Море та вiтер

Кохались вітер з морем до нестями,
Пливли у всі краї землі,
Летіли дивними думками,
І прихилялись до землі.

Разом вони робили бурі,
Ласкали тих, хто другом був,
хто захотів купатись в морі.
Втішали друзів - скуку й сум.
....
Одного разу, на морському шквалі,
Розбилось серденько її,
На тому місті дірка стала,
відтоді вічно увісні..
Ту дірку в глибині тиши сховала,
не відчувала радості та болі,
ніщо її не ранило, не зачіпало...
Хіба втішало тільки море..
Вона зі світом посварилась,
А помиритись...не змогла
Було хотіла Богу помолитись,
Та не змогла простити,
І так лишилась жити...
Німою стала в дні свого вигнання:
рішучою, хороброю та лютою...
В душі ж було все теж жадання
Любові... змішаної з смутою...
Вона тепер до моря ходить часто,
Шукає серденько своє,
Вдивляється у дірку безучастно,
Солоне море ненаситно п'є.
...
І деколи здається вітру - море чує,
Про що він думає...
Здається що от-от відчує...
Воно ж, сильніше ще лютує.

Вона з роздертим серцем - вітер,
А море - він, то самота...
І попри те, що став для неї світом,
Вона залишилась одна...