Із слів твоїх капає лагідна отрута,
Як гіркий полин в'їдається в шкіру,
Я для твого серця стала навіки забута,
Згубивши у високих травах засмучену віру.
Твої очі свердлять в мені чорну діру,
Назавжди розбивши кришталики рожевих снів,
Тепер як примара літаю, у печерах живу,
В загубленості запилених, сірих віків.
Та колись я цвіла намальованим соняшником,
Випивала з долонь ранкову літню росу,
Пливла по житті маленьким човником,
Відкривавши для себе неймовірну красу.
Але ці дні ти змінив зимовим холодом,
Втопив у мені прозорість білих ранків,
Зморив все чуттєве у мені злим голодом,
Вибравши з очей блиск незграбних світанків.
Та бліде небо стало ще красивіше чомусь,
Не вбачає в мені щось важливе для світу,
Не подарував дива ти мені, а я комусь,
Як не дарує зима яблуні весільного цвіту.
Навiки забута
© Copyright: Марианна Медзинская, 2015
Свидетельство о публикации №115090102429
Свидетельство о публикации №115090102429
Рецензии