Наче струмок час біжить невпинно,
Наше життя забираючи по хвилинам.
Ось уже і осінь посміхається винно,
Що аж сльози біжать по лозинам.
Та чи гідно ми пожили?
Чи все зробили що могли?
Прожили життя- а чим ми дорожили?
Кому із нужденних помогли?
Хтось може на благодійність гроші віддавав,
Щоб другі жили не гірше чим усі?
Сусіду у важку хвилину руку помочі подав?
Або навпаки носили камінь в пазусі?
Що, посадити дерево і збудувати дім- оце й усе?
Та і син і два тут не зарадять.
Все одно нас не туди кудись несе.
І добрі вчинки ніяк нам не завадять.
Не всі ж такі сухі й черстві.
Що із-за гордості нікого вже не бачать.
Десь же в закапелку глибоко, в єстві,
Ми караємо себе- бо життя нам цього не пробачить.
Один раз- і вмить все обірветься.
І не встигнемо навіть сумувати.
Ми покличемо, а майбутнє не озветься
І завтра може вже і не настати...
Кiнець
© Copyright: Марианна Медзинская, 2015
Свидетельство о публикации №115082202972
Свидетельство о публикации №115082202972
Рецензии