159. Василь Стус. Костомаров в Саратове. UI

Из цикла «Костомаров в Саратове»
UI
Не сожалею о минувшем,
Его сточил сомнений червь.
Мечты бесследно промелькнули,
В инаком мире – водоверть
Жестоких лет. Пускай. Не плачу.
Не убиваюсь. Задарма.
Всё, чем живу, сегодня трачу.
Все загребают в рукава.
Но все ли? Нет, не все. Ей-богу.
И грех сказать: все всё гребут!
Извечным радости облогом,
Забытым счастьем, где имут
Немножно веры на безверье,
Немножко ласки среди зла,
Квадрат – четыре на четыре –
Да окрай черного стола.

Вот здесь напротив у заслона
Сидит страдалица вдова,
И на мозолистых ладонях
Застыли слезы, как дресва.
И молвит: оглянись-ка, сын мой,
Руками горе разведи,
Ведь коль не станет Украины,
Тогда не станет и беды.
И в счастье нелюдей ущербном –
Ее державный меч и гнев.
И горе перетрется в мерву,
И сгинет от ее сынов
Неверных потовч-потороча.
За первым громом – убежит.
Кто ж ей воды подать захочет?
Закроет очи кто – скажи?

Сам по себе – с собою вровень,
Один на сотни ты колен,
В высоком гневе богоравен,
Пусть, может, не река, а брег,
В пути тяжелый. Крик стоустый,
Мольбы столобой ты рука.
Ступай – навстречу дням грядущим,
И поступь пусть твоя, легка,
Пребудет легкой. Не потребно
Сочувствий жалких. Задарма.

Тюрьма не дорастет до неба:
Землей подавится тюрьма.


VI
Не побиваюсь за минулим,
побитим шашіллю зневір.
Високі думи промайнули,
в потаймиру — водовир
стражденних літ. Нехай. Не плачу.
Не побиваюсь. Задарма.
Усе, чим жив, сьогодні трачу.
Все рвуть руками обома.
Але ж чи все? Не все. їй-богу.
І гріх казать: все чисто рвуть!
Навічним радості облогом,
обніжком щастя, там, де ймуть
малої віри на безвір’ї
малої ласки серед зла,
квадрат — чотири на чотири —
і окрай чорного стола.
Якраз навпроти, на ослоні
сидить нужденна удова, ‘
і на змозолених долонях —
солоні сльози, як жорства.
І так провадить: зглянься, сину,
руками горе розведи,
бо як не стане України,
тоді не стане і біди.
І в щасті нелюдів пощербне
її державний меч і гнів.
І горе зітреться на мерву.
І відбіжить її синів
невірних потовч-потороччя.
За першим громом — відбіжить.
Хто ж їй води подать захоче?
Закриє очі хто — скажи?
Єси ти сам — з собою врівень,
один на сотні поколінь
високим гнівом богорівен,
хай, може, не ріка, а рінь,
важка занадто. Крик стоустий,
молінь столобих ти рука.
Ступай — майбутньому, назустріч,
і хай хода твоя легка
легкою буде. І не треба
жалких жалінь. І — задарма.
Тюрма не доросте до неба:
ще землю їстиме тюрма.