Липень

І таїнство вже згаслого вогню,
Й усталеності крок повільний
Турбують й ваблять душу запальну
У інші простори – первісні й божевільні…
Нам південь дику силу дарував
Із блискавичними скаженими роками
У нерозтраченому буйстві гарував
Й урівноважив стиглими плодами…
І, визнаючи часу сліпий шал,
Ми часто прикидаємось й хитруєм,
Та знову пристрастей дев’ятий вал,
По самі вінця в нас із чарами вирує…
Так дуб столітній аж до коренів
Враз від бажань відчує потрясіння,
Як тільки загадковий щем морів
Проллється з неба в щедрості осінній…
Та гасне поклик, з кригою моря,
Чекаєш  знову на жадані вісті
Гориш у полум’ї без крихти каяття,
Лишаючись на перевіреному місці.
З душею, повної любові, стоїмо,
І подвиг цей, як і життя, – вже звичний…
Як добре, що цей світ пізнаємо,
Бо смертні… Нас чекає вічність…

Июль

И таинство угасшего огня,
И медленная поступь постоянства
Волнуют нас, тревожа и маня
В иные, необжитые пространства…
Нас полдень знойной силой одарил
И бешено летящими годами
А неистраченное буйство сил
Уравновесил зрелыми плодами,
И времени признав слепую власть,
Мы часто притворяемся умело,
Но вновь нерассуждающая страсть
Бушует в нас у самого предела
Так дуб столетний до глухих корней
Вдруг ощутит желанье потрясений,
Едва лишь зов загадочный морей
Прольется с неба в щедрости осенней…
Но гаснет зов и далеко моря,
И вновь мы ждем волнующие вести,
И запоздалым пламенем горя,
По-прежнему стоим на старом месте.
Стоим мы с нерастраченной душой,
И подвиг этот безнадежно вечен…
Как хорош, что этот мир скупой
Проклятием бессмертья не отмечен!
(Петр Проскурин "Зов вершин", Июль)