Я у свою ховаюсь шкаралупу

Я у свою ховаюсь шкаралупу.
Не маю й гадки як там далі буде...
Світає. Ранок. Отже, день наступний
прийшов -такий собі звичайний будень.

Хоча -звичайний, мабуть, -недоречно,
бо живемо тепер як на вулкані...
В долонях Бога спить моє містечко,
спить чоловік мій вдома на дивані.

А десь війна. І десь -це не в Зімбабве.
Цей світ втрачає глузд чи не щомиті.
Безрадісні, тьмяні, холодні барви
це літо має, й контури розмиті.

Вчора, сьогодні, завтра -я в полоні
сумних думок і даних обіцянок
собі ... колись біль вщухне, охолоне.
А сонця світ неначе крізь серпанок

на землю ллється. Літо нині скнара:
шкодує теплих днів, звісток приємних.
Знов пишеться, та я така нездара,
блукаю в лабіринтах потаємних

своіх думок, усіх своїх іллюзій,
тому слова, як просо, поміж пальців.
Чого ще треба їй, тій клятій, Музі?
Яких ще слів, яких ассоціацій?

Ось ранок зазирає крізь фіранки
блідим і млявим - не липневим сонцем.
Він ніби родич всіх минулих ранків.
Таким собі, знайомим незнайомцем,

приходить в дім, запрошує на каву,
перелік денних справ в руці тримає.
Одна дратує, інша не цікава -
побідкаєся, так і день минає.

Мабуть це сплін. Але не той -англійский.
Тужу, сумую суто по-слов'янськи.
Мій "Альбіон" серед степів таврійських:
життя доволі клопітне, селянське.

Та варто лиш завмерти на хвилинку,
і знов душа не матиме спокою.
На все свій час...Надії соломинку
завжди потрібно мати під рукою.

І я тримаю - клаптиком паперу,
трьома рядками букв квлавіатури.
А час, у звичній ролі волонтера,
в життя напевно вносить коректури.

2014