***

Моя залежність від тебе сирим недопалком згасла,
Хоч звірскою ломкою гнула ще зранку хребет і руки.
Мій мозок, серце й душа вже так хочуть щастя,
А тіло ниє й болить, як в той, перший ще, день розлуки.

А може, біль той цілебний? Він гоїть рани.
З під струпаків кривавих росте свобода.
А все те щастя, стрімке й мінливе, що було з нами,
Плекає пам’ять й навік ховає в вогонь та в воду.

З хребта крізь біль проростають пташині крила,
І кривить губи не смуток – щасливий посміх,
І серце вірить, що десь за рогом ось-ось зустріне
Нове кохання, хоч іноді й б’ється острах.

Вночі, коли зітхають на небі хмари,
Які вже бачили й сльози мої і горе,
Я знов хворію тобою, моя примара,
І в цю хворобу свою пірнаю, як в стиле море.

Та коли сонце росою вкриє осіннє листя
І крила мої прогріє насухо, до пір’їнки,
Я знов лечу вільним птахом все вище й вище,
Туди, де в небі, блакитнім, чистім, пливуть хмаринки.

А там, як в мріях, впаду в м’якесеньку білу вовну.
І зверху гляну на світ прекрасний і всі проблеми.
Я наберу крижаним повітрям легені повні,
І зрозумію, що на Землі є життя й без тебе.