176. Василь Стус. Так тонко-тонко сны меня вели...
Мимо сугробов, урвища – до дому,
Туда, навстречу горю молодому,
Где мои скорби как вода текли
Устами матери, жены и сына.
Печаль моя взвилася до небес,
Ведь вместо дома был дубовый крест,
Так грубо струганный. И в миг единый
Я понял вдруг: жизнь прячется моя
За кружевные параваны смерти,
Что с любящего крови мы, любя,
Потоком точим. Кабы только ведать,
Я никому бы сердца не отдал
И не стирал бы понапрасну ноги.
Так тонко-тонко сны вели меня
Мимо сугробов к отчему порогу.
Так тонко-тонко сни мене вели
повз кучугури й урвища — додому,
туди, назустріч горю молодому,
де в кілька вод мої жалі текли
устами матері, дружини й сина.
Знялась моя жалоба до небес,
бо замість дому був дубовий хрест
так грубо струганий. І в ту хвилину
я був збагнув: ховається життя
за смерті паравани ажурові,
що, люблячи, ми з люблячого крові
річками точимо. Аби знаття,
я б свого серця не віддав нікому
і не стирав би марне постоли.
Так тонко-тонко сни мене вели
повз кучугури й урвища — додому.
Свидетельство о публикации №115091209458