171. Василь Стус. Памяти Аллы Горской

Памяти Аллы Горской

Мятежностью возвышена до неба,
ты двери приоткрыла и вошла
в тот вертикальный склеп, куда живущим
заказано ходить…
Ты как-то слишком
легко вошла в тот склеп, где синий мрак и
калиновые тени – ярких гроздей
оплыли крапинки -  качают стоны
их, сотворивших боли материк.

Хрустальные там скалы причитаний
и впадины отчаянья – воронки,
самим себе тесны, чтоб сланцевать
надежды пухлые – и всё в плену у неба,
что жарит холодом, словно огнем.

Виновен каждый в том, что мир устроен
обочь него. И времени миграций
не примечал никто.
           Стеклянный взгляд,
сыздетства устремленный внутрь себя,
утративши чутье самодоверья,
пускается по миру, как улитка,
наощупь, спрятанный в самом себе.

Те души, как исчезнувшие горы,
каменьями лежат и тяжко верят:
а вдруг песок, уже давно как мертвый,
пробудится и житом, и травой…
А помнишь ли о вавилонской башне
надежд, еще не названных своими?
Которые соседили у сердца
неисцеленного. Нет, не души,
а помыслов, ночных наитий губами
касаючись?
  Вот он, ствол лет твоих,
впервые видишь – и не узнаешь,
ведь Киева  тревожные холмы
уже, как лебеди, взмывают в небо.

О долгое прощание с душой!

Огонь, что спелых уст причастье принял,
крылами бился. И прозрачный плач
трипольских голосильниц тонкоруких
мир охватил пред опьянелым взором,
пылала в ветре лента фиолета,
густея долго, как сдымелый мрамор.

И темнота глубокая легла,
когда с усилья мышцы стали камнем
пред дерзким избавительным прыжком
в извечность.
                Тело отменилось:
в воспоминаниях душа взлетала,
высоко поднимаясь рваной тучей,
под ней деревья проплывали, лица,
машины, скверы, площади, дороги,
свистело небо, под застылой грудью
маршировали шествия людей,
а ты над ними поднималась вверх
и отдалялась.
                Только груда грез,
от вечности обмерзлых, вверх летела
до самых звезд и прямо в сердце ночи,
в ту залитую чернотою вечность,
которую не выбелить живущим
очами сердца, рук, очей и уст.

Свист тяглый нависал над небокраем,
не радуясь свободе, тяглый свист
над небокраем. И не рад свободе,
висел над небокраем тяглый свист.

Тот день рябой усмешкой пробегался
по черным водам васильковских луж –
обапол плыли долгих два потока,
слова, сигналы плыли, поезда,
носилось воронье и всё сочилась
капель сонливая, тяжелая, как ртуть,
из голых веток молодых дерев,
почти что саженцев.
                Что за столетье?
Что за земля? И что за люд то был,
бродивший меж ослизлыми холмами,
что за дорога радости в крови,
и что то был за дом краснокирпичный,
как рана рваная иль предвкушенье боли
догадки, ослепительной, как смерть?
И что за день – весь серый, как мертвец,
обросший стрехой страха, как мертвец,
и что за серые фигуры мертвецов
текли  - греховные встревоженные лица?
Затвердевала в их глазах вода,
как плавленая ночь, со стрехой льдины
надежды омертвелой? Что за мир
впервые взору моему явился –
с посивевшими яблонями сада
и коловертью шепотов людских,
что становились кроной и листвой
и ядовитым овощем?
                Всплеск света
во мраке канул. И уж тяжкий гроб –
с  калины гронами  – из-под ножа
дереворубов, резчиков, магистров
смертей своих, словно кора от вишни
помолоделой цветом по весне.
И слезы сада, сизые, как стекла,
её оплакивали на безлюдье –
вдали от жалобниц,  друзей затихших,
ведь скорбь и горе верят лишь себе.

О неуклюжесть одиночества, впервые
проснулось ты меж длинных корпусов
театра горя и театра смерти,
где столько тупиков, заулков тусклых
и затяжных туманов заосенних
и вспучившейся вечности в окне!

О, эти корчи горя, что не может
найти ни места для пасхальных слез,
ни времени наедине с собою,
между ладоней схоронив лицо,
раз умереть, два умереть и трижды
и так лишь очищенье отыскать
для сердца, что погрязло в суете.
О, господарство горя: ритуал
и нищенская проба – себя мимо
пройти и разминуться.
                Чтобы сердце –
как черной розы высохший бутон -
вдруг не раскрылось лепестками дыма,
который валит между ребер всех.

Гримасы веры, боли, круглые заслуды,
рисунок четкий самоистязаний
на снимке человеческой надежды –
вот это вот и есть дороги жизни.
Строй сбился наш. Внезапных покушений
зазубренные шпили – вот одно,
что вырвалось из самозапрещений,
дарованных нам щедрым небом,
чтоб до него мы ввек не возмоглись.
Наш строй сломался. Онемелых душ
не исцелить до времени исхода.
Наш строй сломался. До скончанья века
не исцелить окаменелых душ.
Под гнетом мира, жизни и чуть сбоку
живя, словно на краешке себя,
мы жаждем оказаться в середине –
полуживые, полумертвые. Нас держит
один лишь прошлого невнятный крик –
ведь только это может наша вера.
Забыты Богом и забыты миром,
мы пустоту нагую населяем
какой-то сущностью, для нас чужою,
чтоб на знакомую наткнуться боль.
Выдумываем все, что над землею.
Рельеф надежды – то рельеф земли,
обещанной во сне, что лишь приснится
и, устрашенный собственною явью,
во сто очей бежит не чуя ног.
Наш строй сломался. Во вселенской стуже
отогревает нас только огонь
самосожжения  - скажи ж, Отчизна,
промолви ты, земля, - так кто вы есть.
Кто бы сказал, куда она пошла,
не оборачиваясь? Словно львица,
возвышена мятежностью. Сказал
про верность возвращения из странствий
тем вертикальным склепом? Кто познал
дороги эти – без конца и края,
как самопродолженье? Кто предрек,
что вертикаль продерзкого полета
стволом восстанет? Кто бы смог пройти
между двумя смертями и остаться
живейшим из живых. Да, так, сестра:
штурмуем небо, краденое сызвеку -
еще так долго возвращение к душе.

1972-1979 гг.




                Пам’яті Алли Горської
Бентежністю вивищена до неба,
ти прочинила двері і ввійшла
у вертикальний склеп, куди живущим
заказано ходити...

                Надто легко
ти увійшла в той склеп, де синій посмерк
і калинові тіні – ярких грон
оплилі набризки – гойдає стогін
тих, що створили болю материк.

Там кришталеві скелі голосінь
і розпачу западини, мов вирви,
усе мали для себе, сланцювати
пухкі надії – все пойняте небом,
що пряжить холодом, немов огнем.

Бо кожен завинив, що світ почався
од нього збоку. І доби міграцій
ніхто не спостеріг.

                Осклілий погляд,
відмалку зосереджений в собі,
утративши чуття самодовіри,
навпомацки пускається в світи,
мов равлик, схований у власній близні.

Ті душі, наче вивітрені гори,
і каменем лежать, і тяжко вірять:
колись пісок, уже занадто мертвий,
прокинеться – і житом и зелом...
а пам’ятаєш вавілонську вежу
чекань, іще не названих своїми?
які сусідували – поруч серця
невідволоданого?не душі,
а подумів, нічних прозрінь губами
торкаючись?

                Оце твій стовбур літ,
уперше бачений – уже в одміні,
бо київські сполохані горби
возносяться, мов лебеді, угору.

О довге віддаляння від душі!

Вогонь, що стиглих вуст запричастився,
ще бився – крильми. І прозорий плач
трипільських голосільниць тонкоруких
вже світ засяг перед сп’янілим зором,
яріла в вітрі стрічка фіолету
і довго твердла, мов здимілий мармур.

І темрява глибока залягла,
Коли напруга м’язів скам’яніла
Перед дерзким, як звільнення, стрибком
До вічності.

                І тіло одмінилось:
Куріла в спогадах душа одлегла,
Возносячись, неначе рвана хмара,
Під нею йшли обличчя, дерева,
Машини, сквери, площі, автостради,
Свистіло небо, під схололі груди
Рушали демонстрації людей,
А ти вивищувалася над ними,
І віддалялася.

                І брила мрій,
Обмерзлих вічністю, рушала вгору –
Аж до зірок у найпевнішу ніч,
В ту геть залиту чорнотою вічність,
Котру дарма одбілюють живущі
Очима серць, долонь, очей і вуст.

І висів тяглий свист над небокраєм,
Нерадий волі, висів тяглий свист
Над небокраєм. І нерадий волі,
Над небокраєм висів тяглий свист.

Той день рябим радінням усміхався
По чорних васильківських калюжах –
Обабіч мене в довгі два потоки
Пливли слова, сигнали, поїзди,
Шугало вороння і капотіли
Важкі, неначе ртуть, і сонні краплі
Із головіття молодих дерев,
Ще зовсім саженців.

                Яке століття?
Яка земля? І що то був за люд,
Що никав між ослизлими горбами,
Що за дорога радости кривава,
І що то був за дім червоноцеглий,
Неначе рвана рана, в передболю
Осяяння, сліпучого, як смерть?
І що за день – весь сірий, наче мрець,
Острішком остраху оброслий, наче мрець,
І що за сірі постаті мерців
Пливли – гріховні неспокійні лиця?
Їм загусала ув очах вода,
Як ніч розтоплена, з острішком криги
Змертвілого чекання? Що за світ
Уперше був очам моїм явився –
З посивілими яблунями саду
І покотьолом шепотів людських,
Що вже ставали кроною і листям
І трутним овочем?

                І бризка світла
Пірнула в смерк, і вже тяжка труна –
Із ґронами калини – з-під ножа
Дереворубів, різьбярів, майстрів
Своєї смерті, як кора вишнева
Одмолоділої під весну барви.
І сльози саду сизі, як скляні,
Її оплакували на безлюдді –
Подалі жалібниць і стихлих друзів,
Бо горе верiть тiльки самотi.

О, самото незграбна, що уперше
Збудилася між довгих корпусів
Театру горя і театру смерті,
Де стільки тьмавих зазубнів обтятих
І затяжних туманів заосінніх
І видутої вічності в вікні!

О, ці гримаси горя, що не знає
Ні простору для великодніх сліз,
Ні часу, щоб лишитись наодинці
І, ухопивши лиця між долонь,
Умерти раз, умерти два і тричі,
І тільки так очищення знайти
Для свого серця – в плямах узвичаєнь.
О, господарство горя: ритуал
І жалюгідна спроба – обік себе
Пройти і розминутися.
                Щоб серце –
Троянди чорної нечулий бубон –
Враз не розпуклось пелюстками диму,
Котрий валує ребрами всіма.
Гримаси віри, болю, круглі більма,
Чіткий малюнок самокатувань
На негативі людської надії –
Оце ви й є, дороги життьові.
Нам ряд утрачено. Раптових спроб
Зазубрені шпилі – ото єдине,
Що вирвалося з самозаборон,
Які дарують небеса щедротні,
Щоб ми до них повік не возмоглись.
Нам ряд утрачено. Отерплих душ
Не відволодати вовіки-віку
Нам ряд утрачено. Вовіки-віку
Не відволодати отерплих душ.
Під світом і життям і трохи збоку
Існуючи, неначе скраю себе,
Ми прагнемо посередині стати –
Півмертві, півживі. Держить нас тільки
Минулого нерозпізнанний крик –
Єдина віри нашої спромога.
Забуті Богом і забуті світом,
Ми заселяєм голу порожнечу
Якимись духами, для нас чужими,
Щоб настромитись на впізнанний біль.
Вигадуємо все, що над землею.
Рельєф надії – то рельєф землі,
Обіцяної в сні, котрий присниться
І, власною настрашений явою
У сто очей втікає стрімголов.
Нам ряд утрачено. В космічній стужі
Відігріває нас лише вогонь
Від самоспалення – скажи ж, Вітчизно,
Ти, земле, вимови, – хто ви єсте.
Хто б вимовив би, куди вона пішла,
не озираючись? Немов левиця,
вивищена бентежністю? Сказав
про певність повертання з довгих мандрів
тим вертикальним склепом? Хто збагнув
оці дороги – без кінця і краю
самоподовжені? І хто прорік,
що вертикаль цього дерзкого лету
ще стане стовбуром? Хто б зміг пройти
межи двома смертями і лишитись
живиішим від живих. Так, сестро, так:
штурмуймо небо, вкрадене справіку –
ще довге навертання до душі.

1972-1979 рр.