153. Василь Стус. Пройди сквозь сто дверей...

Пройди сквозь сто дверей, вовсю отворенных,
Стерпи стонадцать жесточайших бед,
Сквозь сотни стен, заборов и преград,
Сквозь кремень гор, сквозь дебри непролазны
Лесов глухих, и сквозь стонадцать обручей,
Огнем объятых, будто дрессированный
Пятнистый ягуар, а все же одоленье
Последних меж – не лучшая наука.
Если ты места не найдешь под солнцем
И не научишься сказать:  вот тут,
Вот тут, и только тут, как насмерть вставши, –
Твоя твердыня и гнездо твое.
Пусть соблазняют черных сто дверей,
Сто темных душ собою выкликают
Твои подобья верные – прости им
Их дерзость и обман – и не спеши
Завидовать…  Пройди сквозь сто дверей,
Плечом не прикасаясь, чтоб суметь
Наикратчайшую дорогу отыскать,
На лабиринт похожую, – по силам
И по терпенью нам.
                Зря, жизнь моя,
Швыряешь на меня ты смертный смерч,
Чтобы в тисках мой изничтожить дух.
Полуослеплый, я не стану сбоку
И не поверю в легковесный смысл
Трагедии высокой. Боже мой,
Дай мне последнее из святотатств.


Пройди крізь сто дверей, устяж прочинених,
здолай стонадцять моторошних бід,
крізь сотні мурів, перетинок, стін,
крізь кремінь гір, крізь хащу непролазну
лісів дрімучих, крізь стонадцять кіл,
вогнем пойнятих, ніби дресирований
плямистий ягуар, а все ж долання
останніх меж — не краща із наук.
Коли ти в світі місця не зогрієш
і не навчишся мовити: отут,
отут, лише отут, смертельно ставши —
твоя твердиня, гражда є твоя.
Хай звідти ваблять чорних сто дверей,
сто тьмяних душ із себе викликають
твої подоби збратані — прости їм
одвагу ошуканств. І не спіши
позаздрити... Пройти крізь сто дверей,
плечем не дотикаючись, зуміти
щонайкоротшу стежку віднайти,
до лабіринту схожу — то над силу
і над терпіння нам.
                Дарма, життя,
ти вергаєш на мене смертні смерчі,
аби в лещатах мій здушити дух.
Напівосліплий, я не стану збоку
і не побачу легковажний смисл
високої трагедії. Мій Боже,
даруй мені останнє з святотатств.