156. Василь Стус. Так мы отходим, словно тени...

Так мы отходим, словно тени,
И, будто стебли бьет коса,
В одном сближаем причитанье
Расколотые голоса.
Не развиднялось, не светлело,
Но в первопору созреванья,
Вдруг забурлило, загудело,
Как гром приказов и рыданья.
Вот так Господне наважденье!
Дыханьем огненным пахнёт –
И нас в оазисе страданья
Калечит, подминает, гнет.
Рождений дыбится громада
С торосов вековых страстей –
И вновь синодиком смертей
Власть утверждается нещадно.
Но вещуны судьбу пророчат:
Еще раздастся суходол –
И хоть в пучину, хоть на волю
Сорвешься на последний вздох.
Тебе не будет опочину.
О небокрай свой взгляд разбей –
И разглядишь: твоя отчизна
В короне тяжкой багровеет.



Так ми відходимо, як тіні,
і мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні
свої самотні голоси.
Не розвиднялось, і не дніло,
а в першу пору половінь
завирувало, задудніло,
як грім волання і велінь.
Оце післав Господь наслання!
Вогненним подихом війне —
і ув оазі безталання-
нас тлумить, підминає, гне.
Народжень дибиться громаддя
з торосів вікових страстей —
і знов синодиком смертей
утверджується самовладдя.
Та віщуни знакують долю:
ще роздойметься суходіл —
і хоч у прірву, хоч на волю
пірвешся із останніх сил.
Тобі не буде опочину.
Об обрій погляд свій оббий —
і видивиш свою країну
в тяжкій короні багряній.