Про поросяток

Рожеві рильця – п’ятачки,
Біленькі хвостики гнучкі.
Кругленькі поросятка милі,
Маленькі, лагідні, грайливі.
Вони жили собі на волі,
Раділи безтурботній долі.
Веселих троє пустунів,
І кожен з них співати вмів:
«Нас сонце пестить залюбки.
Дарують жолуді дубки.
В калюжі теплі повсяк час,
Чудове літо вабить нас».
Їх гріло сонечко ясне,
Та ось, негода віття гне.
І раз- позраз осінні чари,
Їм дощові приносять хмари.
Сумніші стали вечори-
Прощання літньої пори...
Однакові як не крути,
Всеж різними були брати.
Нуф- Нуф- малесенький пустун.
Ніф- Ніф середній- веселун.
Наф- Наф найстарший- мов сова,
Розумна в нього голова.
Ось, каже: «Осінь настає,
І зрозуміти нам дає,
Що треба будувати хату,
Щоб зиму в ній перечекати».
Та меншенькі брати ледачі,
Із ним не поділяли вдачи:
«Це в тебе хатка на умі.
Пізнішь збудуємо самі.
Тож, доки сонечко ласкаве,
Ми жити будемо яскраво.
Не поспішай і ти, зажди.
І заспівали як завжди:
«Сонце пестить залюбки.
Дарують жолуді дубки.
В калюжі теплі повсяк час,
Чудове літо вабить нас»...
Та осінь встигла до пори.
Промозглі стали вечори...
Нуф- Нуф не довго мудрував,
З соломи хижку збудував.
З годину нею милувався,
І задоволений зостався.
Ніф- Ніф від брата недалеко,
З сухохо віття, мов лелека,
Зібрав як зміг житло собі,
І до братів мерщій побіг.
Поки стрибали по кущах,
Наф- Наф завзято зводив дах.
Був задоволений собою.
У хаті добра піч з трубою.
Дубові двері змайстрував,
На засув хату замикав.
Аж ось навідались брати:
«Ми за добу звели хати.
Наш братик боязкий здається.
Це ж не оселя, а фортеця.
Крім поросят на цій землі,
Нема нікого взагалі».
І ну із нього кепкувати:
«Ти що, зібрався воювати?
Чи вовк наснився на біду?
Ой, смішно, зараз я впаду».
Безглузді речі двох братів,
Наф- Наф і слухать не хотів.
А щоб закінчити до сну,
Мугикав пісеньку чудну:
«Я никого не боюся,
В теплій хатці оселюся.
Двері в мене- найміцні,
Товсті стіни кам'яні»......
А малята пустували,
На весь ліс галасували:
«Де ти, вовче? Висунь носа.
Ми тебе не боїмося.
Хочешь з’їсти нас? Іди.
Завдамо тобі біди.
Будеш завше пам'ятати,
Як маленьких зачіпати»...
Раптом вовк до них біжить.
Співи обірвались вмить.
Він, як привид серед ночі.
Величезний, дикі очі,
Лапи товсті мов береза,
Страшні ікла наче леза...
Наполохані малі,
Незчувалися землі.
Так тікали- гай шумів.
Лише б вовк кого не з’ів.
Ось солом’яне житло.
Вовк дмухнув. Все загуло.
В гору здійнялась хатинка,
Мов легесенька пір’їнка.
Рознеслась на всі боки...
Знову бігли малюки,
Вовк за спинками гарчав,
Їм на п’ята наступав.
Ось Ніф- Ніфове житло,
Враз від серця відлягло.
І не дівлячись на втому,
Заховалися у ньому.
В нерозбірливій імлі,
Причаїлися малі.
Та від вовчої навали,
Віття їх не врятували.
Знову вовк наздоганяє,
Серце в п’ятах калатає.
Ось нарешті третій дім,
Над трубою в’ється дим.
Нічь підкралася, пітьма.
Ледь добігли, сил нема.
Клацнув засув- гульк у хату.
Не здолати супостату.
То він бився, то гарчав,
Дмухав так, що ліс дріжав.
Та Наф- Нафова стіна
Непорушна, кам’яна.
Вовкові знести несила.
Нагорі зашурхотіло.
Прикусив Ніф- Ніф губу:
«Він вдереться крізь трубу»...
А на печі борщ варився.
Тож Нуф- Нуф не розгубився,
Кришку зняв із казана:
«Зараз вовкові хана».
Пролунав останній скрип.
Вовча морда- бульк в окріп.
Мов зірвався з ланцюгу.
До свиней забув жагу.
Хутко вислизнув на дах.
У очах нестерпний жах.
З даху гепнув об поріг.
І галасвіта забіг...
Залишилась лише згадка.
А веселі поросятка,
Досі мешкають разом,
І співають всі гуртом:
«Сонце пестить залюбки.
Дарують жолуді дубки.
В калюжі теплі повсяк час,
Чудове літо вабить нас».
«Де ти, вовче? Висунь носа.
Ми тебе не боїмося.
Хочешь з’їсти нас? Іди.
Завдамо тобі біди.
Будеш завше пам'ятати,
Як маленьких зачіпати»...