Петя Дубарова. Присвята

Петя Дубарова
ПРИСВЯТА


Холодної ночі, як сон, мов хмільний,
поволеньки котить по стелі моїй,
як місяць у небі згаса від гріхів,
коли наді мною багато страхів,
що ніч по кутках їх розвісила скрізь, —
тобі подаю свою руку — дивись —
тобі — незнайомцю — смаглявий, ясний,
пожадливий, дикий, таємний такий,
що ледве досяг дев’ятнадцяти літ —
і наче спізнав ти увесь білий світ,
ніким не підкорений, вільний, нічий,
що рушив до мене — направду, ти мій —
дорогою падав, страждав і,  як міг,
ти ніжність юнацьку для мене зберіг.
Схопив мою руку жагуче однак —
то тільки зі мною такий ти сміляк?!
Ми з місяця змиємо разом гріхи! 
Удвох подолаємо наші страхи,
із гуркотом порту зіллється наш спів,
щоб милий Бургас нас розчути зумів.
А тільки-но нічка собі промине
і сонце яскраве над нами сяйне,
із мрією в серці, бентежний, стрімкий,
достотний ти прийдеш у день мій новий!


(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Петя Дубарова
ПОСВЕЩЕНИЕ

В студените нощи, когато пиян
сънят се търкаля на моя таван,
когато луната тъмнее от грях,
когато увисва над мен моя страх,
обесен на острия ръб на нощта,
подавам ти своята бледа ръка —
на теб — непознатия — смугло красив,
потаен и питомен, жаден и див,
едва деветнайсет години живял,
а всичко опитал и всичко видял,
подвластен на никого, ничий, сам свой,
но тръгнал към мене и истински мой
и падал по пътя си, плакал, грешил,
но нежност момчешка за мен съхранил.
Ръката ми — властната — жадно поел,
единствено с мен ще си толкова смел!
Ела! Ще измием луната от грях!
Ще хвърлим трупа на умрелия страх,
ще пеем с тътнежния корабен глас
на морската нощ във добрия Бургас.
А после, когато тя тръгне назад
и слънцето бликне над нас благодат,
мечтата надраснал, усмихнат, смутен,
ще тръгнеш реален до мен в моя ден!