Иван Подкова Шевченко перевод

I.
Было время - по Украйне
Пушки грохотали.
Было время - запорожцы
Жили-пировали.
Пировали, добывали
Славы, вольной воли.
Все прошло - остались
Лишь могилы в поле,
Те высокие могилы,
Где лежит зарыто
Тело белое казачье,
Саваном покрыто.
И чернеют те могилы,
Словно горы в поле,
И лишь с ветром перелетным
Шепчут о свободе.
Славу дедовскую ветер
По полю разносит ...
Внук услышит - песню сложит
И с той песней косит.
Было время - на Украйне
В пляски шло и горе:
Как вина да меду вдоволь
По колено море!
Да, жилось когда-то славно!
И теперь вспомянешь -
Как-то легче станет сердцу,
Веселее взглянешь.
II.
Встала туча над лиманом,
Солнце заслоняет;
Лютым зверем сине море
Стонет, завывает.
Днепр надулся. «Что ж, ребята,
Время мы теряем?
В лодки! Море расходилось ...
То-то погуляем! »
Высыпают запорожцы.
Вот Лиман покрыли
Их ладьи. «Играй же, море!»
Волны заходили ...
За волнами, за горами
Берега пропали.
Сердце ноет; казаки же
Веселее стали.
Плещут веслы, песня льется,
Чайка вкруг порхает ...
Атаман в передней лодке
Путь-дорогу знает.
Сам все ходит вдоль по лодке;
Трубку сжал зубами;
Взглянет вправо, взглянет влево
Где бы ли сойтись с врагами?
Закрутил он ус свой черный,
Вскинул волосы косматый;
Поднял шапку - лодки стали ...
«Сгинул, враг проклятый!
Поплывемте не к Синопу,
Братцы-атаманы;
А в Царьград поедем - в гости
К самому султану »-
«Ладно, батько» - загремело.
«Ну, спасибо, братцы!»
И накрылся.
Вновь горами
Волны громоздятся ...
И опять он вдоль по лодке
Ходит, не садится;
Только молча, исподлобья
На волну косится.


Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — Запорозці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося, — осталися
Могили на полі!
Високиї ті могили,
Де лягло спочити
Козацькео біле тіло,
В китайку повите.
Високиї ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідивщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.
Було колись — в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
Нашій Україні....
А згадаймо! може, серце
Хоч трохи спочине.
II.
Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє.
Синє море звірюкою
То стогне, то виє.
Дніпра гирло затопило.
„А нуте, хлопьята,
На байдаки! Море грає —
Ходім погуляти!“
Висипали Запорозці —
Лиман човни вкрили.
„Грай же, море!“ заспівали, —
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає....
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Похожає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядав сюди-туди —
Де-то буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку, — човни стали.
„Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодці,
А у Царьград, до султана
Поїдемо в гості!“
— „Добре, батьку отамане!“
Кругом заревіло.
„Спасибі вам!“
Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море; вздовж байдака
Знову похожає
Пан отаман, та на хвилю
Мовчки поглядає.