162. Василь Стус. Поет вселенная в журчании ручья

Поет вселенная в журчании ручья,
И кажется, весь мир так отозвался
На свет, которому предназначался,
Когда совсем мала была земля.
Звенит космическая музыка воды
В коловращенье смерти и рожденья,
Так преходяще-медленно в беду вхожденье,
Открой следы  и потеряй следы.
Струится космос музыкой. Немой,
Насторожил мир слух свой векодавний.
Что жизни боль – всего лишь знак зазывный,
Приют наш малый в завихренье бурь.

Поет вселенная в журчании ручья,
И кажется, весь мир так отозвался
На немоту, в которой создавался,
И зазвенела звучная река
Рассветов, пенья, щебета, тумана,
Промыты краски, еле слышен крик.
Дорога истеченья, это ты,
Тропа рожденья, что вела к обману?
И от  беды себя не защитишь,
И зацветешь, умолкнув у преддверья
Предначертаний, на слепящем скрестье
Изломов жизни. Хватит. Прекрати.
Замкни свой острый слух.
Мир не сумеет чудо распознать,
Он гневом болен, и ты должен знать -
То жизни боль – предтеча страшных бурь.


Бринить космічна музика струмка,
Неначе ним усесвiт обiзвався
До свiту, чим вiн тiльки назначався.
Коли була земля завсiм плитка.
Гучить космiчна музика води
У коловертi смертi й  iснування,
Це входження в бiду, це плинне дляння
Вiднайденi i втраченi слiди.
Бринить космічна музика. Нiмий
Нащулив свiт свiй слух правiковiчний.
Що бiль життя – неначе знак окличний
Малий наш прихисток вiд веремiй.

Бринить космічна музика струмка,
неначе ним усесвіт обізвався
до німоти, з котрої прозначався,
і забриніла голосна ріка
світань і співу, щебету й туману,
одмитих барв, притлумлених волань.
Невже це ти, дорого почезань,
стежо народжень, що ввела в оману?
І од біди себе не прихистиш,
І зацвітеш, спинившись на порозі
назнаменовань, на сліпучім розі
заломів долі. Досить-бо. Облиш
своє клапаве вухо.
Світ не здолає диво розпізнати,
він гнівиться. І вже по ньому знати –
то біль життя – предтеча веремій.
(Текст взят из сборника "Палiмпсест. Вибране", Киев, 2006, стр. 368