Той біль, як осіння прохолода,
Пронизує аж до глибини кісток,
Ніби повільно вмираюча врода,
Яка тягне безжально за повідок.
Він мучить, ріже безталанно,
Повільно забираючи саме дороге,
О зупиніться кровожерна панно,
Не затискайте серце в павутиння туге!
Не рвіть душу на запчастини,
Терзаючи рани несамовито,
Пожалійте серце простої людини,
В якої гніздо щастя ще не сповито.
Я ж бо готова все вам віддати-
І ясні очі, і серце й красу,
А натомість прошу не забирати,
Закоханий погляд і тремтіння голосу.
Нехай він сам в очах все побачить
І прочитає між рядками признання,
Я зволікала, мабуть цього і не пробачить,
Пізно зрозуміла- час не лікує кохання!
Роки давно спалили всі ноти із пісні,
Яку хотіла про кохання тобі заспівати
І години ті швидко збігли зловісні,
Залишилось останні секунди імпровізувати...
Запiзнiле признання
© Copyright: Марианна Медзинская, 2015
Свидетельство о публикации №115090904956
Свидетельство о публикации №115090904956
Рецензии