Надiя

Сиділа у кабінеті поряд,
Сім років сиділа,
Розмовляли про щось, сміялася,
Літери у рукописах виправляла червоною ручкою,
Звичайна була, як одяг на щодень,
З фігурою проблемною,
Із чоловіком на заробітках,
Із дітьми-підлітками,
А вчора – вмерла.

У перший же день відпустки, уявляєш,
Випала із вікна
Отак бац – і випала,
як та водяна бомбочка,
які ми малими кидали людям на голови…

Зі світу, де кожен огірочок
чіпляється вусиками за паркан життя,
Зі світу, де ракові хворі борються за кожен ковток повітря -
вийшла,
випала на світанку,
Вистрибнула, злетіла перепеличкою сірою,
Телефон німий на підвіконні залишила
І купу білих папок на робочому столі.
 

Про що вона думала
Про що плакала
Кому мовчала –
Ніколи вже не дізнаємося,
Та чи й хотіли би? -
Будьмо відверті…

Люди_що_поряд,
Люди_водяні_бомбочки,
Що в них всередині хлюпається?
Які води якого Стіксу
вимивають холодні  вирви у них на дні?
Люди_завжди_самотні,
Люди_сфери,
Окремішні навіть у натовпі,
Із захисними оболонками тіл,
Що такі безпорадні від контакту з асфальтом…

..а кожен думає потім, серед ночі зриваючись після похорону –
А якби я до неї тоді забалакав?
А якби подзвонив? Зупинив?
Якби голочкою голосу пробив тонесеньку  дірочку
У тій водяній бомбочці  мертвої тиші –
І напруга би спала,
І все би ще можна було зупинити,
За руку схопити
Біленькою ниткою ніжності витягнути аж_звідти…

Сиділа у кабінеті поряд…