Розмова кумiв

 Перваку взяли міцного,
З бодні сала нагребли,
До криниці йдуть бадьоро,
Розмовляючи куми.

Біля дуба посідали,
Холодок, шумить вода,
Перваку поналивали,
Сходу випили до дна.

У гаю краса буяє,
Літом тут одні дива,
На них лисиця поглядає,
І не второпає вона.

Мужики засперечались,
Голосніше загули,
Наче їм чорти вижались
Куми розмову повели.

Язики вже заплітались,
Очі кров’ю налились,
З’ясувати намагались,
Як жилося їм колись.

Враз ідеї розійшлися,
Коли з влади почали,
Микола зовсім розгубився,
Як Іван вів не туди.

То хвалив, то лаяв владу,
Слів уже не підбирав:
«Не було ніколи ладу,
Як би ти не вибирав.

До корита, як дорвуться,
Їх уже не відтягнуть,
За «бабло» усе гризуться,
Їм подачки ще несуть!

Не дають народу жити,
Обіцянки роздають,
Все неправдою покрито,
Слуги влади лиш живуть.

Всі палаци збудували,
Роки у розкоші живуть,
Присосалися до влади,
Іншим ходу не дають.

Треба, куме , щось робити,
Бо інакше нам гаплик.
Якщо владу не змінити,
То  в громаді буде пшик!»

Аж Микола поперхнувся,
Поглядає на кущі,
При розмові озирнувся,
Страх гуляє у душі.

Сперечатися з Іваном ,
Йому зовсім не з руки,
Микола був політиканом,
Розумів все навпаки.

«Ти, Іване, не сварися,
Що було - те загуло,
До влади краще придивися,
Щоб ще гірше не було.

Бо, як прийдуть супостати,
Перевернуть все у нас,
Заборонять розмовляти,
На хліб посадять і на квас.

Не до горілки тоді буде,
За сало краще промовчу,
Супостат диявола розбуде,
І буде нам не до схочу.»

Іван слухав, не перечив,
Нехай кумець поговорить,
Він правильні говорить речі,
Іван подумав у цю мить.

Куми уже не сперечались,
Води з криниці попили,
Ішли до дому обнімались,
Розмови більше не вели.

Згадали пісню, заспівали,
Їх спів почули у селі,
Івана і Миколу знали,
Усі дорослі і малі.

Вони частенько сперечались,
До цього звикли вже давно.
Ідеї їхні роз’єднались,
Розпаювалося коли село.

Убили віру і надію,
Селянську совість заодно.
Село сьогодні ще жевріє,
Того не буде, що було.