таке блаженство на пухнастих лицях
збігає до ямок. О безберега
розлуко, не души мене, не тни
скривавленого серця! Стільки років
і стільки днів між нами височіє,
мов мури, взяті в слизоту і в цвіль.
А я вже сходами повільно сходжу
у підземелля. Досить. Не волай,
зрадлива пам’яте. Повільно сходжу,
не озираючись. І тільки плечі
аж трусяться, мов крила. Задарма.
І задарма. Бо не злетиш на крилах
ридання пружного…
9.ІХ.1972