Вiдпусти...

Краплиною скотилась на твої я уста,
Відчула їх п'янкий аромат, та й не зі зла
Мовчки сковзнула на груди величні,
Водночас могутні та егоїстичні.
Так бажано упала в обійми коханню,
Що не відчула серця благання:
"Що ж ти робиш, зупинись,
Верни затуманений розум,сама повернись.
Він не твій, він зовсім чужий,
Відпусти, він до тебе байдужий.
В нього ж удома сім'я і дитина
І любить його мабуть вся родина.
Чого ж ти вчепилась в примарне кохання,
Це просто життя, а не змагання.
Невже ти готова сім'ю поламати
І чужі почуття у землю втоптати?
Чи вистачить у тебе сили і вміння,
Злості, заздрості й терпіння
Байдуже боротись за свої одні почуття,
Вбиваючи цим чуже, неповинне життя?
Вона ж теж за ним плаче, сумує,
А який біль вона тоді відчує,
Коли побачить, що забрала ти батька в дитини
І про нього на згадку залишаться тільки фото й картини.
Не бери ж ти гріх на душу,
А придушуй свої почуття, придушуй.
Бо ніколи щастя не збудуєш на чужих сльозах
І чисту совість будеш мати лиш у снах..."