Мій вік якась дівчина прожила,
І я його побачить не змогла:
Мене мов пташку в клітку посадили,
Забувши серця стук мого почути.
Хто я? - не знає не людина, не звіря*.
Не знаю я, що коштує моє життя,
Бо з дозволу сміюсь, кричу, ступаю,
Бо не кохаю, доле, а ридаю …
На мене й сонце з сумом поглядає,
І вітер боягузтва навколо все кружляє;
Життя у відчаї соромиться мене,
Та я давно соромлюся себе.
Тепер боюсь, що й з дозволу помру.
Боюсь, що і не в рай, а в пекло попаду.
Так, не за що: бо не вбивала, не брехала, не крала…
Але за все своє життя не разу я собою не була.
***
© Copyright: Стефания Рудецкая, 2015
Свидетельство о публикации №115072704693
Свидетельство о публикации №115072704693
Рецензии