ти мариш сонцем

а сонце в її волоссі…
зізнайся, тим сонцем мариш. розвіється над колоссям, полям подарує затиш.
з вінком щойно сплетеним свіжим, що кидає тінь квітчасту, так ніяково стоїш, хлопець з очима щастя. її не годуй словами, пів-міри не визнає. кохати – так до нестями, моє – то навік моє.

а очі її – мигдаль
і звикли вони сміятись. не пустять тебе, на жаль, якщо будеш їх боятись.
дощами омиє трави, і промені знов заграють. тобі вона не кохана, коханих – не забувають.
згадаєш лише вночі про ті мигдалеві очі, про родимки на плечі, про тиху її жіночність.

а губи її – калина
червоні від поцілунків. не жінка і не дитина, все креслить свої малюнки,
дзвенять на руках браслети, схиляються над папіром. закохані – всі поети, немає у мріях міри .
дерева шумлять під небом, нещастя твої втіша. чіпати її не треба, якщо замала душа.

стане раптом на серці зле
трохи ближче підійде осінь

ти не любиш її, але..
мариш сонцем в її волоссі