Лаванда

           +++

Бо лиш сьогодні  ти зовсім сама,
а може завтра на тебе чекатимуть інші пригоди?
Життя - кольорове , то біло , то фіолетово,
Помаранчево чи синьо,
навіть небо все в кольорах,
 воно величніше за твої страхи.

А може ти прокинешся і скажеш ,
що за фіранками нічого нема,
-Ти песимістка,- запитаю я.
-Я реалістка,- дасиш відповідь ти.

Дарма , надіятись на щось, чи вірити комусь,
все життя, то життя,
але ж ти одна бо сама.
Волі по волі , починаю згадувать чайок,
що кружляють на морем,
а вони ниряють? як вони справляються з горем?

З чином по горах, часто подорожєш
шукаєш нових вражень чи пригод,
ти часто їх хвилюєш,
тих кого не підпускаєш ближче на півквот.

Здається все минає, і минаєм навіть ми,
ми з тобою до півкраю,
ти сама , бо ти не ти.
Все шука куди себе подіти,
і у постійному страху,
досить дихати оманом,
свого таємничого - та ну.

Десь котик, може, тихо пробігає
я знаю, як не любиш ти котів.
-А чого? - питав я.
-Бо вони царапають постійно, мене вони не люблять - відповідала ти.

В тобі так багато правди, та й трохи божевілля,
мені здавалось я наземний, ти небесна.
Розмах твої крил, мене манив.
Та все проходить і проходим ми ,
поміж тисячі обличь, поміж тисячі котів,
що так не любиш ти.

Тобі подобалась лаванда,
та не запах тільки колір і манив
А мені подобались троянди,
і тобі я тільки їх купив.

Я не хочу, щоб ти мене забула,
таким, як той що не любив.
Бо справді ж я не знаю, що відчувала ти,
мені було тяжко, та я відступив.

Не ображайсь на мене люба,
ти ти снишся мені кожного вівторка.
Як зранку відкриваю очі,
я знаю, ти п`єш каву кожного ранку.
і я полюбив , бо її любиш ти.

І здається я б дарив би вже й лаванду,
закрив би очі, на твої нерозуміння.
Пили би каву кожного ранку.
І ти б мені не снилась , а була зі мною.

Смішні слова, що сказані не в слух,
як часто ми мовчим, коли є про що сказати.
Я знову не засну, напевно, до світанку.
Бо навіть коли кліпаю бачу твої очі.

Забути все, як то що ніби ніколи не було,
я вже не той. І я люблю смалити,
Мої недопалки викидаю у смітник,
без тебе і життя зумів туди лишити.

Прощай, як та , що назавжди прекрасна,
я слухаю серце, а не телевізор , як колись.
Здається ти навчила мене жити,
а я ніби  забув, кочуся просто вниз.

Можливо , колись, через довгі довгі роки,
ми зустрінемось, як ніби ненароком
і ти ітимеш, здається не сама,
а я минатиму боком, як та ,що
для мене вже не досяжна.

Я навчивсь вдивлятися у зорі,
розучивсь читать твої думки,
шо щастя , насправді, було горем
що не відпускає, прошу! то відпусти...

Я вбачаю Місяць по долоням,
вже на пальцях кров від порвАтої струни,
нехай краще кровоточить палець,
ніж  вмирає серце від журби.


2015

1108