Травень

Я не прийшов до тебе – нездоланна сила
Безумством диким серце запалила,
У чужину незвідану манила
За давні неторовані моря,
У позабуті, недоступні хащі,
Де вмить життя втрачає всі права,
Й майбутнє зріє у первісній чаші,
Вбираючи і нині,  і вчора…
Так, я здолав ті безкінечні милі
І пропалив жагою визволення біль
Всю мою душу і свавільне тіло –
Вмістилище і радощів, й гріхів…
Я був самотній, наче нерухомий,
Та зблиснула про тебе думка з небуття,
Як перший крок, слабкий і несвідомий, –
Благословення на добро й життя.
І в колообігу буттєвого змагання,
Як знак, проступить істина свята –
Усю красу і складність існування
В собі, як вічність, носиш ти одна.
У борсанні мій розум знемагає,
Химернім маренні, бурхливому плачУ –
Хай сум твоїх долонь не відчуваю,
Але іду до тебе, мчусь, лечу!

ххх

Я не пришел к тебе, иная сила
Безумным светом сердце озарила,
Меня в чужие дали уводила
За самые последние моря,
За самые окраинные земли,
Где жизнь теряет все свои права,
Где время в чаше первородства дремлет,
Вобрав в себя и завтра, и вчера…
Да, я взглянул в запретные пределы,
И боль освобождения прожгла
И душу мне, и трепетное тело –
Вместилище и радости, и зла.
Я был один, во мраке, без движенья,
Но о тебе мелькнула в сердце мысль,
Как первый слабый проблеск возрожденья, -
Благословенье на добро и жизнь.
И в беспощадном знаке отрицанья
Теперь простая истина видна –
Всю красоту и сложность мирозданья
В себе как вечность, носишь ты одна.
И разум мой, изнемогая, тонет в
В каком-то изнуряющем бреду –
Пусть мне не ощутить твоих ладоней,
Но я иду к тебе, иду, иду!

(Петр Проскурин "Зов вершин". Май)