Я чула, в Неба шрами на зап'ястях,
Тоненькі шрами болі на пам'ять про "дари"
І ревнощі любові, і вислизнувше щастя
Яким тепер порізані озонові шари.
Я чула, тому Небу не вистачає вміння
Терпіть нестерпний холод палючого проміння,
І Небо тихо стримує свій плач
Бо Сонце, бувше щастям, тепер уже палач.
Бо Сонце того Неба вранці не зійшло,
І зоряної ночі до Хмар воно пішло
Залишивши за собою морозну пустоту,
Й тьм'яніючу, як сутінки, небесну чистоту.
Не теорема, доводити не треба -
Не будеш ти світить без свого Неба.
Та Сонце загубилось серед Хмар,
Що білизною шкіри походять на примар.
Й насолодившись підробною красою
Ти не відчуєш в Хмарах глибини,
Не відчуваючи себе - собою
Промінням осягнеш безмежність пустоти.
А Небо все очікує, коли ти зрозумієш
Що думки твої не прочитать
Нікому. Окрім тої, з ким єдиний
Окрім тої, з ким ти зміг себе пізнать
Небо
© Copyright: Черничная Сказка, 2015
Свидетельство о публикации №115072804591
Свидетельство о публикации №115072804591
Рецензии