Подольська веснянка

                Язичницьке, Українське сказання  (Переписано, в сучасному вигляді.)



У 1978 році, на Україні, в Вінницькій обл.  близь села Забужье,  Немирівського району. Радянськими  археологами крім інших  речей, трипольской культури ІV - ІІІ тис. до н. є.  Було знайдені дві цікаві речі: майже не зачерствілий хліб, у вигляді  короваю. Виготовлений з високо якісного борошна. Та  Подільська веснянка: - Казка, написана на сукні із льону, та конопель, датована  ІХ тис. до н. є.
З міркувань тодішнього правління в УССР, ці відомості стали таємними . А знахідки були передані до Москви. Для подальшого досліджування.
 


                „КОРОВАЙ”
Коровай  це хліб. Як доля!
Без Сонця коровай не засмажиться, не прикрашають.
Без місяця, не блистить, не в зійде у печі.
На землі вирощений, дощем зрошений.
З давнини у  шлюбну  ніч на Україні, коровай під  ліжко  клали молодятам...
Загадка:
В'яжуть мене, Б'ють нещадно, Колесують мене; Пройду і вогонь, і воду, Потім високий, Загорілий, Прикрашений з верху  зірками з місяцем, Сонцем червоним,  Квітами казковими, а в середині білий, білий?
                - Коровай, печений в колі друзів.
Тоді всі друзі, та зберемось в коло.  Як коровай весільний, великий гарний. Сьогодні  всі такі ви гарні! Тоді послухайте цю  казку, про предків наших з давнини.
Про хліб наш давній Український, про Оберіг.
                Про то як  наші пращури одне одного, у житі кохали.
                Небесною красою, коровай вітали.
   -    Будемо ми вгощати, та усім дарувати.
                Хліб, від хлібників. А с калачників, по калачику.
             А с дівчат молодиць, Коровай на стіл смачний.
                С парубків могутніх;  подаруночок, цю казку. Та цибулі в'язку!
 
               
               Небо та земля! Це  коровай, як доля .

  У ніч, на небо подивись.
Загадка:
-  „Коли я був молодий, ясно світив. Під старість став, меркнути став?  - Це місяць, на небі, у ночі  ”
Загадка:
 - „Там вся доріжка усипана білим горошком? –   молочний шлях.”   
  - Та ні! Це сіль колись, дуже давно, посипали по небу чумаки. Щоб у ночі, із Криму, дорогу їм до дому всім знайти.
Таке на Україні  небо у ночі. Земля родюча скрізь.
Так коровай  весільний прикрашають. - те що на небі висходить? Та земля дає!
А між зірок, у ніч на небо подивись?  Онде! Небесний плуг.
Плуг є -  сузір’я Оріон. – У ніч, впаде на землю плуг. На  рурень в зиму.  По теперішньому на Україні, це  грудень –    рурень. Попробує плуг землю?! Тяжка земля, замерзла ще. Та стане час зимових днів, людям   прибавляти.  Зимові дні, стануть за довше. Щоб люди по весні, ставали до землі усі орати. Та новий урожай садить. На осінь хліб збирати. 
- У горизонті видно Оріон на 25 грудня. Не вірите мені?
 Дивіться самі. Як плуг встрянув у землю!
            
                Кобзарі –  розповідачі   казок.

   Загадка:
 Одного молодця золотого. У землю загорнуть?! В  травні роси. В серпні, багато золотих молодців?
                - На Україні це  пшениця.  Земля та небо, створені давно, літом у день теплі дні. Закинь до неба очі в день. А потім подивись навколо. Ось воно! Як все чудово тут завжди.  Ліси у тіні, з прохолодою укриють вітерцем. Струмки водою освіжать, тіло твоє усе. Так було завжди на цій землі. І завжди так це буде, у всі віки!
 Літом тепло у  день, на шляхетній Україні, людям та худобі. Тихенько  вітерець по полю шелестів колоссям,  пшениці молодої. Пташки співають на в круги, хваливши, за своє життя бога.
         Корів  пасли, у двох  по черзі, пастухи. – неподалеку  від села. Паслись корови, собі в  полі. У тіні старої тополі, ховались пастухи від спеки сонячної в день.
Та  бачать. Три чоловіки, ідуть до них по стежці. Підходять ближче, всі утрьох.
Хочуть води попити. Три старця. Два сліпих, а третій зрячий, проводжатий. У трьох в сорочках до колін. Босі ноги?! Як в давнину по цій землі ходили. За спинами, бандури в них.
 Спитали в пастухів, дорогу на Оберіг.
-  Що град то місто? У пастухів води попити, попросили.
                За воду пастухів віддячили. Лимоном  пригостили.
 Лимони, в них, як гарбузи великі, та дуже в товсті шкурі.   Ідуть вони  з садів Єнндіраміди.  Для пастухів, це  чудасія. Лимони, та град місто Оберіг.
А бандуристам – кобзарям, подяка пастухам.
Пішли тоді кобзарі через село, що було не далеко. Навколо річки  воно, розрослось уже давно. Файні  в селі цім, домівки.
Кругом поля, колоссям віють. Тепленький вітерець шумить навкруги.  Красень місяць, на землі стоїть.  Красень - в давнину, так червень звався.
Хатини одягнені в червону черепицю сховались у зелені садів.
Через село йшли три бандуристи  кобзарі -  казкарі. Усі селяни позбігались. Навколо бандуристів обступили.  Щоб всім селом,  казку з піснею,  послухати.
- Будь ласка, казку розкажіть? Бандуру діти хоч послухають?! – просили в них, старі жінки. Хто не забув звуки бандури.
   Бандура грає мелодично. Та один, із трьох , сліпий  кобзар – казкар, співає дуже стару пісню. Та казку всім розповідає:  - Стара та казка, про життя.  Про бога нашого Ярило. 
Як мовили усі одною мовою, на всій землі.
 Та тих людей, що жили в давня, про  Українців. Та мову нашу,  дуже давню пам’ятали. Та звичаї давнішні поважали.
 Бандура грає мелодично.
         -  Колись в часи старі, та давні. Коли в наших  лісах, єдино роги жили, на наший батьківщині.
              - Ой ви струни дорогі, казку давню розкажіть?! - під хватив, другій кобзар.   
 - По землі ішов Ярило, на погляд років сорок п’ять. Богом  сонця, був він з давнини  у цих місцях. Хтось ще знав його Сварогом?
 - Та ні! Був завжди Ярило богом.  Люди завжди у всі віки, вихваляли бога сонця.  Сонце, що освітить землю, обігріє, та путь вкаже. Бог він сонця, на славетній всій землі!
   - Були в нього довгі вуса. Золоті, як він увесь. Був одягнутий він справно.   У  сорочку та в штани, що носили колись з давня. Проспівав третій казкар:
 - „ Вилачився Ярило по сему світу
Полю, жито радзив, людзям дзети пладив
А гдзе ж он нагою, там жито капою,
А гдзе йон на зирне, там колос йоць вице”...
(Подільська веснянка.)
-  Він іде, промінцем грає.
 Хліб на полі обігрів.   
   Де  Ярило стане стопою, там спалить трохи.  Листя  вусом, десь защепить?!
  Обережно він ступив. – тут один казкар співає, всі кругом мовчать. Чекають.
- Як на зустріч, він побачив. Жінка до нього іде. Вся порізана, побита. І вродлива дуже є.  Як на небі все! От вже, зійшлись на зустріч. Сам Ярило, жінка та. Коси, всі розпатлані по вітру  в неї. Білі, як молочний шлях.
Бог, до неї і питає: – Хто ти є, і звідкіля? Чому ти така вродлива, звідки йдеш? Чому така?!
Ти порізана, побита, вся в лахмітті, чому так?
Жінка  на Ярило подивилась , та заплакала. Біль, образа в її очах.
- Звуть мене, Неділя з мала. Я прийшла у світ, що є. Щоб всі люди відпочивали. Після всіх робочих діб. Не яку не сміли  роботу, у цей день робить. А на мені зараз ріжуть, б’ють, рубають все підряд. От така я вся побита, та порізана уся!
Бог на людство розізлився, та на білий світ сказав:
- Хто в неділю буде різати?!   Хай поріжеться він сам. Хто придумає в Неділю, ще щось бити?! 
Хай всі пальці відіб'є.
То як звуть його забуде, хто Неділю ще образить!
  У Неділю, всі хай завжди. Віддихають!
А ти жінка  хай осяєш, у своїй усій красі.
Рани зразу в неї затухли, по збігали  і синці. Сарафан весь обновився. Золотом у весь розшився. Коси, уплелися в косу. Пташка, дивної краси. Сіла на плече до неї. Богу гімн співає, з подякою за життя усіх.
- Хай так буде, на завжди. У Неділю поки світ. Люди мають віддихати! І нема їм всім чого. Добру жінку,  Неділю ображати?!   Бог сказав, та пішов далі.
Гріє все, в лісах, в полях.
 Йде Ярило по світі далі. Землю всю обігріває.
 Побачив городище Оберіг. Та перед цим Ярило, як зайти у місто - городище, став схожий на простого смертного чоловіка. Вогнем не палити вже. Тілом, та вусами, на людей став схожий Ярило.


               
                Оберіг
    -  Світанок Сонця  засвітив, у вікна хати у місті Оберіг.
І очі хати прокидалися, на сонце дивлячись, на Ярило.
   Так  з давнини -  очами звали, вікна в хаті.
-  Казкар   кобзар, селянам роз’яснив.
Бандура грає  мелодійно, казкар свою співає  далі пісню.
Світанок Сонця засвітив у хаті. І очі, просиналися від сонця. То так зайшов Ярило в Оберіг. То місто - городище град. На рідній цій землі у давнину було, у цих містах. Переступив поріг, вступивши в новий час.
   Так звався в давнину поріг у хаті, та поріг у місто. Що під воротами закопаний у вік.
Ярило голову  вклонив, з повагою до міста Оберіг. Та через час переступив. Через поріг, закопаний у вік. Зайшов в величне місто Оберіг.
Колись у давнину, давно. Коли курки доїлись молоком, та кози  яйця ще несли. На цій славетній з давнини землі, було величне місто Оберіг.
Міста були такі малі, як села зараз. А села, як подвір’я справжнє. Людей тоді на всій землі?  - було не більше чим в гарбузові зернят.  А може в гарбузах та десятьох? По тих часах велике городище Оберіг,  тут жило городян, десь близько вісімсот. У колі жили люди в місті, хати усі по колу будувались. Як сонце наше, як наш бог Ярило. Щоб разом долю зустрічати. Одне одному могли допомагати;
                Молодші, старших вміли поважати.
                Своїх пращурів  -  у восьмому коліні поважали.
                Та і гордились пращурами, що в роду їх жили
                Та ними вихвалялися з дитинства.
                Поважали, тай і пам’ятали.
                А хто не вмів, з повагою до старших?
                Той звався дурнем.
                Та і був він їм!
 Бандура  змовкла на хвилину. Та музикант спитав води. Ті діти, що були по молодше, принесли казкарю її. По  вусах в бандуриста, крапки води постікали.
Мандрівника казку, всі чекали.   Розсілися на в коло казкарів. Із хати лавку винесли на двір. На нею  кобзарів  всадили. А всі, на травичку  теплу, на вколе розсадились.
Кобзар – казкар, воду випив, усю до дна. Краплини з вус своїх зігнав. Та казку  далі, зачав він співати: 
 - Зайшов Ярило в місто Оберіг. Людей багато в тому місті, хатини  по колу всі стоять. Коло центральне. Три хатині,  три подвір’я, три сім’ї. По коло ближче , далі  друге коло. І знову коло із хатин, худоба на подвірні.  І вулиці там колом звались. Центральне, друге, третє, інше, та останнє. Як далі коло рахували. Отак по колу, люди жили, у тому місті Оберіг.
Ярило бачить хлопця. Силач, жердина, здоров’як. Усі женуть його від всюди. Ярило зупинив його.
 - Ти хто такий, від куди? Що всі тебе від себе гонять?
- Молодшій  брат неділі я. А кличуть всі мене, понеділком. Після сестри моїй. Всі кажуть, що тяжкий я день. Та кажуть:
- Як зачнеш с тобою, так і закінчиш всю неділю. Не хто не хоче, ставати до робити.
А я, всіх підганяю. Та всіх  до тям, від мої сестри красуні привожу, допомогу пропоную. А всі неділю пригадають. Всміхнуться до мене. А потім мене від себе всі женуть. Дуже стала вона вродлива. Як перестали всі кругом, на ній все бити, та різати. Пташка коло неї, на плечі сидить; все про щастя так співає, подяку до бога величає. Як краса небесна!
Та ніхто вже не бажає, щоб я допомагав. Бо нічого вже і сам робити не бажає.
Усміхнувся сам Ярило. - Хитра людська доля!
 Як в неділю робота постоїть,  то хай стоїть і далі, по волі?!
Не бувати  цьому ніколи! 
Люди хай запам’ятають! А тебе, брат понеділок, хай всі поважають. Хто чихає в понеділок, той отримає гостинець на неділі. Та і ти їм станеш сила, ти їм  допомога. Кого хлібом нагодуєш?! А кого і покараєш? -  хто до роботи не хоче, та не гожий.
Хай так буде це завжди! Понеділок допоможе, хто до роботи з ранку гожий.
Та пішов Ярило дали, по місту подивитись. Як живуть люди в гарному краї, та в  град місті Оберіг.
Як дивиться на зустріч.  Малі дівчатка біжать, та собак пасуть.
  А в сусідньому дворі?!  Курка квокче, а хазяї в неї  молоко доять.
 А коза в напрузі, марудить з переляку, та яйця людям зносить. Через...
Розсміявся знов Ярило, смішно дуже стало. Як побачив курку доять, з вим’я між ногами.
Коза своє б'е, з переляку мучить. Та яйця маленькі носить . Як сяде, нестися та коза. А встати не в змозі. Гойдається по землі. Яйця знесені давить, та сама цокоче.
 - Хай не буде так, у цих краях. Буде все по-іншому! Хай  моїм даром, буде це. – і ухвалив Ярило, на усі віки.
 - Собака, хай  завжди,  допомагають пастухам. Коза, щоб без  напруги, давала молоко. А молоко завжди, корисним у хазяйстві було. А курка, хай несеться. А вим’я, хай козі перенесеться. Яйце, що курка вже несе. До їжі, страва повсякденна буде.
 І пішов Ярило далі, по град місту  Оберіг.
У той день у Оберіг ,  базар великий. День "Велеса" у місті Оберіг.
Худобу продають, стравами вгостять. 
- Ти щось купив? 
- Потом продав?! 
Ярило?!   Він, на той базар попав.
Рід,  так в давнину звали сім’ю. Та кожен рід, мав свою справу. Від діда, до онука переходила вона. Від батька до сина. Ганчірник, вчив своїх дітей, як горщики робити. Молочник, сир варити. Коваль  кувати,  вчив своїх дітей. Так в давнину батьки,  своїх дітей учили. А  кого бог, не нагородив дітьми? – учили підмайстрів.
                Ярила  пригостили на базарі смачним. Тут з давнини. І тільки тут, варили таку страву. В роду  варили  це давно, тут цим і смакували.  По всьому  Оберіг,  смачніший їжі не було!
- Як же звуть цю страву? – запитав Ярило.
 -  Звати ще,  щроб. Коли це їси, то щорбаеш  з присмаком, - тому щорб. Дуже це смачно, та корисна страва. 
- Тільки в нашім місті, тут її готує, рід наш. Сказала жіночка с присмаком. У миску, насипаючи щорб.
Загадка:
„ Дух цієї страви, чути далеко по всій Країні. Голодному косарю, доброму пекарю,  та заможні господині. Запах часнику, укропу духмяного. Та аромат смальцю,  підсмаженого. Та цибулинки золотої. Та заправленої бурячком червоним?" – щроб.
Дуже було смачно щорб, та ложку сметани туди, густої. А  ще заїдати, короваєм свіже випеченим.
І Ярило каже: 
- Хай цю страву варять завжди. По всій благословенні Україні.  - так ось стих часів, варимо всі ми борщ, та  короваєм з'їдаємо. У країні, що звуть Україна. – а може на оборот?  З часом  тільки  назви помінялась, та люди на землі, ті залишились.  Все на оборот читаємо ми зараз. Та  життя своє, лічимо по годинах.
- Ой моя бандура, заспівай мені пісню?! Про землю славетну. Про бога Ярило. – бандурист замовк, та присів з бандурою, від втоми видихнути. Другий встав, кобзар – казкар. Щоб продовжить казку, про часи славетний. Про пригоди бога, нашого Ярило. Про землю наших предків.
Бандура грає мелодійно, казкар свою співає пісню:
 - Пішов Ярило по базарі далі в Оберіг. Як бачить хлопець молодий. У весь заморений, голодний. Ярило хлопця зупинив, та пригостив. Відав свою чудову страву. Та потім хлопця запитав: 
- Ти хто такий? Ти звідки хлопцю? Чому голодний, та худий?   На запит хлопець, от що каже.
-  Вівторок я! Я другий брат. Всі понеділка їжею пригостять, бо він поможе по роботі. А я  голодний, бо  його я брат, та другій день робочий. Вівторок я! Бо тяжко всім. А  я усім  допоможу!  Спочатку дайте мені поїсти?!  -  поможу усім я. Сприяю я в дорозі, та і у праці легкий я день. Тому, хто їжею мене пригостить.
   Ярило знову засміявся.
 - Ото і діло, їжа ?!
І по землі оголосив. – В вівторок, треба добре всім їсти, щоб сил хватало на після діб. Вівторок, то же допоможе. Хто зранку до роботи став, поївши добре!
Ярило бачить, на утім базарі, єдиноріг продають?!
 Ярило дуже осудився. До продавця він підійшов.
 - І скільки просиш ти, за нього?   Чому на рогові є узда? Ярило, вмотора із злості, - у продавця спитав.
 - У тебе цього і немає? Бо хочу я одного кона. – то золоті, та срібні гроші, в давнину такі ходили. А слово кона? -  від коня. Кінь, скільки на землі слідів оставить, то стільки грошей ти заробиш.  "Чим далі у коня дорога, тим і товар дорожчій буде."
  Єдинорога, хто купить?  Щастя всі своє загублять!
  - Купи? Ти будеш, на коні! –  вмотор до Ярили каже.
Вмотору старому, Ярило відповів:
- Та я купив би у тебе щастя. Та тільки вже не там узда, на нім?! Старий вмотор, пере гнуздати жадав єдинорога.  Та з рогу, зняв він ту узду.   Та тільки він, єдинорога бачив.   Вмотор остався сам, в узді.
- То запрягайся в нею сам!   Ярило, із злості до нього і каже.
- Нехай завжди на цій землі, всі люди  своє щастя, заробляють! А не його розпродають. Щоб інші горб свій на них  гнули?!   А ти нехай будеш ослом! Узду свою носити завжди. Та упиратися завжди. Як в спам’ятаєш єдинорога, 
-в у тій узді.
У ті часи давнішні – давні, в лісах жили, по усі ля. Величні, та дуже гарні, єдинороги. Золото гриві, з срібною шерсткою   
коні, та з маленькім ріжком,  між очей.
Не можна їх було гнуздати, за той один величний ріг.  Зломити ріг? – війну призвати?! Для людства, це біда, та смерть, та гріх.  Війна, це горе для людей!
І так вмотор за це старий поплатився, віслюком зробився. - за те що горе продавав. Ярило на весь світ сказав:
- Хто буде обкрадати  щастям людство?  Той стане у золотій узді віслюком! І все життя для нього стане; -   золота узда, де поганяють всі золотим  батогом.
  Віслюк, побіг в узді собі. Зловили діти його далі. Давай йог  гнуздати самого.
Бандура грає мелодійно. Тонка струна у казкаря затихла, заграли товсті  струни. Долонею, по струнах  він пробіг, та пальці струн перебирає.  А потім знову мелодично. Казкар співає далі свою пісню:
 - Хмари, відображають в собі,  - всю нашу  могутню землю.
Ліси,  моря, поля, та гори.
Річка, причесалася хвилею. Море бурею.
Запах від квітів в полі? 
- Ні, це липа так пахне в полі!
- Ой яка ти гарна наша батьківщина!
Пісня в кожнім серці. Золото  є пісня, сяє на цій землі славні! Хай на віки, для всіх хто смертний. Розцвітає, частинка золота, у серці пісня сяє. Тому такий народ завжди співучий на Україні славній. Подарував нам всім Ярило, частинку золота. - цю пісню в серці нашій батьківщині.
Казкар, по струнах знову вдарив. У всіх аж дух перехопило. А потім струни перебирає, так мелодійно, так мелодійно!

               Велес - бог торгівлі. Суперечка.
 
-  Щоб вам укріп на полі цвів, і свині бігали стадами!
- Ярило дали вже пішов, по тому славному базарі!
Зустрівся з Велесом, Ярило.
Велес - торгівлі богом був. Віддушину ще Велес  мав. – по нашому, це хобі. Коней, по полю табунами він ганяв. Звідси пішли і наші гроші,  - кони.
У вітерець Велес перетвориться. Та підлетить на полі ближче. Де табун відпочиває, та підпасається.  От бачить кінь стоїть перед ним булатний. Хвіст, як місяць, підковою до гори. В певно щасливий кінь зараз?! Підлетів Велес поближче до щасливця. Давай кудлати гриву вожаку коней. Той не вдоволений. Він у табуні вожак! Він перший кінь! Копитом в землю сильно топче, та голосно, від не задоволено гурчіть. Велес, сміється з ватажка, та ще сильніше обдуває. Кінь, на диби від злості став. Передніми копитами в землю сильно стрибає. Та головою, вітерець гойдає... Велес, сміється вже від втіхи. Як вожаку він насолив. А кінь, свій  бойовий клич, до всіх коней кличе. Іго- го, іго – го, го...
        І от табун, як буря в полі. Табун вже увесь за ним біжить. А Велес задоволений без тями. Сім тисяч вже коней біжать, як чорна хмара. Здригається земля уся! Він вітром їх у полі здоганяти хоче. Та не здогнати в полі, мить. Ось Велес і в людину перетворився; біжить за табуном, аж вже летить, ногами землю не защепить. Куди там?!  - Море все, на перелити в озеро одне. Так цей табун вже не здогнати вітру. А Велес з задоволення сміється, як  свіжу грушу солить. Як  він зумів табун підняти дикий, та ватажка  роздратувати, до без тям.
                Копитом кожен в землю б'є! Від  незадоволення ігоче. Набачать коні перед собою нічого вже! По колу коні скачуть дикі, без краю в полі. Земля гегоче.
Зупинишся?! -  розтопчуть коні задні всі. Так і біжить табун увесь розгніваний, сердитий. А Велес сміється, з насолодою собі.
- Себе  потішив, так потішив. Піду я до людей, потішу я себе ще раз сьогодні.
   Зустрілись, та поговорили в Оберігу, на базарі.   Ярило, в Велеса спитав. - чим ти тут зараз промишляєш?   Велес, Ярило відповів.
 – Нічим. Учу людей творити. Творити, значить торгувати! Вони повинні ще уміти, з мала це знати. Щось вигідно продати, себе не обдурити.
Зробити щось? Пів діла стоїть. А от візьми продай? Та так, щоб покупець довільний залишився, за те, що сам  переплатив?! 
„ Мале розтягнеться. Велике ліпше. Купити встигнути? Остання  радість, як купити?! ”
 - О! Що за диво ти мені говориш? – спитав Ярило в  Велеса.
 - От дивись як я торгую. Та других на базарі цьому  вчу. – відповів йому,  бог торгівлі Велес.
Та підійшовши до гончаря. Який від нудьги, вже заснув. Ніхто не хотів купити його горшки, глеки та чашки. Тому, що кожен вмів робити це  і сам.  Велес, бог торгівлі, у нього запитав.
 – То хочеш чоловіче, розпродати свій товар?
На що той відповів. – з жалістю в словах.
– Я тритій день приїхав в Оберіг. Нічого ще я не продав сам. Поїду завтра я додому, та від злості переб’ю я  свій товар; глечики, та чашки. Весь   місяць, я все це робив, ночі не спавши, та не до їдавши. Був клопіт, глину замішував,  на сонці місяць  обпалював,  на кружалі - вироблював.  Викинути у полі? - та бездомним собакам, теж  не потрібен  мій товар для їжі.
 Образливо, це все для мене? Та не повезеш, це все назад?! – сусіди засміють мене, з такою торгівлею.
- Допоможу тобі я чоловіче, та ти стій поруч, та учись. „Свою роботу треба поважати. Уміти треба торгувати”! – торгівлі бог став глечики продавати. Та чоловіка вчив, себе в торгівлі поважати.
  - Щоб був в вас настрій цілий день? Щоб ви здорові, не хворіли?! Так пийте з ранку молоко з цих горщиків, глеків та чашок чарівних. Що зроблені з цієї, чарівної глини. - то Велес горщик о каміння б’є. Горщик, розлетівся на уламки? – а потім знову з’єднується у горщик. – такий от фокус! 
І люди позбігались із всі ля. Щоб чарівний глек собі придбати. І продавець вже не встигав, свої горшки розпродавати.
А Велес, в  чашку наливає молоко, та випиває залпом?! А потім чашку віднімає!
 - О диво! Він помолодів! – кричали всі в окрузі. Та бігли в чергу, до чарівних глеків та чашок. Давали все, щоб чашку чарівну придбати.
 Ганчірник – торговець, не встигав вже здачу віддавати.
- Отак Ярило  бачиш сам?  Як треба торгувати? - сказав Велес, до Ярило. Пробираючись скрізь натовп, коло торговця –ганчірника.
Отак два фокуси, та торгівля в ладу.  – Велес  Ярило, відповів.
Ярило, посміхнувся в вуса.
 – Нічого ти мені дивного не показав. Ото і диво, горшки продати!
 - Онде  сидить та жінка з краю, що продає сливові кісточки. То зможеш ти її навчити, як свій товар її продати, як гроші заробити? – Ярило  до Велес, спитав. Та вдарили удвох вони вже по руках, про це на суперечку.
 - Підемо спитаємо у жінки, який вона з них хоче торг? – запропонував Велес до Ярило.
Підходять разом, до торговки, що кісточки сливові продає.  Питають разом. Навіщо продаєш? – вона у відчаї, відповідає. 
-  У дома сливи по вибирала, кисіль варю, кістки залишились усі. На двір їх викинути? – проростуть сливи, дерева стіною, світ затемняють. Сусідам відати? – не хочуть брати. От на базарі продаю. Може комусь і пригодиться?
- Задача в тебе не складна.  - Велес її,   з усмішкою, відповідає. – Давай тобі допоможу я, кісточки твої продати.
Так Велес, став її допомагати.
- Сьогодні!  На цьому чудному базарі, чудові оці сливові кісточки.
Від болю в животі, від ожиріння. Та ще від ста болячок, вас врятують. То позбігались з звідціля люди.
 – Та як нам здоровими від кісточок сливових, всім бути? – Та як лікуватися   треба?! - всі питають.
Велес, до кожного всміхнеться. Роз’яснить кожному по черзі.
- Вам на ніч все?  - не можна їсти!  Краще відвар з сливових кісточок зварить. Та пити на ніч перед сном, по добрій  кварті. Не буде в вас живіт боліти, та буде добрий сон у ніч. Настойку із шипшини заваріть, та кинути трохи кісточок. Від кашлю, вилікують ці настої.
Малини, наломити патиків, та наваріть їх разом з кісточками. Не буде в вас голова боліти, не буде в ній і жару.
  Так в світі перші появились ліки.
- Торгівля, це упевненість у собі. За ту  роботу, що ти  сам зробив. Добавив Велес – бог торгівлі. Так виграв у Ярило він їх спір.
Спір, -  означало слово ” ёде на лад”,  вправність і швидкість.
 Справлятися з справою завжди, творити, та ліпити завжди. Ліпити, це підчитувати все, що стоїть гроші  в світі.
Власник ,- від бога Велеса пішло.
       І от чому  у всі віки. В нас люди вміли, творити торгувати. На Україні з  давнини. Продати вміли, а потім купляти. А потім знову це продати.
 Та вже дорожче!  буде це. Усіх нас Велес цьому, вчив з мала. Вчитель він хороший.
А Велес, далі по базару вже пішов. Жінок учити, як чоловіків, за що купляти
Пішов Ярило дали, на городище Оберіг дивитись.
Кобзар  в бандури струни всі смикнув. Аж по спині, продрало дивом. Та потім далі заспівав, про бога нашого Ярило.
                Вогонь.
 
- Ярило бачить, як у кузні. Кує підкови коваль - Кузьма? Великій молот піднімає, та б’є їм по червоному залізі. Лузг - лязг,  від цього, по всіємо Оберігу, лузг - лязг.  Допомагає ще йому, якась маленька дівчинка, проворна.
Вона підкову загартує, сурму піддує.
Стояв Ярило, та дивився, на помічницю таку   малу. Коли вже коваль – Кузьма, то втомився, присів відпочити.
Дівчатко це мале, на вигляд років десять, буде? Давай сама кувати?
-  Поки коваль – Кузьма, утомлений присів, на відпочинок.
Коваль – Кузьма, так в давнину всіх ковалів звали 
 - Коєн, вам у поміч.  Цура, хай вогню допомагає. -підійшов до коваля Кузьми, Ярило блищи.
Коєн - був богом ковалів.  Цура - був богом вогню. Це дуже важливо для ковалів. Коєн , та Цура, щоб їм завжди допомагали . Так в давнину, всіх ковалів вітали!
Стукати дівчинка перестала, та до Ярило відповідала. 
 - Коєн, завжди допоможе, хто до роботи  став пригожий.
Хай розтопиться в твоїй душі віск чоловіче! Від вогню нашого,  в нашій  кузні! – проворне дівчатко, Ярило відповідало.
Віск на душі, - як камінь на серці.
Це здивувало Ярило. Дівчинка дуже мала. Та  не пороках своїх так мудра?
- Хто ж ти така? Що вже так розумієш життя?!
- Я середа, середня сестра. Всім помагаю завжди, хто   для мене благодатний. Хто за ті дні заморився? Всім я буду в допомозі. А що мала я роками? Ще не завадить роботі?
- Так!  Ще серйозна діваха?!  -  в усмішці, Ярило промовив.
- Хай помагає Середа всюди, порадою та ділом.  Тому який заморився. Та  до роботи пригожий. Та і в роботі умілий. Що бог дає у Середу, – то вже не пропадає.
Дівчинка всім допомагає, порадую та ділом. – Ярило ухвалив; та пішов собі далі.
А Середа? – підкови кувати стала.   
 - Тому у наші часи. Всі шукають ті  підкови?  Які виковувала  дівчинка середа; на благодать в праці, та і в житті на щастя.
 В далекі, та старі часи.  Та на кона, - що гроші найти, підкова допоможе.
Ярило знову здивувався.  - Багато років грів всю землю, та зверху бачив я її. Та тільки стільки  всього не побачив? Як за ці вже дні?
Пішов Ярило по вулиці, по  колу. Вже на друге коло.
Ярило бачить, як  земля  накрита  люком. Вогонь палає, та весь рветься із під  того люка?!  Язики вогню, шкварчать від злоби, червоним жаром. Та не дає вогню вилізти на верх; великий металевий люк,  - окований добротно, могутньо.
   Ярило блищи підійшов. А з відти різні стогни, крики???
- Люди, спасайте пропадаю!!!
- Та що за місце це таке? – спитав у перехожого Ярило.
- То двері у підземне царство! Аннуки, це кричать; на верх до смертних, вилізти хочуть.
- Аннуки - як чорти, в них цариця , то Мора. Дуже всі вони її бояться там. З живих її, ніхто не бачив. Один дід в нас „комунікація” живе у городище. То бреши, що він з нею одружитись мав -  перехожий, пояснив Ярило.
- А звідки цей колодязь, в підземелля тут? – спитав Ярило.
- Та він завжди тут був. Утиснув свої плечі перехожий. Махнув рукою, на це місце. Та далі по справах своїх пішов.
А із під залізного люка доносились крики. Якби рубають там когось? Вогонь з під люка виривався, жіночий тихий голосок молив;
- Допоможіть благаю, я помираю! Мене  шматують на куски. Аннуки ноги доїдають, живіт вже ріжуть! Допоможіть мені, добрі люди, благаю.
                Ярило, жінку зупиняє.  - Допомогти там треба. Жінку ріжуть, там під залізним  люком? Жінка, на хвилину зупинилась.  Прислухалась до крику, та і каже.
- То це ж моя кума, гадюка! Вона в житті грішна була, як муха. А зараз їй по ділу там сидіти, та і в вогні горіти! Щоб Аннуки її їли всю. За все своє життя, вона п’ятьох чоловіків звила з життя. А шостий звів її саму. – плітки,   про ходжа жінка   розпустила, три рази плюнула на люк. Під люком, жінки крик  притих.
 – Аннуки мабуть вже її доїли? Та жінка, далі вже пішла, по справах.
- Ото, хто грішить   серед смертних? Того і гріх  знайде у пеклі! Хай буде так у всі віки. Ярило, наказав  це на завжди.
З під люка полум’я зацвірчало, та роздавались голоси. –  Аннуки  знов когось рубали. Аннукам, мабуть у всі віки, не голодувати?!   
                Бандурист із торби дістає сопілку.
Загадка:
„ В лісі виросла, З лісу винесли Ножем порізали;В руках плаче .А хто слухає, скаче. 
Та зацвірчить, ота сопілка. Як соловей у прохолоді лісу, коли на полі літом спека.
Заворожила всіх краса сопілки. Третій бандурист своєю бандурою. По струнах, тонким пальцем перебирає.
Чарівно це! І всі хто слухав. Перемістились в той далекий час. Коли то місто - городище Оберіг  цвіло, у цих містах.
Кругом, прибрано по всьому  Оберігу. Базар на площі. Худобу  люди продають.  Торгуються усі, сміються солодко у смак. 
   А всі, хто слухав бандуриста?    -  на площі в Оберіг, слухають його, у колі.
І  мешканці  того міста - городище  Оберіг, не поміщають їх ні де. Та тільки все бандура та сопілка, мелодію чарівно цю співають.
„ Расгладсья каменья огномой, божей мілость.
Глубокь угрюм вода, невлометь благо край.
Любо му, папел простор нив, лясовь снезойди до вяршинь.
Хлеб от хлебнеков, тіш от лясовь.
Род, родни.
Розсаждалісь звьезди пеленой, по свьятлому небу.
Дух землі укутьаеть, прохладою вятьра.
Перянясі усех у те лята”.
( Подільська веснянка.)
В серці кожної людини, вогник життя палає.
 Не в змозі змити цю любов, до рідного краю.
Не забути запах сіна, не забути тиші лісу.
Палає вогник в серці, нашій батьківщини.
А у небі зірки, місяць, Ніч тишею сопілки заспіває.
Прохолодний вітерець, до свого серця пригорне.
- Ой, який чудовий Оберіг! Хатини всі, білосніжні, дахи золотою соломою накриті. Грають в проміні сонця, нашого Ярило. Віконця, двері, все у витворах  старих, різних. Подвір’я, що при кожної хатині. Худоба, вся доглянута, як наречена у весільному вбрані.
Дорога в Оберіг уся? - вмощена мостова, червоними каменями. Побачите ще можна. Коли у полі житнім, послухати пташок. Таке скрізь. Червоне жито, перед жнивами. А вітерець по житняку погойдає,  прохолодою пригостить. Можна почути стару мову цих узбочин. Вздовж таке  кругом на нашій батьківщині, у тихих літніх полів, лісів. Де поважають старість, як води ковток.
  А запах той?! Що сам, обм’якнеш. Як в полі квіти. Якби ти  під липою в цвіту. Коли лежиш  на траві, а над тобою жужелиця бджолина, збирає мед.
Як люди в Оберіг живуть? як розмовляють В Оберіг. Та сміються:
- Даруйте зімну згоду. Як ваші діти, та клопоти маленькі?   Згоду, усім в роботі.
 - Згода, вам сусід. Що нового у вас в роду?
- От корова від телилась учора, та скарбу у хаті прибавилось, на два теля.
- Все що сьогодні принесе вам небо, хай принесе вам завтра.
- Одарує хай земля вас, за подяку вашу, достатком у роду, та земля добре родить.
А на базарі в день Велеса, як люди там співають по всьому Оберігу:
 - На землі, і в небесах, кожний день людям тут свято. Велес в день свій,  тут заправляє.
Кожен тут садить свій сад. Хтось яблука пахучі.
Другий півня продає, Щоб на ранок він будив, до праці.
Хтось рибу з ранку продає, що з вечора він наловив. Велес всім допомагає.
 І не поросте в віці дорога, в славне місто Оберіг.
А хтось купує гарбуза, к святам готує свій куліш.
Дякуємо земля, та небо за те,  - що несеш в собі воду зцілення, та подяки для Велеса.
Покірно голови схиляємо, величне місто Оберіг...


 Любов з першого погляду, як еліксир для життя.
Загадка:
 « Людина, яка   пізнала, що таке любов? Вона  віддасть свою і  плоть, і кров, Щоб знов могла пізнати це, І в спеку і в холод, розчиняємо двері її, відкриваємо душу свою. – це прийшла до нас  любов”.
Стояли на своїй ділянці, три чоловіки. Це батько, син, та дід. 
Дід дуже молодий, та сильний.  Не пороках своїх він був, та ще любив пісні складати, та  у слух їх  всім співати. Віршами, до знайомих розмовляти. У славнім місті Оберіг. 
Старий на вигляд чоловік  батько. Сварив  свою кровинку, сина.
          - Хай Небу, залишить мою сиву  голову! – Небу, у давнину, був богом мудрості.
Хай Перун громовержець, уб’є мене, своїми стрілами! – Перун, богом блискавки та грому.
Цьому не бувати вже ні коли. При моєму житті! Щоб одружився Оберігчан, та на якісь то амазонки? без роду, без племені? – батько сварив свого сина. Дід в себе вуса крутив, та до унука всміхався.
                - Батьку, вона дуже мила. Та і для мене вродлива. Небу, нехай допоможе?! Я дуже люблю її!
- Як це можливо так с ходу? так закохатись без тям?!
Один раз тільки побачив, та загубив свій покій? Батько, на діда дивився, та свого сина сварив. Дід тільки вуса крутив. Та до унука всміхався.
- Ні, це не раз було, тату.  Батько на сина, з під лоб.
 - Ні, це не раз була зустріч, а кожен раз уві сні. От я коли засинаю? бачу я тільки її. З нею ми вдвох розмовляємо, з нею сміємось у двох.  На світі вона сама яскрава! Жінка вона моїх мрій.
Батько на сина поглянув, погляд у діда зловив. Сину своєму відповів.
 - Аз бо. Не вдержати річку у руслі ? Ти вже великий, мій син!
Яр,  аз із жар. – що означає, ти вже великий мій син.
  От і збирайся ти в дорогу, та і рушай у забуття. - так в давнину називали;  далекі, далекі краї.
Там  з нею ти, дім свій  збудуєш?! В тому, в далекім краю. Може тебе  я і пробачу? За непокору вже твою. – батько до сина примовив. Та до роботи сам став. Треба було будувати, поки не настала зима.   Бо вже ніхто так не віддячить? -  як вже робота своя.
 - дерево знову прийметься, якщо його поливати. Та коли пересадиш, кожне  у своїй порі.
Так і люди із з древня, по світі шукали себе.
Щоб нове русло прокласти, для нового роду свого.
Річка життям розів'ється , сміхом близьких на в круги.
                Зібрався у дорогу хлопець  Щод, він звався з малу. Так батько з матінкою,  кликали його. Та  мати, дуже хвора вже була.   Та в  рік у свого сина, Щод.  Коли , у рунень місяць. Плуг до землі упав. Матуся Щод, до неба відлетіла. Щоб з неба теж допомагати  сину, вона могла. – по нашому, померла уві сні вона.
                Щод  був хлопець гарний весь?  Смуглявий та високий.  На діда, схожий свого був. У Оберіг з малу виріс  він.   Дівчата бігали за ним .
 - Та хоч би поговорити? А він іде, собі іде, і навіть не помите .
І ось он якось, на світанку? Одну, все ж то помітив, він.
 Вона була на білому коні, та з луком с сагайдаком. Та до води під’їхала конем. Водою коня напоїти. Зістрибнула з коня вона, та до води підвела. Одягнута дивно,  на  стегнах, з дивного хутра, пов’язка до колін. А на грудях, багато, багато різного намиста, зрізного кольору камінців, та витворів морських.
Як бачить вона, хлопця в очереті!
Щод, до неї із очерету вийшов.  Кругом луги, ліси. Тут вітерець з’явився навіть. Весь очерет шумить, на річці Гіппаніс.  У очереті Щод  ловив  качок на уклім. 
    У неї, на голові рижі коси. Рижі всі, як листя на деревах, в тиху осінь, вітерець розвіває. Лице, як у краплини чистої води, очі голубі.   Стан весь стрункий, крихкий, дівочий, милий. Так хочеться обняти, все життя, цю дівчину оберігати.
Злякалась  дівчина Щод. За лук свій, вона схопилась. А Щод стоїть, як окаменів увесь. Промовити не вміє.
Вона до нього, стрілою в лук свій заправляє.
 - Хто ти є?!  - А він мовчить, окаменіло.
А вітер   коси  її розвіває, рижі. Кінь її поряд, воду п’є.   
- То довго будеш ти мовчать? Із каміння, точити  воду? – а Щод, все дивиться на неї. Як загубив ту мову.
Ворожо, вже дивиться на нього. Та в голові міркує. Якийсь, мабуть ненормальний?! На вигляд симпатичний. Високий, сильний , загорілий. Лице як на картинки, чорняві коси на голові. В очах вуглинка веселості, а на губах усмішка. Спитати треба, хто такий, то може він проснеться?
- Як звуть тебе?! – спитала дівчина, рижої краси. Стрілою в луку, штурхнула Щод.
 - А, Щод? -    Як розтопило літом,   сніг холодний. Сонячне проміння, воду точить з крихти льоду.
- Мене звуть Щод. А як тебе? – до дівчини питає він.
- Мене    Ялмез. – через пів року місяць вділить, Ялмез вже вісімнадцять літ. А Щоду вже було за двадцять.
  Ялмез, як той яхрат. – це камінь, в давнину такий був тут. Він  яскраво синій весь.   Прозорий, хмаринки білі в ньому всередині.
А Щод, з Ялмез, стоять у двох, та дивляться у очі.  Тільки вітерець, шумить у очереті високому. Пташки співають на в круги.  Серця в обох клекочуть долею загальною, Любов загартовує обох. Та кінь води попив, ігоче; їхати вже далі хоче.
Так познайомились вони. У ті  давні  часи. Щод, та дівчина небесної краси, Ялмез. І сонце  ранком світить теплим, світом літа.
- Я проведу тебе, дозволь? – спитав Щод, у небесної краси Ялмез.  - Тут на лугу,  біля річки. Одне, одного, переспівують  кругом пташки. І небо, вітерцем так тепло колихав – замовив Щод до неї.
- То проведи! За тим то лісом зупинились ми, там табір наш. Ми амазонки. Богиня  в нас Наина, що у ніч на небі  піднімається. Чомусь ви звете її місяць? Кочуємо по світі довго ми.  В нас сто двадцять воїнів, і всі  жінки. Єпона, -  кінь з тулубом жінки. Це знамено наше, це наша слава вікова. Чоловіків в нас, п'ятдесят п’ять. Лише, допомагають по хазяйству нам. Ми всі шукаємо, обітовану землю. – Ялмез, про рід свій  розповідала. 
А Щод, у чарах її, слухав. 
 - Наина, нам усім заповідала. Що час настане, в нас такий? Ми всі залишимо поневірятись, та землю обітовану  знайдемо всі для себе.
„ Коли місяць, зійдеться з сонцем. Коли ніч, називатися день.
Всі сміливі амазонки, навіки знайдуть свій спокій.
Копі, спиці, луки; перемелють у плуги. На свої землі чудовій, будуть хліб ростити у віки. Та своїх дітей ростити, яких їм, подарують чоловіки. А зараз не жалійте ви себе. Воюйте за добро своє.” – Таке заповіла нам всім  Наина. Ялмез про амазонок, Щод розповідала.
А Щод, закоханий  без тями.  Ішов, та вів її коня.    Потім про себе розказав.
 - Я Щод, живу я в Оберіг, і бог в нас є Ярило. Бог сонце що у день всім  гріє,  світить. І на піл дух землі, бог  поділив, на сад, та живу тварину. З дитинства виріс в Оберіг я. Завжди я помагаю батьку, діду. Немає мати вже давно, - померла. Дід, Батько, та і я, ось весь  наш  рід, вся наша сім’я. Ходжу на полювання я з мала; на цю  річку, ось в отой от, очерет. Буває качку я зловлю, буває і бобра впіймаю.
Та ще не разу у цих місцях, я  не зустрічав такої дівчини, красивої як ти.
Ялмез, усмішкою  до Щода розсвітає. Любов в серці її, до хлопця зміцнюється.
Кров коханням, серце поливає. Любов, коріння у серце пускає.
Світанок на землі прокинувся кругом. Червоним небо забарвило в горизонті. На землю ранок прийшов.
 Це сонця, бог Ярило. У сході сонце вже в зійшло, пташки кругом співають.  Квітки по лугу розцвітають, - від сну, попрокидались. Їдуть по лугу,  вже у двох Щод та Ялмез; ступають по  зеленій стежці із трави. Доріжка в них все вужча.
А кінь? жує, хрустить траву  без них. Трава тут соковита, та смачніша. 
Ідуть вже разом, одне одному посміхаються.   
Дівчина, Щода слухає уважно. А Щод? – із тіла виривається. Все хочеться її, цікаву  історію якусь  розказати.  Щоб для Ялмез, цікавим та смішним  було?!
 - Ці історії, мені дід в дитинстві розповідав; про Тура, на рогах якого  звертали Оберігчани калачі . – тур, віл великий, з рогами полу місяця.
Образився на людство Тур, та і нас Оберігчан.  Пішов подорожувати по всьому білому світі. – Щод, розповідь свою почав.
- Завжди я калачі дозволяв звертати, на моїх рогах , а ви невдячні всі  Оберігчани? І калачем не пригостили ні коли.  Втік Тур із Оберігу; - Тур, на рогах якого  звертали калачі всі городяни. 
               І так з роками,  лісами, та полями, він до Індії дійшов.  – в Ялмез, цікавість розцвітає. –  Я чула про землю цю, від своєї  бабусі, про місце Індія. Це що?
– Не знаю  Ялмез, цю історію розказав мені,  дід мій.  Він у молодості дуже багато подорожував. Так ось! Дійшов до Індії тур, на рогах якого завертали калачі. Там жарко, як літом завжди.  Тура схопили в полон, та закували в величезні ланцюги,  та  до стовпів металевих прикували.
-  Що  за звір такий величезний?  - ніхто не знає. Великий віл, він як гора, а на голові? Великих два рога. Як місяць молодий. Приходять до свого раджа, питають.   - Великий звір, з рогами на голові?
   -  А в них всі звірі, рогів на голові не мають.
Дід каже, слон там є.  Є в нього на голові один ріг? Та тільки він як рука в нього. Він їжу рогом ту зриває з дерев, та до роту їжу доправляє.
 – Шуткуєш ти! – Ялмез, вже дуже розсміялась. Та хіба ж може бути ріг, як рука ? – сміється  Ялмез.
- Це що?! Мені дід розповідав. Є такий кінь, в нього шия дуже довга. Аж може дістати, до верху тої тополі.
- Ну ти вже і брешеш? – присіла, аж від реготу  Ялмез.
Щод, стояв біля неї; тримав її лук та сагайдак з стрілами, та доказував, ніби сам це бачив.   – Справді, справді. Звуть його, жирафом. – не заспокоювався Щод.
Ялмез від сміху заходиться, аж упала. Щод, своє її доказує.
-  А ще дід каже; за його молодість, тут водились, мамонти. Вони точнісінькі, як і оті слони. Тільки зарослі дуже, у кудлатих тулубах.   Як літом пробіжать, то за ними все мокро.
- А чого за ними мокро? - перехопила дух від сміху Ялмез.
 - Бо їм літом жарко, і вони потіють дуже. Доказував Щод.
- Ну добре! – заспокоїлась Ялмез. Що було далі?  Про Тура, на рогах якого  звертали калачі всі городяни?
 - Раджа по їхньому, як пан. На Тура, навколо обдивився. Та кажи.
– Треба цього з’їсти. Тоді пойму, що за звір такий? Це птиця, ще худоба,  це риба? Не бачу зараз я по ньому. Що він, за звір такий? А слуги давай ножа на Тура точити.
Ножа на нього точать, величезного. Та примовляють
 -  Життя таке коротке. Не звір ти, не риба, не пташка? Та потерпи трохи.
А тур стоїть, та   листя з дерев об'їдає. -  які поблищи до нього.
           Єх! як смикнув то Тур , на рогах якого  звертали калачі всі городяни Оберіг. 
 Що його мають різати? Та ножа величезного на нього точать?! Та як рвонув, того ланцюга з оковами, та кайданами. То люди кажуть. Що землі нагорнув, коли тікав з тої  сонячної Індії. Величезні гори, десь на Уралі, ( земля від  Тура).   
Так з того часу, завертають на рогах Тура, калачі. Він вже  ні на кого не ображається.
 Як пригадає величезного індійського ножа. Що мали  в Індії його там різати, та їсти?
        Доріжка вужча, вже для двох. Вона притискує, одне до одного. Ялмез до Щод. А Щод до Ялмез. Кінь поруч, сам поссеться, травою соковитою.
- Щод повідь, ще якусь мені цікаву розкажи про Тура? - запросила Ялмез.  Та пригорнулась Ялмез,  поблищи к Щоду.   Мабуть, більше почути розповідь?
- Пішов Тур  до лісу. Щоб не допікали люди. Зайшов він вже далеко. Та сам у глибоку яму впав. Сидить добу. Вже третя наступила. Ніхто не допоможе вже йому. А він там розвернутися не в змозі. Та думає собі.
 - Якій дурний я ,що не хтів в людей я жити?
Ялмез сміється.  – Ти ж, розказував про Індію. – Це в нього вийшло, після Індії.
Так от, сидить Тур у ямі, що впав. Та міркує собі. – Я тут з голоду помру, а в людей вже спав, поївши. От воно вже лихо, лихо. Як на спину йому, бух. Впало щось з гори.
   – Хто ти є, як звуть тебе?
 – Звати мене, Щод. – розсміялась Ялмез.
 – Ні, це на Тура впало лихо. – роз’яснив Щод, Ялмез. Знову Ялмез смієтьсь. – То що було далі?
- Тур, неначе нічого. Не розвернутися Туру, мала дуже яма.
- Витягнеш мене лихо, ти з цієї ями? – запитав Тур, у лиха.
- Витягну, тільки присягнись. Що мене завжди з собою всюди будеш  брати?  Ніколи зі мною не розлучишся? та зі мною людям допікати? Постояв, постояв Тур, подумав. – не солідно пропадати у цій ямі? а може потім, обдурю то лихо? Тай погодився, лихо з собою мати.   
- Добре, будеш завжди зі мною. Тільки витаскуй скоріше мене з цієї малої ями. Три дня, та три ночі; тягнуло лихо Тура, з тої ями. Схудло, здичавіло, та насилу, все ж витягло Тура.
 Ось  виліз Тур із тої ями, поїв трави на в коло. Та пішли вони вже обох, лихо, та Тур разом. Лихо було таке собі? – мале, та заросле, не собака, не кіт, не курка, не качка. Лихо, як лихо. Як бачать, іде їм? На зустріч жінка.
 Встрінулись, вони з нею.   - Дуже модна, та гарна жінка.
Та питають у неї.  Тур, на рогах якого, завжди городяни загортали калачі. 
- Хто вона є? -  а вона їм відповідає. 
- Я п’ятниця. – побачила п’ятниця лихо, близь Тура, та сильно заплакала. – Чого ти плачеш? – спитав у неї Тур.
Ось  у 1,2,3,44 раз, як я зустрічаю лихо.  Тепер у мене знову  неприємності, настануть. – плаче п’ятниця, здоровезними сльозами.  В п’ятницю не можна зачинати нічого серйозного  – вдачі не буде. Хто в п’ятницю діло зачинає? В того воно задкує назад .
 В п’ятницю з поза ранку не можна співати, а то потім плакати. В п’ятницю, курку на яйця не саджають.
Тур її заспокоює, а лихо сміється.
- Отак у п’ятницю, неприємність завжди буде, хто зустрінеться зі мною. – до неї, лихо каже.
 А коли вони  розтавались, жінка розсміялася.
- Чому ти смієшся? - спитав Тур у неї.
- Я сміюсь бо раніше я у 1,2,3, 44 раз встрінула, на своїй дорозі лихо. А тепер настав  мій час, 1,2,3,4,5 зайняти своє місце, у неділі. П’ятою сестрою, по числу сестрою всім бути. А у лиха неприємності будуть, завжди. Як мене воно вже встріне! То хай лихо, п’ятницю обходить, п’ятою стороною.
„Кожен рік, дванадцять п’ятниць буде, що кожна божа людина поважати довжина.” А лихо стороною тікати, від них буде.
 Та пішла собі далі, гарна  жінка, п’ятниця. А лихо заплакало.
 – Тепер в мене неприємності будуть, як п’ятницю встріну.
Ідуть далі Тур, та лихо, - плаче. Шукає лихо, людей перехожих – а ніде не має. Всі бачать Тура височезного, та другою стежкою обходять.
Поля кругом, поля, а людей не має. Тур пасеться травою зрілою, лихо голодує.
- Втомився я, та віддихну. – до лиха, Тур і каже.
           Сів Тур як віл, поклав на м’яке лихо голову, та заснув , могутнім сном. А лихо під головою в Тура лежить. Від тяжкої голови Тура, крехтить,  рога Тура впираються. Проспав Тур цілу неділю, та у п’ятницю проснувся. Піднявся Тур з землі, а лихо елі живе; вилізло з під його голови, та каже.
 – Пішли Тур далі, людей шукати, я їм всім, якісь гидоти  буду робити. Поїв Тур трави соковитої, та  пішли вони вже далі. Як бачать на зустріч їм іде жінка гарна. Порівнялись, взнали, це п’ятниця. Лихо аж з переляку впало, та лапу свою,  об кам'янець поломило. А п’ятниця до лиха каже. – Отак завжди буде, як мене побачиш. Перемотала п'ятниця, лапу лиху. Йдуть вони з Туром далі. Сонце сідає, за хмарами, як на дорозі перед ними річка.
   - Річка на землі, як кров в наших жилах. Де у полях вона окропити  землю водою. Там і життя розцвіте.  Трава, та квити ростуть тут. І бджолам тут робота є. И звірі ситі, тут живуть. Де  річка потече. - каже до лиха Тур, на рогах якого городяни калачі крутили.
Лихо до Тура каже:
– Давай Тур я на тебе вилізу, ти великий. Річку цю перейдеш, а я на тобі переправлюсь.
- Залазь. – каже до лиха, Тур. Залізло лихо на горб Туру. В якого, на рогах Оберігчани, завертали калачі.  Тур, зайшов на середину річки, та заснув. Проспав так, на середині річки Тур, цілу неділю. А лихо, просиділо на ньому голодну неділю. Голодне, та холодне. З Тура спуститись боїться, вода кругом, страшно. А в Тура сон добрий, не добудешся. Проснувся Тур, та пішов через річку далі. А наверху сидить, лихо.
Як бачать обох?  Підійшла до річки, гарна жінка. Придивились обох:
- Це п’ятниця! Лихо, очам своїм не повірило. Зі страху з Тура в воду сповзло, трохи не втопилося. В воді лихо тоне , на поміч зве.
Тур, на рогах якого, городяни завжди завертали калачі; Лихо, почав спасати. Та своїми могутніми рогами ловити. Поки лихо зловив, два ребра, та другу лапу йому зломив. Та з річки витяг. Перемотала п'ятниця лиху, другу лапу,  ребра, та далі жінка собі пішла.
Ідуть у двох, Тур, та лихо все перемотане.   Тур, навколо трави  велич попаcся, кроки повільно робить.
             Мабуть зачав в  дорозі засинати? Як побачило це лихо, тай каже:
– Зараз ще засне, та на мене впаде , так цілу неділю знов проспить, а я придавлене під ним знов пролежу?  Я  знову п’ятницю встріну, та щось певне зламаю? Як п’ятницю встріну, так в мене якась неприємність стається в житі. Дивиться лихо, а Тур спить! Та з ніг, в сторону на лихо валиться. Ах, як пішло лихо від Тура тікати. Через поля, через ліси. А Тур, проспав неділю у полі. Став кликати лихо. Не було не де видно лиха. – мабуть далеко від Тура лихо дременуло? Та Тур пішов собі далі  в Оберіг. Щоб городяни на рогах Тура, звертали калачі.
  Літо навкруги проснулося від сонця. Двоє закоханий у дорозі не поспішають. Ялмез, Щода, ще щось про Тура просить розповісти.
 - А ще щось про Тура розкажи?!
Щод на Ялмез дивиться. Від її усмішки, у нього серце все сильніше тупотить.
             - Тур, на рогах якого городяни загортали калачі. – зачав розповідь Щод.
  Якось у ночі, заблудив Тур у лисі темному.
- Тур на рогах якого городяни завертали калачі? - перепитала Ялмез. Зупинився Щод, дивлячись на Ялмез.
Ялмез, стримувала своє дихання, дивлячись на Щод.
Два закоханих сердься Ялмез, та Щод; співають пісню - подяку лугів, небесних пташок.   
„Як сніг під сонцем тане. Так серце все собою заповнює, - відчуває, розширює, розливає там і тут.  Співають на в круги  птахи пісні кохання.
Ожило два милих серця. Усюди радість, усюди сміх.”
Рука Ялмез, в руках у Щод. І серце б'ється  вже сильніше.
  Пішли вони вже через ліс. А  кінь за ними, поруч поссеться. 
Червоно в лісі на землі.
Загадка:
 „ На бору, на яру, Стоять мужички в червоних ковпачках, одна нога, та  без черевика? ”
 Грибів, кругом у тому лісі, велика множина.  Дух кругом стоїть грибний. Та лісова тиша. Сонця проміння, через листя дерев пробивається. 
  А ліс той? – зачарований,  був. Хто  ввійде злий до нього? - злішим буде ще.
Дурний ввійде? -  дурнішим стани.
Та Щод, з Ялмез, закохані без тями? – то закохались, ще сильніше.
Співають в них серця;  - як солов’ї на гілці.
 „- Струмок сховався у гілках, дерева він на поїть.
Бог богів, та цар царів, ліс величавий, добрий.
Земля благородна, що виростила тебе.
Вода небесна, що коріння напоїла.   
Сонце обігріє, вітерець заколише.
Хай у віки, хата буде тут, і птиці, і звірю.
Слава Народженим, в кохані з’єднаним”.
Вітерець, закоханих обдув, подяку лісу передав.
Та серця обох коханням загартував.
Ліс, шелестом листя своїх дерев, обом відповів.
- Солодко запашна квітка на яблуні, у яблуневому саду.
Медова липа, розмовляючи з бджолами.
Квітка вишні, загартована у маленьку ягідку.
Все це моя природа!
У віки, всіх, всіх я кохаю, та сховаю. Вам молодята, завжди допоможу поки не сплю я зимою. А пташки мої, та вітерець, хай для вас пісню про любов проспівають.
І тільки луну по лісі чути, та спів пташок про кохання. – так Щод, та Ялмез, почули мову вікову – лісову.
 - „Взайзя синь, Всан землю, Зазгі тепло сонце.
Роджинся лябов жяланна, Появится  трава – мурава, на лугах, Паросток у лісі.
Змочь вода, Роджится лябов.
Свято зямля у лябві! Ви жавущии у лябві людзі – мурафи,
Бяряжіть, і растіть лябов! Дятяй саї учіть лябві.
 І радость ізапёти у вякі сваі”. 

 - Давай ми клятву тут дамо, щоб завжди бути разом! – запропонувала Ялмез до Щод.
 -  Тобі коханий я клянусь. Тебе люблю на віки!
- А я клянусь. Тобі завжди Ялмез, я буду поряд тебе вірним чоловіком. Я захищати крізь буду тебе.  Тепер на завжди ти в моєму серці. Тебе своє усе життя, я буду оберігати тебе, моя Ялмез!
                Ще то запах у лісі такий?
                Ще може, листя все зелене?
                А може зачарований той ліс? – Та після цього лісу?! Ялмез та Щод. Одне без одного, не можуть вже  по одному жити. У думці в голові Ялмез, тільки Щод. А в Щода,   Ялмез кохана.
Пройшли вже поряд,  вони  зачарований той  ліс.
- Як далі вже не можна. Ялмез, поїхала одна, на  своєму коні. Бо далі амазонки, табір їхній. Вони вбивають чужаків, та чоловіків. Ялмез, за  Щод переживає, щоб не образив вже ніхто, коханого  її чоловіка. Домовились вони у двох, як на світанку  по просинаються? То зустрінуться вже,  у тої річки, де зустрілись  сьогодні в очереті з ранку.
 - На вічну  спогадку про себе, та щоб не розминулись у житті.  Ялмез  Щоду,  подарувала   свій талісман. Кільце із ложину. - ложину, камінь був такий. Його носили тільки амазонки.
- Коли мене захочеш позвати, щоб я с тобою була. Ти зірочці цій все скажи, що на кільці намальована, то я тобі приснюся. Ми будимо завжди у двох, в твоїх  снах, сміятись, розмовляти  поруч. – одягала талісман Ялмез, Щоду на шию.
  І Щод, подарував Ялмез. Той оберіг, що мати у дитинстві дала йому. – Віддаси  оберіг тільки тій дівчині? яку ти сильно покохаєш. – так перед смертю наказала Щоду, мати. Той оберіг? прозорий  камінець, як води крапля. Що за камінець?  Не знав ніхто, а був він дуже міцним. – зараз той камінь звуть алмаз. Це сльози зірочок, з небес!
Ялмез вщепила оберіг Щод, до намиста на грудях. Та в погляді.
В її очах?..  Щод помітив  погляд такий безкрайній, та сумний. Як небо, перед  непокоєм чорних хмар. Як хмари в промінцях Перуна
То що поробиш? – треба її вже  бігти. Ялмез, вскочила на коня. Та кінь поніс її галопом. Та тільки чув Щод, від Ялмез, із далека.
– На віки покохала Щод, тільки  тебе!
До ранку, розпрощалися вони. А ранком знову, їхня зустріч, мала  то статись? – та, і ні. 
Щод, Ялмез чикав там, до заходу сонця. А ранком вже на другий день, за лісом нікого не було. Бо Амазонки у ту  ніч, поїхали вже далі, геть по світі.
На квітці маку, що притоптана конем. Знайшов    Щод  свій  оберіг  з дитинства. Що мати наказала  вже йому. – Відай тій, кого покохаєш  ти на завжди.
Прокинувся Щод з ранку, ще сонце не в зріло. Вибрав в дорогу харчу,  одяг  у торбу поскладав.
Перед дорогою Щод помолився:
„ - Фала то, Ионе мамо – діва! Фала то, Ясну батьку - голова! Чура Яже параваеш сина? Служет  плещет  уму, там де падають каплі  уму. Піднімаються в поле стебла. Фала ти ма – діва! Фала ти Ясну батьку”.
 (- Мати моя небесна! Батько мій зимний!
Простіть вашого сина, в невдячну  хвилину ?
Що прийму в дорозі?   Вам підношення, та буде хліб мій, великою кількістю поту.  Благословіть!
 На вас сподіваюся, прошу пробачити мою дорогу.)
Батько Щода, вже не спав. На подвірні він ломаки з дідом вже  рубав.
 Не прощались, не надихали колись люди. Щоб знов мали змогу встрінутись. Жили кожною миттю, ранком прокидались, та до роботи ставали.
Примовка:
„ Не прощатись, зустріч буде! Мають щось договорити”.
( Подільська веснянка.)
Пішов Щод, на всі чотири стежки,  ідола Стриб. – так в давнину казали богу вітру.
До Діда свого, Щод до землі вклонився.
      -  Коловра, в кроках у дорозі хай  Щод тобі  допомагає. Сказав дід, між  свої густі брови, подивившись в Щода бік.
Зустрінеш бога Стриб? перекажи йому  мої вітання. Та нагадай йому  обіцянку, Івану – комунікації. Наказав  дід.
- Діду, знову ви про старе згадуєте? – промовив до діда , батько Щода.
Батько, мовчазливо, навіть  на Щода помолився:
 - Вдень хай небо тобі допомагає.
А в ніч місяцю твої сни охороняє.
Хай собі ти завжди віриш!
Хай душа з тілом разом, біду обметають.
Хай всі негаразди, залишаться по - заду тебе.
- Нехай, нехай. – наказав дід.
 І Щод у пояс батьку з дідом, знову ухилився.
А дід вуса свої крутить, та вслід онуку посміхається.
 – Хай ідол Стриб, береже тебе у світі, для комунікації. Хай він, кожним своїм оком, та кожною головою ; тебе мій унук бачить, для комунікації.
                Стриб -  з чотирма головами у різні сторони; як компас.
  Коловра,- як німецька свастика, тільки в іншу сторону. Вказував де в схоже і сідає сонце.
Де плуг золотий, небесний, розмістився на небі.
 Де місяць, яким своїм ріжком, куди він встряне в небо?  З тої  сторони і хмари, з дощем чикати.
 І  так Щод, пішов до воріт  Оберіг. Щоб вийти з міста - городища, та піти по світі. У пошуках коханої Ялмез. Та задивився, коли виходив він із міста. На дівчину, що схожа на Ялмез? Та в воротах з Ярило зштовхнувся. Той теж із міста вже ішов. Упав Ярило, від Щода, поштовху.
 - Ой  хлопчисько! Сили є багато в тебе?! А є віддяка, за таке? Я навіть  впав від несподіванки. – сказав Ярило, парубку.
- Ой, вибачить мене, шановний. Задивився я на дівчину. Вона, як дві краплини   схожа, на одну дорогу мені людину Яку  зараз я іду шукати,  по всьому світі  білому. 
 Ярило захотів над хлопцем похитрувати, та і все про нього прознати. Куди він іде?
- Ой, нога болить  у мене. Мене із міста проведи, до дому? - призвав Ярило, на поміч Щода. Подав Ярило, руку Щоду.
–  Шановний ви пробачте вже мене?
 Ярило встав, та на одну ногу, шкуль, став він шкандиляти.  Щод, взяв Ярило, під плече. 
- Давайте вас я до вашої  хати проведу?  Може вибачте ви за це мене?
- Допоможи мені? а то один?  Боляче на ногу наступати.  Ярило, Щоду відповів. А сам на одну ногу шкутильгає,- кульгав, кульгав.
 - Мене ти парубоче, за місто проведи, до того місця, де живу я.
 - Добре, проведу вас! Де би ви не мешкали? Мені  скрізь по дорозі. Поки не найду, одну дорогу мені людину?! Щоб вона мені все пояснила?
 - Стежина дальня в нас у двох. Бо я живу за річкою. То розкажи, що трапилось з тобою парубче?   - Ярило, у  Щод з цікавістю  розпитує...   

                Дід – комунікація.

- А що розказувати тут?!  Одну дорогу мені людину   побачить треба? – здорова щоб було вона?  Та щоб не трапилося з неї не чого ? То можна і до дому!  Іти назад, повертатись  до батька  з дідом. Та батькові  з дідом,  в пояс поклонитись, та вибачитись перед ними.
- Ой щось ти хлопцю вже хитруєш?! Щоб просто так, іти світ заочі,  дорогу  людину шукати? Такого ще у світі я не бачив? А може закохався ти ?!
А Щод, на Ярило подивився. Зітхнув із смутку. Тай очі  із скорботою свої, в землю опустив.
- Ой дядько,  дядько, про це ви мені і не кажіть навіть. Вона викинула в землю мій талісман. Що мати при народжені подарувала.  Мені у неї  лише запитати. Як вона могла так мій оберіг продати?! Чому не схоронила, на завжди? А може щось трапилося з нею? Найти потрібно її мені, та і про все спитати, тільки в неї?
  Історію любов Щод та Ялмез, Ярило знав. Бо він у день все бачив. Як йшли  вони у двох, в полях.  Як вдвох, одне одному у лісі, клятву рекли.
Та знав ще. Хто була Ялмез?! Принцеса  амазонок. Як  названа її мати.
Побачили  Ялмез  в обіймах парубка, дві покоївки. Та все доклали матері Ялмез, цариці амазонок.
          Та наказала терміново, всім зібратись у дорогу. А доньку щоб зв’язали, та з силою у віз  штовхали.
Ялмез, не хотіла їхати нікуди. Ялмез хотіла бігти в Оберіг, до Щод. Тому від бійки, коли Ялмез в’язали. То Щод оберіг і відірвали.
                Ярило йшов собі, кульгав на ногу. А Щод піддержував його. Кругом поля, зарослі крізь високою травою. А  місто Оберіг?  Сховалось за поля. Кругом пташки співають в полі. Щод допомагає Ярилі, із останніх  сил.     Ярило на нього,  всію своєю вагою схилився. На ногу кандиль, кандиль.
Нема більше у Щод  сил? – Та Щод вже терпить, через зуби. Ярилі помагає усі ля. В одні руці несе свою він торбу. А другою під плечі, Ярило. У полі пташка заспівала. Так голосно, так мелодійно. Гімн, богу сонцю віддякувала, за день, за прожите сьогодні нею життя.
Ідуть обох Ярило с Щодом. Ярило так шпурляє професійно. А Щод, піддержує Ярило. Сопе, крихчить; та все ж міцно тримає, під плече Ярило.
Молода трава підіймається
Вся земля вітрами обвивається.
 Розпрямляє свої плечі скелясті,
Розминає ноги горбасті.
 Відкриває свої очі, до неба чистого,
 В наше серце краса, ця сила вливається!
Дороги завжди по землі; горбки, яри та низькодоли.
 В дорозі, легше говорити.
У Ярило цікавість наросла.  Хто Щод такий, з якого роду?...
        - То хто ж твої батьки? Яку ведете справу роду? – запитав Ярило в Щода.
- Мати з дитинства, в мене нема. Вона нас з батьком залишила. До неба, в інше забуття відлетіла. Батько, я, і мій дід. Хатини з колод, лозою оплітаємо, а потім глиною з половою обмазуємо. Дахи в хатах соломою накриваємо. У людей, що продірявилися? -  ми перекриваємо.  Комунікації проводимо у цих хатах.
- То облиш?! – перепитав Ярило. – Твого діда випадково, не комунікація  люди кличуть?
 - Так! Люди величають так  його. – відповів Щод.
Ярило в голос розсміявся. 
- Ото життя людське дивовиж? Я знав твого діда! Про нього  всі мої знайомі. Згадують із сміхом. Про царицю Мора, господиню підземного царства. Та бога вітру Стриб. Із сміхом згадують усі! 
- То розкажіть мені будь ласка.   Щод у Ярило просить.
- Бо чув я  таємницю діда цю, колись в дитинстві. Про дідові якісь далекі пригоди.
- Так! дорога в нас велика, довга, то я тобі розкажу. Чому так діда твого кличуть комунікацією, а не Іваном? Яка була то таємниця. Насправді його мати назвала Іваном. А люди всі прозвали комунікацією, і кличуть його вже так двісті літ.
Щод зупинився, здивовано на перехожого подивився.
Ярило, Щода підштовхнув далі іти.
                -  Коли твій дід був молодим. То сталася ця пригода.
Пішов по світі твій дід, шукати своє  щастя по дорозі. Як і ти!
Загадка:
Якби встала? -  Небо дістала.        Якби ноги ? – коня   наздогнала.  Якби очі? – побачила. Якби мова – розказала?
  - Така у людей на землі доля. Коли щасливими, та розумнішими стати хочуть? – дорога по переду завжди чекає їх.
    І ось коли твій дід поблукав в дорозі, за щастям, від зими, до літа. А щастя ще не має. Пішов твій дід через ліс страшний. Куди ближні мешканці, підходити боялись. Та натрапив на розбійниче гніздо у лісі. В них отаманом був  Трунар.   Чоловік Мори,  - цариці всього підземелля.  Дуже поганий чоловік, кровожерливий, та жадібний. Любив він пити людську кров.
Того що обкрадуть; вбивали, та точили кров, для свого отамана. І всі розбійники у лісі боялись отамана свого.
Вони ловили всіх підряд, хто в лісі заблукає. Та грабували все що є. А потім убивали.
- Нападай, нападай, грабуй  та вбивай!
Непотрібні нам домівки,
Непотрібні нам жінки.
Віддавайте  все  багатство.
Нападай, нападай, та грабуй вбивай!
 - Отаман наш, нам як   батько.
Любим його ми, як рідні сини.
Ти гаманець готов свій  відати?!
Кров  твою наточимо для нього ми.
Нападай, нападай, та життя своє відай! 
 - Ми ночуємо у лісі,
Поле, наш рідненький дім.
Віддавай нам  все своє багатство,
Кров наточимо,  Трунар всотає її всю.
 - А дід твій, на руку могутній! Підкови розгинати міг.  Ти на нього трохи схожий.    Теж дід був такий великий, сильний як і ти! 
 Коли розбійники на нього, напали в лісі із кущів. Вони сиділи у кущах. То він не розмірявся.
Згадав Іван - твій дід, слова свого батька:
"- Хочеш стати над сильнішим, сильнішим?! Стань, як каменистий у душі, поверху води!  Вода камінь не переможе, вона його втопить. Тоді стань, багато камінців, як краплин!
Коли вода камінці всі поглине в себе. Збери  в душі камінці у великий камінь. Та видави, вибризни, розлий всю воду!"
Та двох розбійників у зуби, дід з ходу зашпурив. Один хотів ззаду, діда твого захватити. Та дід його шпурнув ногою. З розмаху, той влетів в своїх друзів. Дід твій,  їх по хребту, деревиною з верху приложив, що на землі лежала поряд. Тай на смерть їх за калічив.  Побачив ще, їх отаман  Трунар. Та сам, до діда вийшов із кущів.
- Мені потрібні такі як ти, сильні та хоробрі. Погоджуйся, та будеш кататись, як сир у маслі.
А дід до нього підійшов, поблищи. Та каже.
- Я не дочуваю. В чому кататись, буду я? – та  Трунаря, у зуби деревиною. Усі бандюги, що бачили?! -  усі як остовпіли, сидячи в кущах. Їх чоловік, мабуть  десять там було? А дід твій?! Ще раз в щелеп отаману. Та тією деревиною по спині. Так  отаман  Трунар -  непідходящі до тям, до свої жінки. В царство мертвих, до аннукив відійшов. Усі розбійники, хто куди. Розбіглися по лісі. Дід твій, мерців зібрав  усіх. І закопав, а зверху отамана в землю він поклав. Як дах над головою. І ще якесь модне слово повторював?..
- Комунікація! – добавив Щод.
Так – так. Для комунікації! Складне це слово для нашого часу. – поправив Ярило.
- Та дід, так завжди це каже. Коли щось будує. – добавив Щод.
 - Пішов твій дід далі, через ліс; долю, та щастя своє шукати.
А Мора, жінка Трунаря, заклялась. Перед всіма аннуками, своїми рабами, та слугами.
Що помститься твоєму діду, за свого вбитого чоловіка. Чула це і земля, і небо. Та дід твій  небоязкий. Тай йшов собі далі по світі, щастя своє шукати. Пісну собі під ніс співає, та кроками великими, дорогу міряє:
 - У світі  щастя я знайду.
Не знаю де знайду його?
Та знаю точно, воно є!
Щастя моє, щастя моє.
Ох, і всі не в згоди, я пройду.
Отак, пройду, пройду.
Та щастя я своє знайду!
Щастя, знайду, щастя знайду.
Там де небо з землею в стрінуться,
Там де Сонце з місяцем  розходяться.
Я щастя там своє знайду.
Коли не в згоди всі пройду!
 - Іде вже через ліс, співає  далі пісню дід. Як бачить? Глибока яма, перед ним? – Це була пастка Мори.
 Дід повинний був, до пастки підійти якомога ближче.
А ззаду п’ять аннукив,  діда у яму  заштовхнули. Яма глибока, то був вхід у підземне царство Мори. Там діда твого вже чикали. Щоб потім вічно діда їсти, та катувати.
Дід підійшов до ями блищи. А звідти стогони, біль, та крики. Та чомусь  дід присів? Найшов він  золотого кона, валявся він поруч ями. 
Підкинула це Мора, щоб діда блищи підманути. Як троє аннукив через діда, з розгону.  Спіткнулися  аннуки, коли дід піднімався. Та всі у трьох , у яму  попадали з розбігу. Та два аннуки залишилося ,з п'ятьох. До діда підкрадатись стали.
Аннуки, всюди волохаті, сірі, з мордую як у кішки, та з довгими іклами, та на лапах  пазурі. А ікла, тонкі та довгі,  По переду старчат, усі у крові людської.  І сморід від них, застарілої людської крові. Аннуки, хотіли діда штурхнути,  у ту яму.
А  дід благословився  за дубинку, яка лежала поряд ями.
Пісню голосно свою співає, та з дубинкою у руках на аннукив наступає.
 - З під землі б’є джерельце
Для комунікації!
Бажання в руках сильне.
 -  Та обох, з розмаху, по зубах.
 - Все комунікація!
Сонце у горі всім світить
Світ на вколе, красень
Там за полем є лісок,  для комунікації!
 - Та знов з розмаху, по іклам. В одного  зламалися ікла, та
усередині горлянки  застрягли. Аннук каліка без ікла. Кров’ю кашляє, та на твого діда лізе. А дід з розмаху  тією  палюгою, ще раз по зубах.   Аннук один, аж у дупло могутнього дуба влетів. Сидить там. Та вже не вилазить, з того дупла. Міркує сам собі.
-  Може піде, то я наприкінці жити залишусь?
А твій дід кричить:
- Ну що страховиддя  вилазь? Для комунікації! Тебе я порівняю ще раз.
-А той в дуплі сидить. Та Мору  на поміч зве.
 - Мора моя паніматка
Заступися за твого прихвостня!
 - Дід твій в дупло, кулаком могутнім, ломаку забиває. Та приговорює собі.
 -  Не хотів для комунікації! Поправити  свої ребра, то вічно там собі сиди.
Підійшов дід до аннука, що ікла у горлянці застрягли. Та по спині, як дав могутнім своїм кулаком. Що в того трохи голова не відірвалась. Та сам до нього каже.
-  Це тобі для комунікації! Про добру пам’ятку про мене!
    Пішов дід далі. Іде, та пісню свою співає.
А ті аннуки, що від діда потерпілі. Та утекли живі. Плітки по підземеллю розпустили:
- То я заліз, у те дупло, могутнього дуба. Сиджу. Час вижидаю. Коли мені на нього напасти? А той розбійник! Мені в око, кіл вже заганяє. Кричить вилазь, для комунікації!  Твої ребра порівняю!
- А що мені сталося браті?  Ікла мої зломились, та у глотці застрягли. Я дихати не можу, кашляю кров’ю, ікла у горлянці ріжуть.   А той кричить? 
- Давай ще раз вдарю, для комунікації!  І у  тебе все минеться!
- І як дасть кулаком в спину.   Для комунікації!
-  Що я почув ?!-  як голова, відривається від тіла. Так там я, три доби пролежав, без тям.  І всім аннукам вже цікаво. Яке значення, слова цього?!  "Комунікація."
Та у цариці Мори, вони усі запитують.
- Це слово означає, що ви усі дурні!  Не в змозі, із смертним одним   справитись?
Тоді сама я справлюсь. Поквитаюся,  за свого  чоловіка, покійного Трунаря.
А дід собі, іде  по полю, та пісню все співає:
 - Коли дім тобі набриднув, як дірки для вітру?
Треба дівчину знайти, на неї оженитись.
Ай-яй, на неї оженитись.
Будеш разом ти щасливий, разом будеш с нею.
Будеш діточок своїх ростити, разом святкувати
Дім у щасті весь цвіте,  поруч і кохана.
Ай- яй, поруч і кохана.
Хай пастки по переду, будуть вже складніші.
Я пройду їх з честю. До завітній цілі.
Ай- яй, до завітній цілі.
Відкриюся вікна щастя
Відкриються і двері.
Легко жити потім, коли горе перебореш.
Трудності, знегоди, це все   для мене.
Як ква- ква  для жаби.
Ай-яй, квакання для жаби.
                Поїсть в дорозі, що доведеться. А може хтось і вгостить? Поможе  комусь з ремонтом. То там переночує, та ще пригостять.
Приказка:
„ Якщо в руках  уміння бідувати є. Це сила  для  твого шлунку, на завжди згодиться”.
 - А Мора,  що по сліду діда йде. І ось йог нагонить, як тигриця ?
Дід йде собі за щастям. Як бачить ? на дорозі жаба плаче.
- Це що за чортівня така?!  Здивовано Іван, до неї каже. Де це таке було, щоб жаба вміла плакати? 
А то була Мора цариця аннукив, перевтілена  у жабу.
А жаба діду відповідає:  - Ти нагодуй мене, та  віднесе ще до води. То я тобі в пригоді стану. А може  виконаю, твої усі  бажання?
Дід розсміявся в голос. – О бач! Воно ще розмовляє?  От диво, отак диво! Підняв її з землі. Та за пазуху її поклав.
  – Тобі, тут буде зручніше, тебе тут не роздавлю я. Та далі по землі пішов, щастя своє шукати.
                -  Отак, запам'ятай на віки! „ Хто жабу в пазуху бере? – того вона і давить сильно.” 
Так, жаба стала ця рости. – за пазухою  в діда твого.
 - Йё – Йё!  Дід закричав від не сподіванки.
Жабу швидко в землю кинув. З жаби  дим   пішов, від дідової сили. Та жаба і пропала. Лежить  вже на землі, діва гарна.  В обтягнутому, довгому,  чорному платі. Все чорне плаття, вилискується на сонці в неї. Чорні, гарні, довгі коси. Маленька золота корона, на голові її. Струмка  уся, в жіночій всій красі. А губи?  - Такі, як пурпурні перли, червоні.  – колись такі були у морі.
То це була Мора. – вона відкрила дивні очі. На діда подивилась.
- Та що із мною трапилось таке? Що я лежу, тут на дорозі?  -  а дід відповідає.
- О  диво, не небесної краси! Була ти зачарована у жабу.  Звільнив тебе, від чар я зараз. Ти мабуть королева? – на голові твоїй, золота корона гарна.
- Не пам’ятаю я нічого. А ти хто є, за хлопець гарний?
- Звуть всі мене Іваном. -  її, твій дід відповідає.
Та очі зустрілись у них. Мора зразу, в діда закохалась.
 - Куди ти йдеш? Візьми мене? Твоя буду на віки!
А Іван її  і каже. – Може тебе чекає хтось у світі?
- Та ні, тебе кохаю тільки я! Звільнив від чар мене ти. – Мора відповіла.
Так разом Іван, та Мора,  - пішли обох, вже разом.
   Отак, від удару головою? таке трапляється на світі.
Ідуть дорогою обох. Пісні дід, для Мори співає.
А Мора, Івана слухає, себе  від щастя не пам’ятає.  Сильніше Івана, розумом кохає.
Поруч йдуть вони обох. Мора не натішиться. Як все гарно навкруги, який гарний  Іван!
 - Ось  до подивись Іван, як заходить сонце?!
-  А як маю, я тебе звати? – запитує дід в Мори.
Як Іван звуть оті стрункі дерева, гарні? Що ростуть по краєчку дороги? Так мене ти зви Іване. Гарні в тебе очі! – так він звав її Тополя. Крихкий, дівочій стан у неї. Так ішли вони разом, за щастям по дорозі. Разом щось відремонтують, разом підлатають. Хазяї задовільні завжди, їм харчем віддячать.
А Тополя закохалась у Івана. Та радії кожній миті, від погляду міцного. І Іван від щастя цвів,  - поруч сама гарна.
Він в житі таке не знав щастя за коханою.
Так минали і часи, так минув і місяць. Мора, в спам’ятати не хоче  ні нічого, дивлячись на Івана. Хто така, і звідки є? – Її це нецікаво. Якщо з нею поруч йде красень Іване. Самий гарний!
 У той час в підземелля, все перевернулось. Не має там місяць вже Мори, і аннуки хто куди.  Нема кого боятись. Грішники вже пре жити, купляють у аннукив місце в підземеллі, як в раю. Хто попався вже до них? Як що ситі, не голодні. Давай вже торгуватись з ними.
Який оброк він аннукам сплатить? У аннукив  свої помічники, своє оточення, своя оплата.
- Це хто самий грішний?  Заколисати аннукив, добре нагодувати! - отака у цих помічників, була вже робота. Поки сплять аннуки тихо, на годовані,  доволі. Грішники  гріховодять, по всьому підземеллю, свої хороводи.
        Зупинилась  Мора, та запитує у діда. -  Куди мій милий, ми йдемо?
А дід опам’ятався. 
- Я щастя, вже знайшов своє!  Ти моє щастя! Йдемо, обох назад. То розвернулися вони вдвох.  Закоханих два серця. Пішли дорогою, на місто Оберіг. – що був град містом - городищем.
                -  Отак вже, було  це завжди.  „Як  повернешся, тою дорогою, що йшов сюди.  Попадеш в не приємність ти”.  Їм треба було трохи в бік.
 - І вже не та дорога.
Дід, загадку її по дорозі загадує. Тополя, загадки розгадує.
 - Не їздець, а з шпорами, не сторож, а всіх будить? – це Півень. – сміється вона.
- У стручках сто золотих молодців на одні стеблині?
 – Не знаю коханий. Тополя, за руку Івана держиться, в його очі заглядає, та сміється.
- Це пшениця. – пригорнув Іван, до себе  свою кохану. Та обох разом, сміються.
Ідуть дорогою назад, обоє. Іван від радощів співає:

-Там в далекому краю
Люди не живуть ще?
-Так – Так.
-Люди не живуть ще.
Де в безодні океану.
Велетенська черепаха
- Так - Так.
 Велетенська черепаха.
Землю держи всю вона
-Так – Так.
-Землю держить всю  вона
На своєму панцері.
-Там – Там.
-Ми попросимо у неї,
 лише одне  бажання.
-Щоб до дому по скоріше,
вона  обох нас доставила.
-Щоб обох доправила.
Сонце встало, вони встали, встали вдвох, вертаються. Іван дорогою співає, щоб Тополя сміялася. Тополя Івану підспівує, та разом сміються:
- Як, сонце встане  над землею.
Як,  півень прокричить з рання.
Ку – ку – рік, будуть лежні на боку.
- Тай – тай.
-Прокинуться,  до праці люди. 
 А півень ляже далі спати.
-Ку – ку - ріку, будуть лежні на боку.
Пара – пай.
-Корова, прокричить пора.
Свиня хрю – хру, голодна я.
Собака лає, всі повставали з переляку.
-Ку - ку – ріку, будуть лежні на боку.
Тара - тара, Пара - пай.
-А півень спить, і сни цікаві.
Як сонце встане спозарання.
Ішли обох через той ліс. Отой, що  яма є глибока. О так ,і яму, ту знайшли.  Ворота в  підземелля Мори.
Де бився дід  раніше, з аннуками, за помсту Мори.
 - Отак це було на завжди. „ Як повернешся ти дорогою назад, що йшов сюди. З тобою буде неприємність, назавжди”.
                Та яма стала перед ними у пригоді? Та  Мора все і в спам’ятала.
- Я тут згадала, хто ти є ?!  Усе я  пригадала. Ти чоловіка мого вбив. Тобі хочу помститись. – та діда  твого. Штовхнула у ту яму. Дід  зненацька упав. В  оту вже пекельну яму. Летить, собі дід вже у низ. Та сам собі  міркує. Що трапилось таке, вже з нею? Куди зараз я прямую? 
-  Що буде, то вже буде? Долю не подолаєш? – як бачить дід, з верху? затягується нора ця. А унизу? -  вогонь із пекла мерехтить.
                Кругом сидять  аннуки, в них обід зараз. Всі грішники помічники, чикають  смертного усі. Кого вже можна їсти? Чекають, та пісню від голоду, співають:
Ау...ау,  ау...ау.
Хто би впав до нас з гріхом?
Ми аннуки їсти просимо.
Ау...ау...ау.
На гріши,  будь ласка смертний
 Просимо, благаймо.
Ау...ау...ау.
Ти шустріше плигай в яму.
Ми голодні, їсти хочемо.
А...а...у, у...у...а.
Кісточки твої оближемо
Мозок з голови  твоєї  висмокчемо
А...а...а, у...у...у.
Нам аннукам, печінка смачна.
Плигай в яму, поїмо.
А...а...а, у...у...у.
Дід впав згори, до них у коло. Та вигукнув  з при стуком.
  - Для „комунікації”,  трохи не вбився.
Єх, як почули це аннуки, слово „комунікація”.  А двоє, впізнали твого діда. Та хто куди по норах. Від діда твого скаженого вже тікають. Через вогонь, та сморід.  А грішники не знають, що трапилось з аннуками всіма? – самі тікають хто куди. 
Грішники - прислуга, в багнюці всі, та голі.
 Аннуки перелякано тікають, хто куди. Одне, уперлося у край, а землю на себе горне. У норку свою не попав. Та що тепер поробиш?!
            А два аннуки, з розгону, одно другому, та лобами. Зірки від удару, перед очами. А треба теж тікати.
Вдаряються, б’ються, та втекти не в змозі.
А інші, теж  аннуки разом, у нору не пролазять. Одне, одного не пускають. Та в сторону до діда, одне одного штовхають. 
Один аннук від переляку, влетів в гарячий чан, з смолою. А там смола гаряча! Від крику, він хотів і з чана виплигнути. А чан до верху дном упав. Він не кричить від жару, а вже реве на підземелля все. Та з чаном по всьому пеклу, кричить, біжить. Чан на голові, весь у гарячій смолі;  лапами швидко він, від опіків перебирає. Реве від болі, як вмирає.
Усі аннуки в пеклі, кричать  від переляку. Від крику, очі ріже...
                А дід твій встав, та обдивився по сторонах, на в коло. Кругом смола горить, шипить, клекоче, чорна. Сліди на стінах, по верху тій печери, від лап аннукив, від ніг грішників. Та дуже вже кругом воняє. А під ногами, там? Кісток людських, велика множина! Людські там голови лежать. Тих голови, хто грішник  був завзятий;  та не зумів з часом, заплатить оброк аннукам.               
 Та крик  по всьому  підземеллю.  Аннуки, від діда розбігаються. Ні хто не хоче бути покараним. Та бути однооким, та з іклами у горлянці.  Та ще Аннук  один. На голові  у нього здоровий чан, бігає у весь, в смолі. Як тарган!
 Тікають, хто куди проскочить. По нарах підземелля. По підземеллю галас, та крики. Вовтузитися аннуки, а дід  співає свою пісню:
- З під землі б'є джерело.
Для комунікації.
Спрага вже добила мене.
Бажання в руках сильне.
Біжить на діда аннук переляканий, дід його в шелеп кулаком заклав. Аннук лежить, а дід свою пісню далі співає:
 - Все комунікація
Ой по п'ю собі водички.
Для комунікації
З цього  вже джерельця.
 Ой яка це ця вода.
Дуже прохолодна.
Для комунікації, треба запастися.
Сонце у горі всім світить.
Світ на в коло, красень.
Там за полем,  все для  комунікації.
Ходить дід, співає пісню, по всіємо підземеллю. - Нікого немає?! – всіх аннукив в страху трусить. Хто  куди ховається.
          А Мора заклинання прошептала, під землю перемістилась сама. Колишньою королевою стала. Підземелля своє вона не взнала. Бігають грішники по підземеллю голі, а аннуки голодні.
 Сердиться Мора на  Івана, та більше на аннукив продажних. Схопила Мора меч свій караючий, та давай рубати ним грішників голих, та аннукив торгових.
Як бачить Іван на зустріч, із полум’я вогню іде.
На зустріч виходить, цариця  підземелля Мора, із мечем в руках. Так і трапились, у темному земельному царстві, дві сили ворожі. Мора, та дід твій Іван. Колись закохані,  одне в одного без тям.
  - То на що ти мене, не людської доброти дівчина,
 штовхнула у цю криваву безодню?! –  питає в неї, твій дід.
- Не дівчина тобі я чоловіче! Я смерть твоя, та пані я для тебе. Молися серцем, за гріхи свої! – до діда Мора наказала. Тай меч над головою Івана, занесла.
- Дощ не льє ошалілий.
Грім Гримучий не стукотить,
Покохав я гарну жінку.
  Хоче вбити вона мене зараз ще! – проспівав дід, Морі пісню.
Занесла Мора меч над головою твого  діда. Очі встрілись у них обох випадково. Випав меч із рук Мори. Та промовила вона:
 - Хотіла я тобі   помститись, за  Трунаря,  свого чоловіка. - вбитого тобою...               
  Чоловіка мого, вже не повернути, вже не оживити? Вже його не має?  Та дуже я тебе покохала. Залишайся  ти із мною, правити усім підземним царством. До діда Мора, запропонувала.
-  Аннуки, поважати будуть тебе, ти будеш ними царювати.
- Ні!  - відповів її Іван.
 Я теж у тебе  закохався.  Та під сонцем,  прийшов я у життя  на землю. Та  повинен будувати людям хати, ремонтувати їх, для комунікації. Своїх внуків завжди, цьому вчити. Відпусти мене будь лазка, на верх, до світла сонячного?
 - Добре! Раз  аннуки так  тебе бояться, як кола  з явору, як вогню з соломи.
Раз не хочеш правити із мною всім підземеллям. Живи серед смертних у віки, хай тобі це буде моєю карою.  -  тільки цариця це сказала. Як Іван опинився на поверхні  гарного, широкого  поля. Пішов Іван далі, щастя своє шукати. Отака історія, що я знаю. Приключилась вона з твоїм дідом Іваном, років двісті тому назад. Коли він був ще молодим. Коли ті скелі, вздовж річки, ще камінчиками були.
 Та мабуть щастя вже Іван знайшов?! Бо унук у нього справний.
- Будьте люб'язні розкажіть,  про мого діда, ще якусь пригоду? Вибачаюсь, про мого про - прадіда. Запросив Щод у перехожого, що так уміло накульгував.
 - Історія одну ще знаю, про бога вітру  Стриб. Та твого діда.
На небі часу вже пів дня, в стигну тобі   розказати її я. Та  ще далеко нам  йти. Піддержуй мене сильніше, онук комунікації!
 Пішов по полю Іван далі, та пісню зачав він співати.
  - Милість людям,  земля має,
Сам Ярило, Владика -Цар.
Він сонцем всім на небі став.
 Ніч тиха, над полями втомленими,
Спить  земля.
Гори, гаї  та  долини.
Приховала все нічна мла.
Тільки вітер землю в день, і ночію укачує,
Пригорніть дерева, причеши моря.
Тільки вітер в ночі, прохолодою овіє
У день прижене воду на поля.
- Не знаю, а може про Ярило дід твій, і не співав зовсім? – Та пісня мені сподобалась, запам'яталася. Зупинився перехожий, піддержуваний  Щодом. Та зачав своє щось міркувати, та далі розповідати.
 - Та часом, недалеко Стриб – з чотирма своїми головами пролітав. Та пісня твого діда, і йому теж сподобалась. Діда твого у полі,  чуприною своєю,  від землі підняв, та запитав.  – Яку ще, гарну пісню, про вітер знаєш? – гарно проспіваєш? Відпущу тебе, на всі чотири сторони. Де дорога твоя тебе чикає!
Дід, у низ дивиться. Дерева маленькі,  далеко, а він в небі високо.
Та питає Іван у  Стриб.  - Якщо ти мене відпустиш, то я уб’юсь об землю?
- От дурний ти Іване! Поганого не лякався? А подяку мою налякався! – співай  краще гарну пісню. А про смерть не бійся. Вона тебе від себе відпустила, та наказала жити тобі вічно. Дітей, та правнуків, усіх пережити.
- Та  на радощах, заспівав твій  дід, Стрибу пісню. Та так гарно, та приємно. Від серця співав дід, а Стриб слухав та материнським  дощиком – сльозами, землю поливав.
 -  І з висот небесних, пролунало раптом пісня.
Це вітерець молодий, могутню хмару по небу пересунути хоче, силиться, надриваєшся.
Ніхто йому не хоче  у цьому стати в допомозі.
Бо він малий вітер, молодий, дурний!
А він сили свої напружує, та під ніс шепоче пісню:
 - Скільки буду вітром в полі, всім допоможу.
Поллю сухе поле, стануть там ліси.
Хай сміються навкруги, вітри постарілі.
Я доб’юся свого в світі,
Стану я сильніший!
- Хмара, блискавку стромляє, прямо вітру в серце.
- Я не хочу нікуди плити, сьогодні по небу!
- Вітерцю, боляче в серце,
Та він не злякався.
Він хмару штовхає,  пісню далі  співає.
 - Допоможу я полю, стати гарним лісом.
Буде на світі краще, і землі, і небу.
- Та о сталась крапля сили, в цього молодого вітру,
Всі регочуть  над ним ще сильніше.
– Слабий, та дурний, молодий.
- Та нема вже того вітру, розбишаки молодого.
Перетворився він у хмару, чорну, та могутню.
Минули роки, і він старий, могутній вітер,
З хмарою, та грозою.
Шпурляє він вітерці старі, у бурхливе море.
 - Смійтесь вітерці надомною!
 Виховали мене грозою.
Чому зараз не смієтесь?!
Ховаєтесь під хвилею морською?
Не вибачу,  вас  за сміх галасливий на домною.    
- Так! – каже Стриб. Розтривожив ти мене спогадами минулого.  Приємно мені, той лісок згадати. Та дощём його знов полляти.
Дід дивиться у низ?  А у низу ліс. Дощ оросить, та пташки богу Стрибу співають, свої пісні. Бога Стриб свіжим ароматом співу, по всіємо лісі прославляють.
- Яке бажання в тебе є? Мені загадуй! – могутній Стриб, у Івана запитав.
- Пішов колись по світі я, по щастя, за своїм. Допоможи знайти мені, ти щастя вже моє?
 На що бог Стриб, Івану відповів.
- У цьому кожен сам собі господар. Та що запропоную я тобі. Давай тобі допоможу по світі, за щастям подорожувати? Тебе у різні я краї світу перенесу, там може щастя ти своє знайдеш скоріше?!                Та сам запам’ятай! Якщо комусь вихвалишся, що я тобі допомагаю, та на собі возив по світі. Тебе я сильно за таке покараю.
- О, дякую тобі бог Стриб, мені ти допоможеш. Так щастя я скоріш знайду. Та сам не буду в полі один жити. А про послугу твою, не взнає ніхто в світі.
– І тільки дід твій це сказав, як Стриб у хватив сильніше. Доправив діда твого, на самий край вже світу. У Індії саму! Бог вітру Стриб відніс. Та вслід ще наказавши. – Як захочеш далі ще куди? Мене треба позвати. А як що пісню заспіваєш, таку щоб мене зачепила. Тобі поможу знову я, за щастям подорожувати.
- Отак твій дід Іван, у Індію за щастям своїм, попав.
Кругом жара, та дощ іде. – така там в них зима роками. Зелено, на в круги усе.  Хотів сховатись Іван  від дощу, під  пальму.  Там так дерево  зветься, стовп, а зелене листя зверху кущем. Як зверху прямо на Івана велика мавпа. Геп, - всіма своїми волохатими лапами. Сама кричить, та плигає, по Івану. Іван її  схопити, та до низу.  Та думав, що аннук це? Та кинув її у кущі, з своєї всієї сили. З кущів біжить до нього слон, та голосно гуде. Іван тікати з відти став, та  посковзнувся по багнюці, в річку. Як бачить, на нього пливуть, зелені три колоди. Відкрили щелепи вони довгі. А там! Одні лише зуби, маленькі очки. – це зветься крокодилом там.  Іван, із звіти став тікати. А слон вже здоганяє. Іван тікає, та кричить, а дощ все заливає. І слизько бігти від слона. – земля, як лід на річці.
- Не хотів би я жити, в цьому краю. – подумалось Івану.  Та відігнали вже слона, індуси, що були у  тих джунглях поблизу.  Вони   там, рубали листя пальм, для себе, та для інших поселян.
Їх сім  маленьких, загорілих, обмотані в ряднину до колін. Махаючи палками до слона, вигукуючи, ще якісь слова. Оскаженілий слон їх побачив, та розвернувся, та тікати в кущі ліан, та пальм він зачав.
Це твого діда здивувало. А як це здивувало індійців?!
             Великий, білий, та в штанах,  сорочка до колін на ньому.   І люди розуміли  одне одного. Тому що серцем усе життя, і навкруги любили.
Питають в нього:
- Хто ти є? Чому такий здоровий? А дід твій, в пояс поклонився їм, подякував за спасіння, від чудовиська,  тварини.
Повели діда твого, до себе, до забудівлі. Усі будівлі, що у них,  дерева, та зв’язані зверху у жмут. А зверху, листя, листя. Отак живуть і зараз там, що Індією зветься. Багатші в кам’яних домах, а бідні у халупах.  Завжди бідні були там. Хто не хотів робити.
Із листя пальм, вони варили  „сурьюм”, та твого діда пригостили. Розсілись всі навколо діда.  – їх було в тій будівлі, всього індусів сорок. Маленькі всі, тому і умістились.
              Питають твого діда.
– Звідки, такий здоровий, білий ти? Були там і індуски,  що жінки.  Дід обдивився на в круги, та каже їм усім.
 – Живу я в Оберіг, це місце є таке. Там всі такі, і білі, і великі. А ті все йому сурьюм підливають, та білими зубами всі блискотять.
– А як же звуть тебе у ріднім краю?
- З дитинства звуть мене Іваном. – індуси сурьюм підливають.
- Як ти попав сюди Іван? – а той геть охмелів від сурьюм.
Та розказав він все індусам:
- Мене приніс знайомий вітер  Стриб, йому я пісню проспівав. То він, мене, у саму Індію поклав. Чого стоїш, не наливаєш?! – Іван, індусу пригрозив.
- А якщо захочу я, ік, ік, ік. Наливай! А якщо захочу я кудись ще подорожувати? Я  бога вітру позву, і він мене доставить, ік, ік. Осьде, не вірите мені?! То я вам зараз докажу. Та заспівав Іван вже пісню їм. Та дощ сильніший вже полив. Та блискавка блимають по небі, та вітер сильний дах зірвав. Та  голос, на все небо про лунав:
-  Іван, Іван! То на що ти цим вихваляєшся?! Мене перед собою принижуєш?!
Іван ікає, від сп'яніння, та перед Стриб виправдовується.
- Не я, про тебе  вихвалявся, не я принижував тебе.
Це в мене хміль, все говорить. Із листя пальми сурьюм. Сильний він тут у них вже!
- Що це таке, не чув такого? Мені ти його покажи. То потім я, вас у трьох засуджу, і похмілля, і сурьюм, і тебе Іване.
Дід в індусів чан бере, і в нього сурьюм наливає.
 - Ось до, попробуйте його, мій ідол Стриб, чотирьох голів.
Стриб, у людину перетворився, з чотирма головами. Та кожною головою, пригубив сурьюм з чану. Поданий йому Іваном.
На ранок, бачить себе Стриб. Не має вже там джунглів?! Лежать всі пальми? Хто як ліг, до ломані усі під корінь. Лежать слони, кричать. У хоботи свої гудять, рухають ногами.  Ліанами та бамбуком ноги в них заплутані.  Та тільки ноги не пускають. Бамбук закручений в ногах слонів, а зверху перемотано ліаною.
Що се таке ?! – питає Стриб, в Івана.
Цей слон тебе злякати хотів. Дихнув в хобот свій. То потім ти їх всіх ловити став. Та ноги їхні, у бамбук заплітав.
Стриб, другою своєю головою дивитися хоче? Та не може, підбиті очі в неї всі.
- Це що таке? – Стриб, у Івана запитує.
- Це ти разом з п’ятьма бегемотами, у болоті бився. – відповідає вже Іван.  Як бачить Стриб, щось плигає, як риба на землі, коли піймали. Якесь зелене, у багнюці,  змішане з сухим жовтим листям.
- А це що таке? – питає він Івана.
- Це крокодил, тут їх багато так попало. Щелепою по пальмі, їм усім бідолахам дісталось.
- Так! -  от це так сурьюм?! – виговорив  Стриб.
- Не буду я тебе наказувати Іван. То тільки заречись, що в рот не краплі, ніколи цієї сурьюм, та і дітям  своїм заборониш на віки.
- Зарікаюсь, на віки! – заклявся в цьому твій дід.
- А якщо можна, перенеси мене ще кудись? – попросив Іван, в бога Стриб.
- Добре, перенесу тебе у Африку. Ой як все болить у мене, ніколи  так ще не боліло! – відповів бог вітру Стриб, з чотирма головами.
        -  Мені дійти ти допоміг, та час мій  вже скінчився Сонцю,   треба місцем поступитися.  – сказав Ярило, до Щода.
                Земля, відблискувала вже на в сході зірки. Та сонце, спати вже лягало. На небі захід сповіщав. 
Отак в дорозі добре йти, коли забув чого пішов? За цим і час минає добре у дорозі.
   - О, я бачу в вас нога пройшла?! – спитав Щод у попутного.
 - Так хлопцю, добре вже мені. Прощаємося вже  зараз ми.
Дуже мені ти допоміг.  Хоч тяжко тобі було? Та ще, комунікації ти унук?!  Я бачу, що ти добрий.
Он до, візьми о цей шнурок. Зв’яжи ним, обидва  амулети твої. Один   дівчини свої,  другій твій.   Хай будуть зв’язані у двох, два талісмани, цим шнурком.  Ярило дав шнурок, для Щод.
- Ти правильно все робиш хлопцю! Що дівчину свою кохану, ідеш її шукати в світі. Найдеш не скоро, наберись терпіння. Впадуть листя на деревах. І виростуть вже нові листя білі. Як з листя  виростуть дерева! Найдеш свою кохану Ялмез. Вона потребує у тобі. Як дерево у сонці, в лісі!   Дерево  завжди у лісі пнеться до гори. Щоб там було по легше, йому рости, та жити. Якщо заблукаєш у лісі ? Не знати будеш де шукати? Спитай у дерева. Воно тобі покаже мохом. В які стороні кохану свою шукати. Дерева  вкажуть путь тобі.
                Зв’язав Щод два талісмана. Кільце із ложини Ялмез, і  краплю – алмаз  своїй мати.  -  отим то  мотузочком. Що дав йому Ярило.
 Попутній, Щоду каже.
 - Як буде тобі дуже тяжко. Ти мотузочок розв’яжи. Тобі завжди прийду на поміч я. Та мотузочок мій, тобі теж стане в  допомозі. Бо звуть мене Ярило, богом сонця. Хай тобі завжди  частить в твоїй дорозі.
І тільки це сказав Ярило, так зразу  зник.
 А Шод здивовано стояв, на мотузок дивився. Що були зв’язаних ним  два талісмани, Ялмез та Щод.
Спустилось сонце в підземелля, так на землі настала ніч.
У полі Щод  заночував. На конюшині молоді ,  - торбу свою він, під голову поклав. Так він заснув могутнім сном. Де  снилася йому Ялмез , у всій дівчачій своїй красі.
- Ялмез? Щод теж у снах, її снився. Вона кріпшала у тих снах.
- В житті так завжди. Хто тобі приснився, то ти приснився і йому. Таке для всіх бог сонця вже продумав. – наш Ярило.
-  Щоб люди були не одні, на всьому світі, - що життям всі звуть.
  Про кого зараз згадуєш  і ти? Про тебе зараз думає і він. – щоб було цільно все, на всій землі.
Сміялись разом, вони у тому сні. Та  щастям серце Щода наливалось. Коли Ялмез, і Щод  у сні,  обох  почали розмовляти:
 - Божевілля у кохані, велике щастя для душі!
 - У сні приснишся ти кохана?
Як скучив я?  коли побачу?
Як гарна посмішка твоя.
У сні ми зараз в двох кохана.
Я помітив, тремтіння, на твоїх губах?!
- Як я скучаю Щод по тобі?
Як смачно Щод,  в твоєму сні.
Я дуже, дуже тебе кохаю, Щод!
Як хочеться міні почути тебе, у своєму сні?!
Пригоди Тура в Індії, колись.
 - Моя кохана Ялмез!
Я розкажу  тобі пригоду
Про Перуна,  у своєму  цьому сні.
 -  Перун , є  богом блискавки, та грому.
Із з неба лило, як з відра. Гриміло громом, блискавки виблискували - громом. Перун на  свої колісниці  їде, в хмарах. Пронизує він громом небо! Коли по хмарі  коні його копитом б’ють!  Пронизує  грім по землі.  Перун із свої колісниці, блискавки на землю запускає.  Старі дерева в лісі б’є. Щоб  було молодим, рости вже де.
Як бачить він?   Сидить, на пневі хлопець, плаче.
Перун  по ближчі,  блискавку до хлопця запустив. Три дерева , що поруч були, звалилися, від блискавки, та грому.  А хлопець той?! -  уваги навіть не звернув... Сидить на пневі, плаче.   
Перун із хмар на колісниці, до нього з’їхав. Там два коня запряженні, у збрую срібну. Копитом золотим , вдарять по землі. То громом. Вся земля стрясеться!
 У небі блискавки блиснуть.
- Ти хто такий?! чому тут плачеш, та грому мого не боїшся?  Спитав у хлопця  Перун - бог блискавки, та грому.
     - Четвер,  то я. Четвертий брат неділі. Не люблять смертні вже мене. Усі з п’ятницею, мене плутають.
В роботі,  в день мій, поспішають. У поспіху, руки свої б’ють. Сварять мене, на чому світ увесь стоїть.
Та знов заплакав хлопець.
Перун, у хмари блискавку пустив. У гніві, він промовив:
- Хто буде дні неділі сплутувати?  Того я  громом накажу . А ти четвертий брат неділі.  Не плач, іди по світі!
 У праці будеш берегти людей. Того хто поспішає?! А  хто сваритись буде дали? – його я покараю сам.
-  Перун так наказав.
 - А хто в четвер, срібним дощем  вмиється?! – той здоровий та чистий буде. Перун так наказав на завжди, по всій благословенний  нашій землі.
Так от пішов четвер, по світі, і всім допомагає. А хто свариться у цей день?! Перун їх  громом,  покарає
            Ялмез, в усмішки розцвіла. – у сні, Щод.
- Як скучила Щод, я за тобою сама?
Скоріше Щод, мене знайди? Тебе, я так кохаю!
- Моя ти доля на завжди. Ялмез, я так  по тобі скучив.
 Сумую теж, що урадив тоді; піти одні без мене.
- Мій Щод, я так тебе кохаю!
              - І сонця ще, було не видно. Туман ранковий, на лугах.  В рожевих  відтінках,  на небі. Щод спохватився з ранньої роси,  на конюшині, де він спав.
В дзеркальнім небі,  - гладились всі хмари. Лаштуються до сонячного дня.  Коли ще на світанку? Зірки на небі, вітром  не розвіялись всі ля. Всі люди зранку прокидалися.
       Та Щод, вже дали по полях іде, у пошуках, до свої коханої. У спогадах, вона свята. Та щастя зірки. Полум'я у серці. Як велика множ, зірок ранкових в небі.

                Городище, - на виворіт.

І вітерцю з ранку немає. Та небо рожевим запалало, та по скоріше ніч тікала, з озер, лісів, полів. 
Як бачить йде йому на зустріч, якась людина із полів. От порівнялись вже в дорозі. Щод в пояс голову в клонив. А той ніби не бачить Щода. І тільки йде своїм шляхом. Щод до прохожого питає:
- Добрий вам ранок. Шукаю я амазонок. Не бачили ви їх у цих містах? А той мовчить
-  Лице, як морда жаби, у нього. Одягнений у все на виворіт. Він подивився на вкрути. Як би Щода не помітив. Та пішов собі далі, по своєму  шляхові.
- Так розминувся Щод, із зустрічним дивним перехожим.
Та Щод далі сам собі іде. На небі сонце з ранку встало.  І вітерець  ранкову прохолоду повівав. Як бачить Щод, по переду в дорозі?
Зелене поле, де трава росте. На середині поля?...
 З колод неоднакових. Два стовпа вирізних у дереві, а зверху  дах  із соломи. А за воротами?! -  теж поле, та трава.
 - От диво! На що ще хтось збудував?  Щод  у голос, сам себе спитав. 
                - Хто ці ворота переступить?! той в новий час зайде. – сорока, що на них сиділа. Людською мовою, проговорила. Щод в  новий час, переступив.
 -  Хто ці ворота переступить?! той в новий час зайде. – та Щод в безодню провалився. Та тільки в вухах мова, тій сороки.
- Хто ці ворота переступить? Той в новий час ввійде.  Кружляє в темряві Щод в низ. Та торба  Щода між ногами.
Та тільки голос мови тій.
– Хто ці ворота переступить, той в новий час ввійде!
                Впав Щод  між таких воріт. Де два стовпи, дах із соломи. Та тільки було це, у центрі городища якогось.   Кругом ніде нема людей. Тут все не так, не зручно тут. Хати усі там не будують ? Їх тут саджають, потім підливають.  І ось вже стіни виростають  зі стволів самі. А дах?! – то верх листя, отих дерев і є.
 – Чудо це  якесь! Щод з посмішкою, це оглядав, на в коло.
 Нема ніде, худоби, нема подвір’їв. Близь тих хатин. Та півні не кричать, корови не мучать. Усі на співах. - так базар тут величають. Щоб не харчувати, та не ростить худобу. Худобу  кожний день черговим господарям  перепродають.
Де все не так, як в Оберігу. Живий, там мертвий зветься скрізь. Померти, значить народитися. Там час рахують не  з мала, а  з більшого кінця годин.  А люди всі живуть не так. Та мова в них, не те говорять. Все не зрозуміле.
Вони до цього вже привикли в тих містах. 
 - Хто ці ворота переступить. Той в новий час зайде!
По вулиці міста   ходить білий кінь, сам по собі.
  - Хазяїн значить народився. До неба значить відлетів. Якийсь перехожий,  Щоду пояснив, з'явившись наче з під землі.
- Не можна дев’ять діб гнуздати, цього вже білого коня. А можна його нагодувати. Це як зв’язок, з потойбічним світом.
-  Хазяїна, цього коня можна задобрить.  А якщо дев’ять днів, ще не пройдуть?! Коня ти цього загнуздаєш? То смерть, і в твій дім, тоді прийде. - таке перехожий Щоду пояснив.   Та через дев’ять днів, зберуться люди. Та хоровод на перехресті трьох доріг, зачнуть кружляти. Це так потрібно для умерлих. Щоб він знайшов свою дорогу, у той бічний світ.  Перехожий,  традиції їхні Щоду пояснив.  Та далі вже собі пішов, на співи.
По місту Щод пішов вже далі сам.  Співають люди, продають рабинь. –  по нашому, жінок цих заміж видають. Напроти продають  худобу. Щод до одного продавця  підійшов.  Питає в нього: 
- Скільки стоїть в тебе кінь? – а той здивовано, до Щода.
– Ти що дурний ?  Це кінь, мене продає!
- Не зрозумів нічого Щод. Пішов він далі по базару. Та підійшов до продавця, що продавав жінок.
- Як же можна, це так?! Кохану жінку, так собі купити? – а той у відповідь.
- По перше. Не за так! А  за гроші. Як маєш гроші, то купи?!  Який товар хороший? Не сподобається?! Перепродаси тоді  другому. В житті все пригодиться. І час, що з нею проведеш, ти будеш в насолоді!
  - Як можна так, квітку, що в полі? Купити, в цього поля?
Торговець Щода відігнав.
 – Іди, зі своїм вже богом парубійку. Та не мішай ліпити гроші. Ти піди під три  поля. Там тобі за так скажуть, про твоє минуле, про  майбутнє. Там свої права качай!
А в Щода, як грім попав.  Міркує він про себе. Це ж може десь, так і мою Ялмез? хтось теж,   продає вже зараз?!
Торговцю Щод, у зуба дав. Той впав без тям на землю. Жінки, що їх торговець, продавав.  Зачали всі сварити Щода.
 - З своїм коханням, йди ти геть. Нема чого тут лізти. Їдеш собі? Іди ти геть! Порядки свої не встановляй. Не маєш грошей? То жінку, ти не май!
Щод пішов далі, та розмірковував:
 Якщо вже жінку можна продати?
То  хтось,  вже її купує тоді?
Недобра жінка з неї буде. Не добра буде мати дітям. І горе в хаті, вже поселиться, коли жінку собі на базарі купляти.
     У тому місті, де виріс Щод. Жінка, була там квітка. Як талісман отій сім’ї, та для дітей опіка. Для роду, на завжди був чоловік, опора. А жінка, як води глоток, у спеку,  та від утоми.
На Щода кажуть, що  він дурень.  Оті жінки продажні.
А Щод собі? -  по місту пішов  далі.
Як бачить Щод, двоє жінок. Сваряться коло того базару.
Одна, на вигляд років сорок п’ять. А друга, по молодше. Одягнути обох в сарафани, до колін. Старі ті сарафани, в латках усі.  Яка молодша чепурна, на голові косинка зав'язок.
Сваряться, як собаки  на місяць, у ніч докоряють.
- Твій батько однооким став, коли тебе побачив з мала. Такою дочкою як ти, лякати у ніч, всіх вовків в лісі.
- Та щоб у тебе, рот відсох. Щоб  поопадали зуби. Коли брешеш ти мені, що йдеш з того базару.  Казала, чепурна.
- Та твій батько брехав, коли твою мати цілував. Сама бачила, як твій чоловік, коняку вашу цілував.
- Брехуха ти! Мій чоловік, пішов з коном, на співи. – вигороджувала, свого чоловіка, чепурна.
-  Ото я кажу. Цілує твій чоловік коня.  У боки руки, що за старша, бере до молодої. Я ж тобі, про це і кажу.
- Та щоб тобі ноги, твій чоловік поломив, коли ти брешеш.
- Та щоб у тебе, у роті виросли очі. Та щоб ти їла, та себе у очі запльовувала! – відповіла  блага, та пішла собі далі.
А чепурна, руки в кулаки, та скоро, на той базар.
 - Я ж зараза, сього недолюда зловлю. Я ж йому покажу!
       Як бачить далі Щод, коло  хатини.  Сваряться батько, з сином.  Той син,  в три рази здоровіший за Щода. А батько його маленький, як пелюстинка. 
  І так  стало Щод, ще не приємно. Коли син, батька,  лаяти почав.
  Батько, кричить до сина:
-  Піди на співи зараз ти. Та  жінку там собі купи. То коли я народжуватись стану? Унуків, перед смертю хоч своїх побачу.
- Вам потрібно, ви ідіть? До тих жінок, на співи. А я до друзів, вже піду. Поп’ю сурьюм, я з ними.
 Сурьюм готовилось  у цьому місті так:
 Коров’яче молоко варили, з отруєними травами, та зіллям. І так виходила сурьюм.
- Ти виріс синку мій вуже ти. Пора тобі жениться. Один остався, я один. На внуків хоч би подивиться? Батько до сина свого жебракував.
 А син, з огидою, до батька.
 – Немає в мене часу. Ось сонце, вже сховається за тином? Та ранок вже настане.  Друзі всі мої тоді, підуть п’яні, по своїм домівках. Та будуть бога прославляти, що їм варив це зілля.  П’яну  – Злотовусому, всі п’янички поклонялись у цьому місті. Бо він варив СУРЮМ. Не буде випити мені з ким. Усі будуть вже спати, та П’яна, вихваляти у сні. 
 - Отак від бога П’яна, прийшла до нас і п’янка. - бандурист людям пояснив.
    Щод  приголомшений,  почутим. Про себе, сам промовив.
 - Щоб я сказився?! Тай до батька,  так? Цікаво,  остався б я, після такого  на землі вже жити?
Пішов він далі, по тому городищу „ на виворіт”. Та вже до вечора блукав.  Як поки не  познайомився з одним бездомним. Той вже Щода завів?  Там це, називалось  „ кодлом”. Людей, що жили в цій домівці – всі звали, злидні.
   Бездомний  злидня той,  нічого  не вмів робити. А може не хотів ні що робити? Так хотів, своє життя прожити.   Та по дорозі Щода, той навчав, як в „кодлі” треба себе вести. Щоб ранком не голодним, та у живих залишитись. 
-  Спочатку хлопцю перетворись. Що ти дурний на справді. Тоді тебе усі не стануть защипати . А що високий ти такий? Це буде в допомозі. Із рота  слину ти пускай, усі це хай побачать.  Та скажуть,  - що ти є дурний, та пожаліють більше. Більше поїсти будеш ти тоді мати.
Сурьюм, наллють тобі. У кого є? Щоб більше посміятись.
 А ти собі запам’ятай у вік.
Робити, хто в житі не хоче. Сміються з нього хай усі, та горб свій надривають.
Один ти дурний?  - хай усі тебе пригощають.  Та ти грай  свою виставу. Що ти дурний, сирітка, без родини. А сам собі на вус мотай. Що з цього будеш мати, поїсти, та поспати. – бездомний,  Щода  радив. Як у житті прожити ледарю треба.  Підходячи до  тої хати - „кодла” .
Сам у  каліку перетворився.  Відкривши свого рота, він вивалив язик на світ. Та став головою мотати. На ногу став  накульгувати. Та коси що на голові, брудні у нього дуже. Звисали, на його язик. А з рота лилась слина, йому на груди.
      Щоду була  огидно це.
У місті де Щод виріс. Таких людей  не було. Всі повинні в роду, робити. Та і не було цих хатин, що називались „кодлом”. Та і людей, що „ злидні” звались тут, теж в Оберігу не було. Якщо в когось стане біда? Та він осунеться. Без хатини. Ще без роду. Йому, всім скопом допоможуть. Приймуть у сім’ю сусідню, як свого. Бо жили всі, у колі, разом всі з дитинства. То що тепер, Щоду робити?
Та треба десь вже спати, ніч пересидіти . Зайшов Щод  у хатину ту. Людей велика множ.  Не став Щод комедію грати.  Солома на землі лежить. На ній лежать всі люди - злидні. Обірвані, брудні усі. Сплять одне коло одного, в зграї. Щод теж, з краєчку вже приліг. Кулак, під голову поклав. Та швидко сон Щод  здогнав. 
 - Я обійду весь білий світ.
Хай дощ все тіло ранить, рве, та ріжуть.
 Але я найду,  тебе Ялмез. Моя єдина ти кохана на білому усьому світі.
Може приведеться все життя?
 У світі тебе   шукати.
І  сніг, і вітер я пройду.
Я все одно,  тебе знайду!
На скільки, жити буду.
 Ялмез, у сні не відповідала,  до Щод.
 І Щод у сні перевернувся на другій бік. Може зараз приснишся, моя Ялмез, кохана?
 - Ялмез, Ялмез моя кохана!
Блаженний погляд мені твій,
 Як скучив я, так за ним.
Ялмез, ти ангел в моєму серці.
Ти сили зберігаєш в мені всі
Даруєш ти моє життя.
Любов і віру зберігаєш,
І берегти любов я буду
Маленькій ангел ти у мені.
         Світало у тім „кодлі”,  де спав Щод, з бездомними  злиднями.   Щод, встав раніше за усіх. Та перевірив скарб свій. Кільце з ложини,  що дала  йому Ялмез. Та ту краплину, що подарувала  у дитинстві  йому мати. Та перемотане все  мотузкою. Що подарував, сам Ярило.
 - Є хлопчина, дай це все сюди? – почувся Щоду голос. Там не далеко  встав один бездомний - злидня. Щод, теж при встав. Та талісмани він свій сховав. 
          За всю дорогу, Щод дуже схуднув. Сміливість, у руках лишилось.  Та другій  поруч, теж бездомний. Щода штовхнув у плече.
   - Дивися парубоче, що береш, поки не покійник? Та віддавай своє добро, о станешся ти живий.  Якщо не божевільний?
А Щод ногою. Та під пах. А потім, і рукою.       
Один бездомний, без тям впав. А другий? Іза пояса свого ножа  дістав. 
– Ну все герой, готовся помирати.   Щод, по морді йому в'їхав рукою. Той впав, у  солому. Та довго з неї не вставав. Повскакували  всі у тому „ кодлі”  злидні.
 Та стали битися. Хто кого. Поки жандарми міста того, усіх не пов’язали. В таких міста, завжди були, та є  справні жандарми.
  - Він був цьому,  ініціатор .  Так оті бездомні жандармам, на Щода брехали.  І  Щода до буцегарні  повели.
  -  Як можна, щоб  з заходом, ранок наступав?   Воду не пити, а вже їсти? Людина помирає, казала всім  народжується, що вона. Жінки! щоб продавались на базарі? Виголосив Щод в їхній жандармерії.   
 Та за порушення таке. Щода, у в'язницю  посадили.  У них там роком називалось це. Сидів Щод там місяць. Та сам собі міркує:
- Що це за місце таке? Як мені гайнути звідси?  Залізти легше, голову просунути в халепу. Потрібно потім з звіти витягти її.
Аж якось раз, осяяло Щод.
- Тож можна це, в  свою то користь повернуть. Не можна це? То значить можна! Я мертвий? Значить я живий! А ще усі,  тут жадні до грошей.
Та до  капрала - охоронця  Щод,  питає. Та під ноги йому кона срібного, захованого до обшуку кидає. 
 - Позвіть, до мене в підземель, вашого найменшого жандарма? Хай він мене розсудить.  Капрал, вже визвав рядового. А той, і справді рядовий. Та Щод до нього.   
- Мене, ти звідси відпусти? Ти рядовий, ти маєш право, командувати  значить тим капралом. На кона вказує йому, що у руках капрала. Капрал не встиг іще сховати кона. А роздивлявся на світу.
Капрал все чув, та розлютився.
-  Як це капралом, править рядовий? А рядовий від гордовитості, ніс задер  до верху.
Рядовий капралу каже.
- Цей правий. Хто менший чином, той і головніший! 
Капрал до нього с кулаком. - під ніс, підвів йому.
 – Чуєш, чим це, для тебе пахне?! А рядовий, його в живіт.
 - Як смієш ти, до старшого, чіплятись? Я родовий, по чину вищій, я! А ти капрал, слуга ти значить мій. Тут позбігались всі охоронці. Та давай всі битись.
– Ти капітан? А я єфрейтор. Мій підлеглий,  значить ти!
– Я твій підлеглий?! Я тут життя своє, все служу? а ти неділю тільки тут. Та  кулаком по зубах єфрейтору.  А той по зубах, капітану.
А Щод, тихенько до дверей. Під стінку, та підстінку. Поки ті б’ються.  До забору, та через нього. А ті все, б’ються.
 Утік він так із підземелля.
 Іде Щод за місто дивиться, на площі, ворота оті знайшов. Через поріг Щод перейшов. У свій  час вже  повернувся.
Стоїть на полі Щод, без своєї торби, що ув'язнили з нею. Та талісмани два залишились, перев'язані шнурком від Ярили. Трава кругом росте. З колод різних, стовпи по боках. А зверху із соломи дах. Сидить  на них сорока. Та повторяє ті ж слова. 
- „ Хто ці ворота переступить, той в новий час ввійде”. 
Сховалось сонце, вже за землю. І видно вже зірки та місяць.
Земля, від спеки від дихала. Щод ліг, в траву духмяну. Кулак під голову поклав. І сон міцний, скоро його здогнав.
 - Складали копи
Складали снопи 
Клали копи клали в снопи
Возили та молотили
Возили та молотили
Полову по вітру розвіяли.
Складали в бороди снопи
Пташкам бороду з колосів оставляли
Щоб хліб смачний пікся
Хай в хатах ситно весь рік буде.
 - Якісь люди, увесь сон Щоду, пісну цю співали.
                Ялмез, була в облозі, амазонок. Так мати названа її, наказ надала.
– Щоб днем і в ніч, охорона очі не змикала! Та зірко стерегли Ялмез.
Ялмез, давно не снився Щод. Снилось Ялмез краса ланів, краса лісів. Та спів пташок, в бору у прохолоді. Дерева листям своїм могутнім. Тінь з прохолодою, бережуть її. Тихенько, джерельце із під камінця тече. Зверху, у зелені дерев високих, соловей; співає, свою тернову пісню:
 - Перші слова, що з дитинства, в серці кохаємо ми всі. Це слово мати, на світі. Усмішку її першу побачили ми.
Тихо колискову над яслами співала нам мати.
І гойдала ласкаво, з усмішкою в своїх устах.
Перша в очі  нам, покірливо подивилася
Перша побачила, кохання в наших дитячих очах.
Маленьких нас, до серця притискувала. Та цілувала нас, материнськими устами, та сльозами на очах.
Навчила нас ходити ніжками. Сміятися, та в радості цвісти.
Мати, мати!  Неню – прости нас, коли побігли всі ми, своїми стежками, доріжками.
Життя таке на цій землі! 
Соловей у сні Ялмез, співав таке.
                Ялмез не знала, хто в ній мати? Тому вважала, що вона рідна дочка цариці амазонок. І всі її материнські накази. Слухала та виконувала без застережень.
              Минає час. Щод не здається. Шукає він свою Ялмез. З часами місяць пролітає, за місяцем вже цілий рік пробіг:
Вересень - вереск з полів з медом до столу. Грім з дощем поллє усе. Тільки павутиння павучок, на сонці своє плете.
Жовтень - місяць мерехтить в колі жовтим світлом. Жовтень, листя на деревах, все  на золотив.
  Листопад -  зима з осіню  б'ється. Листя з дерев падають.
                Щод по полю йде, від холодного дощу геть весь промок.
Сховався в скроні скелі. Що по берегу річки звеличуються до неба. Розпалив вогнище, з сухих гілляк, що в печері зібрав. Висушився коло полум'я, заснув, та далі пішов, під холодний дощ. Шукати свою Ялмез. Чує Щод десь сильно  бамкають дзвінниці. Пішов Щод до поселення, де дзвонили сильно. Не велике поселення це було. Та багато в ньому дзвіниць. Запитав Щод у мешканця.
- А на що так вам багато дзвінниць?
- Щоб вороги чули, та думали, що в нас велике місто. Та нас стороною обходили. Щоб ворони зерно, з житниць не дзьобали. Щоб коти не спочивали, мишей ловили. Щоб добрі врожаї, небо посилало. Щоб ми всі бога Сворога прославляли!
- Не порадите, добра людина. Де в вас можна  якусь роботу знайти? На кусок хліба заробити? Запитав Щод у перехожого мешканця Дзвінниці.
- Ти хлопцю прямо йди. Далі побачиш велику житницю. Там і робота, та хліб. Собі знайдеш оселю.
 - Дякую вам!
Так Щод знайшов на де який час собі притулок. Та в думках він мріяв  про Ялмез.  Щод носив каміння з річки. Допомагав заможним мешканцям Дзвінниці, будувати будівлі.
Грудень - земля промерзла вся. Груди, замерзлої землі на полях.
Січень - січе в печі горщик замерзає. Січень, усім морозам лине силу.
Лютий -  питає у всіх. Як одітий, як взутий?
Березень - плаче береза на літо  з дощем. А під березами земля зопріває.
Квітень - ніч  зірками розквітає. А у день зірки на полях яскраво мерехтять.
Травень - під кущами з травички молодої, буде подушечка, та одіяло.
                Щод, в дорогу вирушає. Кохану Ялмез шукати, від біди спасати. Щод по дорогах ходить, у людей про амазонок розпитує. Хто щось чув. Щоду підказують.
Червень - ніч тепла, черешня солодка.
Липень - торбу з липовим цвітом вішай на ріг місяцю.
Якщо висить? - буде спека.
Якщо падає? - бути дощу.
Ото вже Серпень наступив. Всі люди в полі з серпом роблять. Урожай свій збирають. А Щод не здається, свою Ялмез по всьому білому світі шукає.

                Жарт долі


Ще ранком сонце не взрів. Щод, з поля під хватився. Пішов Щод далі в забуття, спасати кохану Ялмез. – так серце вже у непокої говорило.
Та у ночі, сон Щода побачив. Як помічника собі знайти. Який справніше допоможе, кохану Ялмез розшукати.
  Щод зірвав  трави розм'яклої, від роси ранкової. І зв’язав її в косу, перегнув пополам. Потім між перегнути,  просунув товсту палку. В ляльки вийшли руки. Та де перегнув мотузкою перев'язав. На верху, намотав клубок  травою, вийшла голова. Перетворилося все в ляльку,
Знизу з гілочок, він ноги ляльці приклав.
Так колись у  давнішньому. Рід, людину збудував.
- Очі де?  Щод, квітки вставив.
- Рота?  Жовтий листочок, умудрив. Ляльку Щод, на землю поставив. Лялька  Щода, навіть не впала, а  заговорила з ним. 
– Знаю я куди ідеш ти, як тебе з дитинства звуть. Ти мене візьми з собою, буду я тобі указувати твій путь. Де знайти твою кохану. Мені земля все розповість. Ти іди за мною слідом, до Ялмез я скоріше тебе доведу. Я своєю головою укажу тобі дорогу. Як знайдеш свою кохану? Як захочеш, ти назад їди? Куди покажуть мої ноги, сміливо ти туди іди. 
 Так  пішов Щод туди, куди  у ляльки голова дивилась. В пошуках Ялмез.
От уже сідає сонце. Цілий день в дорозі йдуть. Маленька лялька, що змотана із соломи. За нею поспішає Щод.
Хоч і маленька була лялька. Десь в лікоть полічилася вона.
Та бігла так у вперед.  Щод вже ляльку ледве наздоганяв.
Зірки в спливли вже у небі. Рішили вже заночувати. Невидною було Щоду вночі ляльку. А Щод звалився у траву, бо дуже утомився хлопець. Без передиху біг він, за пучком соломи цілий день.
Звалився Щод, то як помер, від стоми зробленої за день.
Не бачив снів, не бачив ні кого. Тільки все біг, та біг, як здоганяв когось.
На ранок, сонце у день всім світить. Щод  знову, за лялькою біжить. І тільки вітерець в лице лоскочи. А Щод за лялькою біжить. Кругом дерева зеленіють вздовж, та листям сонцю покивують. А далі, все поля, поля. Прогалини озер, ставків. А далі все. Поля, поля зелені. 
- То що давай на випереди? – до Щода, запитало щось.
- А хто ти є, що я не бачу вже тебе? –  у пустирі Щод запитує.
- Я вітерець, поки молодий. Та батько мій, бог Стриб.
- Не знаю я, ще здожену тебе? – за лялькою біг Щод.
Та розсміявся в небі, сильно вітер. Та під хватив він ляльку, та Щод. Та поніс у небо.
Щод схопився за гілки, високої ялинки, що росла у полі. Вітер став дути сильніше.
Щод, розгнівано кричить.
 – Є ти Стриборг , син його!  Хватить   вітру, хватить!
Не хочу я з тобою  змагатись. Відпусти нас обох  ляльку, та мене.
Тільки сміх по небу всьому.
- Не відпущу я тебе. Поки не награюсь. Відірвав вітерець Щода, від гілки, високої ялинки, що росла у полі. Та поніс кудись за геть. Де немає поля, лісу.
Все вода  синя, як небо. Кругом вода, хвилі з білими пінними гребінцями  Краплини від хвиль  дістали Щод.
- Дуже вони солоні!
 Так летів вже, і летів, з лялькою на пару Щод.
Море. Океан кругом. Не видно їм не берега, ні краю. Вітер все його несе, та над Щодом сміється.
 -  Вже потішусь над тобою. Що ти будеш вже робити?
 - Кабала ти, кабала.  Щод до вітру каже.
Віднеси мене назад. Навіщо потішатись над нами?
Вітер в небі знов регоче. Щода під'юджує.
- Що ти смертний не радієш? Як зі мною товаришуєш?
 - Кабала ти , кабала. Щод, вітру відповідає:
Я ішов собі по справах, годі мене шпурляти.
Вітер Щода  несе в хмари. Потім до низу кидає. Над водою Шода підхопить. Та знову у підхмар'я визволяє.
Потім Щода він відпустить. Щод з високу впав у воду.
 -  Дуже солоний Океан!
 Щода вітерець підхопить та несе у небо.
Щод свариться  до вітру. А вітерець  над Щодом сміється.
 - Що це є у твоїй  долі.  Що  за життя дорожче?
Не боїшся ти ні чого, як у низ лунаєш ?!
Не лякаєшся воді ти, що навколо тебе?
Що у тебе є за таємниця, що ти не боїшся?
- Видно вітер ти малий, що не знаєш долі?! Що шуткуєш ти з життям? Не розуміючи болі. Ти не знаєш, що в житті є ціна за більше. Щоб життя своє прожити, та зробити все в спіти. Невідомо тобі страх, невідома радість.
- Тобі  парубок від цих слів щоб не пошкодувати?!
 - Хоч і смертний я для тебе, мені це не завадить.  Я везучий, що я смертний. Ти, за це мені заздриш. Я живу кожним днем. А ти віками. Полаяти тебе на завжди, щоб біду шукав ти.
Не злякався шумний вітер Щода  жахів. Тільки кинув десь в пісок, посеред океану. Кинув поруч ляльку він, як пучок соломи.
Щод на в круги обдивився. Океан  пустелі, на в коло нього. Що робити? він не знає, та треба якось звідси викарабкуватися.
Втома, спека обійняла все тіло Щода. Непритомнів Щод в пустелі, під сонцем жалючим. Щод загубив тяму, від спраги. Пролежав без свідомості повно добу.
Поруч Ізіда пролітала на своїх білих, двох великих птицях.
Бачить парубок лежить, у пісках, дуже він вродливий.
 Ізіда спустилася з неба, до Щода тіла. Неживий, мертвий хлопець?! Ізіда Фляжку своїх ароматів дістала. Та капнула на губи Щоду, три краплини  з фляжки .
Щод дихати почав.  Ізіда посміхнулась, дивлячись на Щода. Сіла на пташок своїх, та далі полетіла.
Гор - бог з головою сокола. Теж Щода з неба побачив. Підлетів до хлопця, що був в несвідомості. Своїм крилом хлопця накрив. Спеку в день відігнавши.
У ночі, Анобус, в образі шакала. Обнюхав хлопця тіло. Анобус - охоронець в царство мертвих у самому Тринідаді.
Око - Єджарта ( живі, і навіть мертві, хочуть жити.) Все бачить. Налякав шакала.
 Великим, світлим місяцем, та падаючими з неба, полум'яними зірками. Як червоними пелюстками з квіток. Всю нічну пустелю, покрило велике світло зірок.
 Хтозна, скільки часу так пролежав Щод. Тільки Щода підібрали люди. Які йшли караваном, через пустелю з садів Єнндіраміди.   
       Всі замотані по очі в білі покривала. Сім чоловіків, та двадцять в них було  верблюдів. Верблюди несли на собі, якісь пристрої, баули.
 Як зійшли з бархану, бачать хтось лежить на піску. Під'їхали поблищи до дюни. Лежить хлопець на спині, без притомний, дихає. Переклали вони  хлопця, на верблюда. Один смаглий чоловік, замотаний; по пояс у  спідницю, на голові тюрбан. Підійшов до пучка соломи, що залишилось з ляльки. Каже:
 - Хлопець цей з інших країв. Він і одітий не так як ми. Та трава, це не наша. Дуже пахуча, та ніжна. Я таку вже бачив. Коли  зі найстарішим по світі мандрував, по краях далеких. Там ліси кругом ростуть, та поля навколо. Люди лагідні там живуть, привітні, та добрі. Поклав він під свій тюрбан  пучок соломи. Всі посіли на верблюдів. Та пішли далі по пустелі.
Спека сонця, все пече. Від піску йде пара. Пісок, як  дзеркало, від себе все відображає. Гарячий вітер повіває. Сушить все він тіло. Не притомлений Щод  без тями, став в голос марити.
- Ялмез, Ялмез!
Зупинився караван. Відкрили бурдюк з водою. Амаділ змочив руб'я. Та дістав з під свого тюрбана пучок тої соломи, що залишилася з ляльки. Та на потилицю Щоду приклав, мокре руб'я, та пучок соломи.
Замотали голову в тюрбан Щоду. Губи водою освіжили. Щод прийшов трохи до тям. Очі відкривши. Всі кочовики, розсміялись,  що вернули хлопця жити. Табір у пустелі розбили. Сонце переждати. Шатра на підпорах порозпинали. Верблюди посідали у відтінку шатра. А люди в шатрах, пити імбирний  чай зібрались. Щода поклали  у відтінок. До голови компрес з води приклали. Щод став до тями повертатись, Ялмез у голос промовляти. Води просить попити.
Водички дали. На сонці чай заварився. Всі в колі стали чай пити. Щоду у тінь, теж імбирний чай принесли. Та ще щоб поїв. Ліпленими  з тіста великими плескачами, пригостили.
Щод став дихати. Навколо очами дивитись. На лікті приставши, плескача з'ївши.
- Де я? Запитав парубок, до життя ожививши.
 - Там де був ти і у вчора? Сьогодні віджививши!
- Що це навколо мене, сонце та пустеля? Жарить з тіні так пісок, що туман від нього!  Хто я, де я?- розпитує здивовано Щод.
- Ми не знаємо тебе. І хто ти є, і звідки? тільки зараз ти лежиш у пісках Гіз. Нас спровадили сюди строїть піраміди, з вапна, з прожилками кремнію.
Бо вже дуже ми у них знаємось. Ми в пустелі як мармур. Знаємо вже дно своє. Знаємо, хто в верх пропливе, А і хто над дно хоче сісти.
Один старий  великий фараон, наказав нам збудувати йому піраміду.  Усипальню для мертвого, та  помешкання, для народження його молодого. - відповів Щоду шановний, найстаріший.
- Хто ви?! Де я? Щод пре встав, у тіні  в шатрі. Як вітер мене доставив у цей, Океан сонця, та пустелі?
- Хто ти ? ми цього не знаємо. Звідки ти є хлопцю?
    Зараз ти в пісках Гіз. Писок тут солодкий, як сонце на в коло. - об'яснив старійший. Продовжувавши пити чай, у колі своїх робітників.
 Сонце вже так спекою не оросило. Пісок на в круги перестав блякнути. Стало розвиднятися трохи по колу у пустелі.
 - А що за піраміди навкруги нас стоять? Щод запитав у Амаділа. Який підійшов до нього, зелений чай йому свіжий підніс, в тарілці глибоченькі.
- Як звуть тебе дорожній?
 - Щод! Я з Оберігу родом. А як тебе ?
- Амаділ. Я тут в рабах у старійшини. Зелений  чай  в дорозі. Він неповинен бути гарячим, тому там аромат такий. - примовляв Амаділ.
- Це боги тут таке построїли, звуть їх Атланти.. Та наказали в своїх Остраках.  Найстаріший, зі знанням промовив в колі робітників, махаючи головою, від задоволення, та знань.
-  Якщо помре великий, похороніть його туди. Не хватить пірамід, то строїте їх самі. Ото вже піраміди всі від богів, що прилетіли із зірок.
 Нам наказали сонце прославляти. "РА" так нашого бога благословляють. Зірки у небі всі йому допомагають. Робити тут злагоду, добро, затишок. Промовив самий  старіший кочівник.
- Якщо у небі зірка погасне? То на землі теж хтось тоді помре. Коли упаде зірка з неба. То "РА" спустився на землю із небес. - добавив Амаділ.
- А ще, вони майбутнє нам  передрекли. Промовив Мустафа, сидівши, та пивши чай в колі.
 - На землю спустися Селен, як потойбічне сонцю. Оставить людям на землі сім вір. Щоб люди Сонце по забули. Щоб не молилися йому. Яке у день, нас всіх годує, нагріє землю навкруги.
- З землі  проростає росток трави. Розквітне, перетвориться на хліб. А люди будуть прославлять, що селен до землі знесе. Сім вір: "Рама", ", "Крішна", "Заратустра", "Мойсей", " Будда", " Ісус", " Мухамєд". Інші люди, до  цих сім вір, всіх зачнуть  примушувати
 Безвір'я в бога Сонця  проросте
 І землю обіймуть вчаділі.
Настане час на всій землі,
Людей побачите скрізь ти!
По небу птахи полетять
В собі людей переправляючи.
А в море і  в морську глибінь
Людей там риби понесуть.
І рік, дві тисячі наступить.
І люди, загубивши стид
Грошима життя своє відміряв.
Монета переможе все.
Чоловіки жінок зненавидять,
Жінки чоловіків.
Підуть війною. Сестра на брата, син на матір.
Чотири двійки, рік прийде.
 Селен, собою  закриє  все!
З гір на землю, з  глибінь морів
Розляжеться Хаос,  страх і морок.
Квіти пов'януть на серцях людей.
І всі побачать смерть, та страх!
І Селен  небо все  осяє,               
Тіло і жива плоть.
Зав'язнуть в жаху, в пустці
Людину, життя не пощадить.
Моторошність в серцях людей зародить
Наповнивши смутком, злістю кров.
Земля остигне  в  середині,
І згине в Океані суша,
Земля осушиться вогнем.
Учні  могильників повірять у життя!
 Втомившись від смерті і мерзенних
 утіх.
Від цього, зачне топити, та трусити всю землю.
Великий камін упаде. До монументу смерті.
Трісне він на маленькі скельки.
З кожної скалки народиться сім'я.
Зростуть люди із кожного сім'я.
 Ці люди навчать всіх жити, та сміятись,
Кохати, вірити в добро. 
Країна, що УКРАЙ  розгорне вся садами.
Земля родюча там завжди.
А в середині ковдра, ПОДОЛ
І звіти люди покличуть в небо, до бога Сонця.
Щоб він всю землю, від напасті захистив.
В останній раз БОГ Сонця спуститься на землю,
 На ковдру, де живуть поділці. 
На зелену м'яку, та ніжну ковдру.
Пройде РА всією землею.
Де в царює всюди, злагода, та спокій.
- Та знову зачнуть бога Сонця поважати.
В себе молитись, як і ми зараз. Бо в кожного краплина всього сонця. " РА" допомагає нам усім!
 Ти мабуть хлопець сам із тих країв? Куди наш бог на ковдру стане. Де землю, гори, ріки, та ліси скрашують; в середині, від краю і до краю.
- Не знаю! Щод відповів, потім добавив.
- Щоб то дожити до отих  часів?! Цікавий час, у птицях політати. Як риби, плавати в воді. Тоді швидше я би зумів знайти свою кохану Ялмез!
Всі пили ароматний чай. Сонце сідало за піраміди, за бархани піску. Багаття розклали біля шатра. Нанесли над округи, якісь  великі кудлі;  хворосту з шипами, та трави морської. Зачалась ніч.
Темінь зачалась дуже скоро. Тільки кромка червоного сонця, відтіняла на обрієві, обриси пірамід, та барханів.
Холодний вітерець злетів із за бархану з  піском. Весь пісок навкруги зашипів, від денної спраги і втоми.
Всю ніч, Анобус, в образі шакала. Вив поблизу шатра. Допомагала вити йому, велика зграя голодних шакалів. Верблюди, сидячи коло шатра, здригалися, від жаху.
По серед темної ночі. Дикий крик пустелі, розбудив Щод. Крик матері, на очах якої вбили її немовля.
Крик беззахисного немовля, на очах якого вбивають кохану матір.
Крик кровожерливих , та голодних шакалів. Що роздирають свою здобу, та жадібно хлепчуть з неї гарячу кров. Заїдаючи живим, пульсуючим, серцем здобичі. Ґвалт,  швидко скінчилось, як і зачався.
Щод сів у кучугурі шатра, на рогожі. І вже цілу ніч не спав. Слухав тишу ночі,  яка швидко розляглася по всій пустелі. Та думав про свою кохану Ялмез.
- Щасливий день, це задоволення.
Пришли мені  повітря від моїх богів з Оберігу!
„Фала тобі, боже  сонцю Ярило!
Фала та ясно,  боже  місяцю!
Що світаеш на земета.
Пекривав сичка земел,
Та і пичь і гледа!
Хвал тебе Яснее сонце, 
Ти согравяшь землю.
Хвал тебе місяць боже,
Що мгла ноч розвидняеш."
 ( Подільська веснянка.)

                Амазонки.   
                Єпона -  кінь з тулубом жінки.

 У всьому світі, колись було тільки чорне, та біле.   Рід - всемогутній бог всесвіту, зібрався мир весь зліпити.
Додав він чорного і трошки біле, та вийшло синє. А потім, в біле крапнув синє, та чорного до цього домішав. Так на землі з явилось жовте, та зелени. Як листя на деревах кожен рік усе.
Червоне не передбачено уявилось. Краплина жовтого попала у зелене.  Отак на світі появившись п'ять основних  кольорів. Що мав зачати все життя на всій Землі. Все небо наше голубе. Вода вся синя, та зелена. Бір, поля, та гори всі. Одягнені у жовте та зелене.  Колись на світі лише було два кольори - білий, та чорний.
 Рід - бог усього світу. Він землю всю, із глини, та піску зліпив, та тільки дуже води добавив. Коли все розмішував. Так на землі кругом моря, та океани залишились.
Дерева, та людей,  звірів, і  квіти в полі, та пташок, Рід створив; із пилу, та зірок.
Ярило з неба вигрів, теплими промінцями  землю.
Каміння, та граніт, що є на землі, Ярило глину перегрів. І появилося з глини; каміння, та граніт.
Червоний камінь, теж з’явився на землі, це кремній. Він впав з зірок, на нашу землю.
 Рід бити у камінь той, усім заборонив. І людям всім, хто жив, і звірю!
- Біда настати може на землі, хто камінь цей ударить сильно!!! – Рід, заборону ухвалив.
 І жили на землі багато коней. Вони керували тоді по усій  землі.
 Струнки з великими очами, могутні щелепи, маленькі вушка, кудлата грива, мальовничий хвіст.
Паслися в полі, гріючись на сонці. Скакали на перегонки з пташками.  Та вітри степові, та лісові  кудлали   їм  срібляні загривки. 
Світає кожен день, земля з травою вся в росі. Та коні з головою у траву високу, туди суди, туди сюди. Умили очі, від нічного сну. Пташки, ще на деревах сплять. А коні їм іго - іго , по полю бігати жадають.
- Хто перший здожене, до того поля вітер? Тому сьогодні вдалий день. Копитом в землю, копитом в землю.
- Іго-го! прокидайтеся пташки. -  кінь пташок зве.   І цілий світлий день, з пташками на перегонки.
- Іго-го,іго-го!
А от одного разу, скоїлась біда. Одна коняка, так вже розійшлася. Що вдарила в  червоний камінь, із всієї сили копитом. З каміння іскри, впали на траву суху. Та всю траву, та квіти; на всій землі спалила. Та три неділі був пожар, та сонця світлого ніхто не бачив на всій землі. Горіло все!
Рід  розсердився вже, за не обачливість її. Перетворивши...
 Оставивши коняку, з тулубом жінки.
- Єпона!  Так її назвав він. Та ще слова  свої додав: 
- В віки себе шукати будеш. Та не знайдеш собі під стать. Бо ти одна з  тулубом жінки, і не найти тобі коня, не чоловіка.
 Отак з’явилася Єпона в світі. Сама паслась, сама жила. Та зустрілась  якось в лісі, дике плем’я амазонок. Єпона стала його прославлять, та ними клекотіти.
- З другими племенами воювати, чоловіків вбивати, та в своїх рабів гнуздати.  Та все кінчається на світі.  Єпона, зникла на завжди. Залишились тільки амазонки! Свободолюбові у житті жінки. Єпона, вже навчила амазонок, як треба жити в цьому світі; з заліза наконечники робити.
- Як знелюдить чоловіків, як покоряти. 
            Богиня Наина,  стала амазонкам допомагати. У ніч їм світила в дорогу.
- Куди іти, кого вбивати.  Та ще в ночі, коли вони на городища на падали. Вона ховала  амазонок, в тінь ночі. Так амазонки Наину прославляли, та прихилялися.
                Амазонки жінки  войовничі, воїни з мала. Учились на сокирах битись, та з луку стріляти у ціль. Та на конях в полях скакати. Скакуни в них були справні. Круп у м'язах, норов жах.
В амазонок була гра ще. Хто триножить завзятого. – кінь так звався, що був дикий. Петлю в ноги до коня, закидала амазонка мала. Кінь підплигує жваво, не попала мотузкою.
 -   Не захомутати?!
Кінь на передні копита стає, задніми  копитами у гору підплигує. Так і хоче задніми копитами легати дівчаток, малих - амазонок.
Друга дівчина аркан кидає. Та коня за підняті копита чіпляє, петлю швидко затягує. Бойовий, упав на бік, ноги задні пов’язані. Та головою, за повітря  чіпляється, встати на ноги намагається. Та не дає амазонка мала  йому. Швидко за гриву чіпляється,  та на спину коня сідає, подруга аркан ослабляє. Кінь на ноги вскочив. Та вже наїзниця на ньому. Він так підстебнув від  злості. Тільки утрималась молода амазонка.  Кінь вже у свічку стає, скинути цю докучливу дівку. Міцно сидить на коні,   молода амазонка. Знову кінь головою тріпає, підстрибує. Крупом наїзницю підкидає. Та не струсити її.
- Це вже у них на віки!
Вона вже за ним буде залицятись; гриву розчісувати, води подавати, разом на річці у спеку купатись. Вже вони двох. А от коли не нароком. Вистрілять  амазонку у серце.  Впаде з коня свого жвавого. Кінь поруч неї стоятимуть, сльози свої проливатимуть. Потім його похоронять разом з своєю хазяйкою. Щоб на тому світі разом вони, могли допомагатимуть одне, одному. Разом у річки  в забуття будуть купатися. Разом в полум'яних  полях Крада, будуть скакати.
У амазонок  богиня Наина. Її і честь!
Амазонський змій, була Єпона. Честь свободолюбним всім жінкам!  Якої поклоняються амазонки. Та приносили на олтар, у жертву  чоловіків.
- Розмащували голови, дубиною чоловікам.
І ще Єпона їх навчили. Як в  вітер перетворитися.
- Ви душу с тіла вивільнить. Та тілом за душею своєю, хай по повітрю летіть. А щоб ви управляли у повітрі!?
 Читайте молитву, та прославляйте скрізь мене!
 Тоді я завжди залишусь. В ваших серцях на цьому світі. Та допоможу всюди я в любий для вас біді.
 - Отак з мала всі амазонки, вміли літати, та ходити по воді. Молитва до Єпони душу у повітря вивільняє. А тіло за душею, як магнітом утягує.
 - Єпона, наша ти всім мати
Навчи як душу у повітря відпускати.
Хай кров, що в жилах моїх береться
Додасть ще сили у повітрі душу к тілу стримати.
Хай тіло з душею тебе Єпона будуть прославляти!
 - З дитинства молоді дівчатка - амазонки. Літали в небі, у квача грались. Перехожі, хто це бачив. Казали:
 - Так  малі чарівниці шабаш свій заправляють! На чесних людей болячки наганяють.
                Колись Ярило з Амазонками  зустрівся. Вони від себе, його прогнали, з його днем. Бо ніч у них, це їхня жриця. І сплять вони усі у день.
От як це сталось у ті часи:
          Коли ще на небі зірок було мало. Коли Наїна, у ночі ховалась. Ярило якось поспішив, прийти на землю з днем.
  Тоді це і трапилось на Зелі.
Ішов собі Ярило в гору. Лису, звали гору ту.  Бачить як.  На нього схожі, ті дівчата рижоволосі. В нього теж волосся риже.  Та побачив  він  дівчат, на отій горі, що Лиса.
 - Гей дівчата, з вітки йдете? Хто ви є? Як звуть то вас!? – запитав Ярило рижих. Гарних, з піками в руках дівчат. Одягнуті у спідниці - плахти, були амазонки молоді. На грудях намисто  різне. Років мабуть двадцять п'ять?
 - Зачекай, не піднімайся. Наша Лиса, ця гора. 
- Чоловіче, хто ти є? Та чому ти тут ступаєш?! І куди зараз ідеш?!
- Стій, залишся де стоїш! Голову тобі розмажемо, якщо  зробиш один ще поступ.
 -  Нам не бог ти, в цьому світі. Бог у нас одна на світі. Це Наина!
- Що це є таке за диво? Ще не чув  я про Наина!
Ніч, та Наина?! Це цікаво. Покажіть  мені їх у двох?
 То Ярило  попав на охорону. Стерегли вони  свій табір.   
- Нам про це, не можна  мовить.
- Ти ж поквапся. Скоріше  йди. Ми стоїмо тут в охорони. Щоб чужих не пропустить. 
Та пішов собі Ярило, мовчки.
На що щось  іще казати ? Залишилась охорона , Лису гору охороняти.
Йшов, та думав Ярило про себе. Що це в світі диво є? Ніч, та Наина. Що за диво?! Я не чув за нього скрізь? Йшов собі Ярило полем.
Йшов Ярило по світі, цілий день.
 - Дивлячись хто , та як живе. Землю всю обігрівав.  – так Ярило цілий день, здивований до себе розмовляв.
 - Так він побачив амазонок. Так Ярило взнав, що Наина на світі є. Ніч він бачив, як приходив, а про Наину і не чув.
Так  в Ярило  інтерес виник.
Побачити у  ночі,  Наину.
- Що це є, та хто вона?
Та ні як Ярило не умудрив.
Ніч, проходила сама. Наступала, та зганяла, день і сонце від себе. Та Наина  ховалась. Як Ярило спішив, у ніч війти з дном. 
Амазонки у уночі,  на другий день з Лисої гори пішли, по світі далі. Міста нові собі вже покоряли, та грабувати.
 Боялись тільки ті міста, де  більше мешканців числом. Та розвинуті городянин були. Це визнавали амазонки, що були послані в перед. Одягнені  як городяни, міста того. А табір амазонок, чекав десь  не подалі у лісах. Звісток від інформаторів своїх. Хто, скільки, як живуть там люди? Та як скоять захист вони свій?
Отак вони вже кочували, по світі всьому, по усій землі.
Їхнє лігвище було в печерах, на березі дуже чорного моря.
І городища розграбовували. Вбивали всіх чоловіків. Кого в полон з собою забирали, заковували в ланцюги. Дітей вони чужих вбивали, лишали тільки тих дівчат. Які були руді волоссям. Щоб потім була їм дочка. Хто убивав батьків дитини, той матінкою їм  ставав. Якщо доросла амазонка закохалась?
 ЇЇ вбивали на очах. Усіх молодих дівчат.
Та тільки те, що Ялмез  мала стати королева їх, як її названа мати. Її і стерегли всі ля, щоб дурість в серці щоб розтопилась, вона забуде Оберігчана. – так наказала іона мама. Ялмез наказ мами виконувала.
- Та що ми знаємо, про життя?!
Коли не розуміймо, що вже  ми робимо самі? І бачимо в ночі ми сон. А потім самі собі дивуємося, що так робимо? – то значить в нашім серці росте любов.
„ Над долами над палямі
Сярца краю абажёт.
Как горяча та стряла
Чя зявут лябов.
Болячо у голаве, сон кручява, з рук далой
Жёт, булатнам астряём піка що зявут лябов”.
( Подільська веснянка. )
       Ялмез у снах своїх сумує. У снах зі Щодом розмовляє. Та  молить Наину -  богиню місяця.  Скоріш її, Щод знайшов би.
  - Через дев’ять  молодих місяців? Ялмез,  виконається вісімнадцять  зим.
 Її лице все, про татуюють, бо мати наказала так.  А потім проведуть над нею обряд. І стане в неї богом Єпона,  - бог війни.
Ялмез посвятять в амазонки. Мати її піде, у забуття. Ялмез замінить, місце мати.
Царицею усіх амазонок, стане вона!
Обряд, очищення пройде,  над Ялмез. – не в змозі буде, дітей своїх вона ніколи мати.   
І знову нападали амазонки на міста, чоловіків вбивали. Дівчаток рудоволосих забирали.
Потім, цих дівчаток вчили. Як їздить, на конях, як влучно з лука цілити у ціль. Як прямо в серце, ніж встромити. 
 У Щода залишилося, пів року. Спасти кохану свою, Ялмез. Як квітку в полі, від  загибелі спасти. Спасти, та зберегти її в житі.
Ялмез у снах своїх кричить.
- На поміч!  - Щода призиває. Її кругом охороняють.  У снах своїх вона, тільки вільна.
Щода, на поміч зве вона:
- О мій всесильний, як вогонь, мій Щод я заклинаю.
Спаси мене, я призиваю!
Твої великі, могутні стопи, ведуть хай скоріше   тебе сюди.
Я знаю ти мені допоможеш. Залишитись живою, в світі, що тут є?
Якщо, були би в мене крила? Зуміла вирватись я сама. Та не ростуть в людей, вже крила. Допоможи любов моя. Тебе я заклинаю!
І Щод теж, сон один приснився. Ярило, с Щодом говорив:
- Тобі залишилося пів року, унук комунікації. Спасти кохану Ялмез.  Ти поспішай спасти її!

                Африка.

На ранок Щода розбудив протяжний крик шакала.
Анобус призивав до себе когось, у царство мертвих.
                Прокинувся від крику Щод у шатрі, на рогожі. Вже світло на ступало, на пустелю. Велике сонце піднялось із за землі. Кочівники зібрались справно. Наділили верблюда Щоду. І всі поїхали у день далі.
Всі їхали мовчки на верблюдах. Тільки дзвіночки на упряжі, дзілінь - дзелинь. Верблюди повільно ставали на холодний  поки пісок, своїми довгими, худими копитами. Сонце  не сильно ще пекло. Амаділ  їхав поруч Щода. Та хотів його щось розпитати.
Щод перший  розмову зачав. Дорога ближче, коли на ній говорять.
 - Амаділ! Запитав Щод. Не ображайся на мене, ти мені життя врятував. Скажи будь ласка. А чому у тебе вся шкіра така чорна?  Запитав Щод. Похитуючись на верблюді.
- Зрозумій Щод. Мені не так жарко у спеку.   В мене були колись батьки. Потім вони мене продали старішому, за два жбанна пшениці.  Відробляю хазяїну два жбани пшениці, і я вільний. Я не один такий на світі.  У світі я зустрічав вже таких людей, як  сам.
Ми багато кочуємо по світі.  Старіший тебе Щод від смерті уберіг? Ти отже вже його будеш раб.
- Мені не можна у полон. Мені треба шукати Ялмез!
- Це ту яку, ти у бреду гукав ?
- Зрозумій Амаділ.  Не жити мені без неї. Вона зараз в біді?! Мені сон такий снився про нею.
- Скоро ми до поселення дійдемо, кличуть його Гипет. Там є старий євнух Таро, він по зірках добре гадає. Я тобі зерна трохи відсиплю. Щоб для тебе він погадав. Потім зерно ти мені відробиш? Порукам!?  Промовив,  підскакавши до них  старійшина, на своєму верблюді.
 - А він справді все  знає?
- Хлопцю, ти що! Він віщував  мені, тебе!
- Тоді я згоден, відробити. То тільки взнати про Ялмез!? Пустеля жадібно палила. Караван зробив привал. Щоб часом трохи спрагу придавити. Шатро скоро розтягнули. Щоб не залазили різні скорпіони, змії. Люди обкладали  свій шатер, різаними кусками козлячої шкури. Цей сморід відганяє  змій - рогатих, та  щипавок - кусючих.
Верблюди поховались у тінь. Пережовували молоді паростки "троянд пустелі" - верблюжий кришталь.
Заварили на сонці чай. Виліпили з тіста великі коржі -плескачі. Та запікали в піску, на сонці.
Старійшина каравану промовив :
- Сонце зараз дуже палить. По тому! У день всі будемо спати. А у ніч їхати, по  світу зірок. Солодкий пісок пустелі, поведе наш караван скоріше до поселення. Щоб ми вчасно в спіли зачати будову усипальниці, для славетного. Хай нам усім допомагає РА. Хай зірки нам світять в ночі. Всі поїли коржі з терпким, ароматним  чаєм. І від втоми, і спеки полягали  в шатрі, кожен на своїй рогожі. Усі люди швидко позасинали. Тільки верблюди не спали, людей охороняли.
Снився Щоду сон. Де він весь час тонув. Виплив, і знову на дно його якась безнадія тягне. Дихати тяжко було. Він задихався, та не здавався. Руками пробував до верху випливти. А пісок все більше , та більше Щода засмоктував. Щод давай руками пісок розгрібати. Та насправді, Амаділа, який спав поруч на своїй рогожі.
Щод з розмаху в носа кулаком  влучив. Амаділ схопився, зачав Щода сварити, будити.
 А Щод руками пісок дере, який його засмоктує. Так Амаділ, ще два рази у ніс вдарив. Потім Щод прокинувся, перед Амаділом вибачався. Компрес з води Амаділу до носа підносив. Ніч в пустелі наступає скоро. Як сонце сідає. Пісок у пустелі від спраги так шипить. Потім усю ніч в прохолоді, під яскравими зірками пісок  відпочиває.   
- Зірки не мерехтять так в пустелі,  так як в Оберігу.  Якось ближче зірки в пустелі  до барханів. Промовив Щод дивлячись до гори. Караван йшов ланцюгом, верблюд за верблюдом. Тільки дзвіночки на упряжках розганяли тиху ніч пустелі. Десь за барханами почулась якась сум'яття. Наче  зграя собак, роздирали одне одного. У верблюда Щода, від цього стало смикати, його довгу шию.
Амаділ,  їхавши за Щодом вимовив у голос.
- Анобус, призивав вже  когось до себе, у царство мертвих. Все так же раптово і стихло, як і почалось. Тільки голосний  плач шакала Анобус, розбудив всю тишу пустелі. З Землі з'явився величезний місяць. Караван із верблюдів, та сідоків, повільно йшов через пустелю; спускаючись, та піднімаючись на бархани піску. Щод вершки на верблюді, розгойдуючись  пре куняв. 
- Ялмез! Як я тебе благаю.
 Не забувай мене!
Ялмез, як я тебе кохаю!
Як ти необхідна у моєму житі.
Скоріше я б тебе знайшов,
Я все тобі вибачу
 на світі.
Ялмез! Ти бережи себе у цьому світі!
               Пронизливий крик Амаділа розтормошив Щода.
- Щод швидше злазь з верблюда, та неси воду. Старішому стало погано!
Щод скоро проснувся, та прийшов до тям. Похитавши своєю головою. Потім  поплескав свого верблюда по шиї з правої сторони. Верблюд зупинився, сів на пісок, на своїх довгих ногах. Щод підбіг з бурдюком води, до  чоловіків. Які стояли всі над тілом старішого.
- Син мій! - мовив старійшина. Я вчив тебе як будувати піраміди. Як керувати караваном. Як поважати РА. Ти залишаєшся старійшина за мене. Мене забирає до себе у  царство мертвих Анобус. Заповідаю тобі, коли моє тіло перестане дихати.
 Розділіть моє тіло на сім частин. Та прив'яжи до сими  верблюдів. Та відпустіть їх по всій пустелі, у різні сторони. Хай моя душа буде жити по всій сахарній пустелі. Колись, вся пустеля дала мені моє життя. Зараз знову забере своє. Хай все тіло буде на всій її пустелі. 
Щода здивував такий заповіт.
- Заповіт, треба завжди виконувати. - вчив з дитинства Щода дід.
На ранок коли душа старішого відлетіла у царство
Тримега.
Амаділ, та Щод,  молодших в каравані. Виконали прохання вмерлого старішого. Вони розділили тіло на сім частинок; голова, тулуб пополам, дві руки, дві ноги. Прив'язали кожну частину до сими верблюдів. І на ранок відпустили верблюдів, в різні сторони пустелі.
Син старійшини наказав усім.
- Розкласти шатро, помолитися РА за свого батька. І видихати від втоми.
Єнтаме  -  того часу, на стелях піраміди в пісках Гіз, написав таке:
 - Якщо в дорозі ти зморився?
Якщо пісок, спрага, та наснага їдять тебе з нутрощів?
Побачиш ти в пустелі сім верблюдів.
Вони як примари, тебе всього обступлять,
 З'єднуються всі вони в одного.
Вершник уявиться на ньому.
То вершник, старійшина, з'явиться перед тобою.
Злякаєшся?! Пустеля поглине тебе.
Сідай на того верблюда, що старійшина із сімох верблюдів тобі дає. Він в царство Тримега тебе відвезе.
Навіщо тобі цей світ, якщо ти в пустелі один ідеш?
Тримега - один раз жде!
Солодкий пісок Гіз, кості твої на віки в себе засмокче.
На що тобі життя, якщо ти один в пісках Гіз?
Старійшина шукає тебе в  пісках, у свій караван.
Не злякаєшся старійшину? Жити довго лишися.
Старійшина дасть сили, до спраги, до життя.
Мабуть ти щось ще не виконав? Якщо не тремтиш сам по пустелі йти!
Тримега - один раз, почекає тебе!
 Річка Ніл оросить тебе. Спрага, нудьга пройде.
Не бійся привида, на сімох верблюдах.  Ніл, колись з намулу вийде до тебе.
                Караван йшов по пустелі восьмий день. Всі були заморені спекою у день. Та більше дошкуляли холодні ночі.
 Залишалося дуже мало води. Три верблюди залишилися на віки, у солодких пісках Гіз.
За цей час Щод зі всіма познайомився. Єкип - команда:
Гой - літній будівельник пірамід. Винахідник різних фантастичних пристроїв, для скорішого будування пірамід.
Панеб - син старійшини. Володар всього каравану. 
 Амаділ, Суат, Мустафа, Щод, Ходир - будівельники, та раби у володаря каравану. До тих пір, поки не викуплять себе у Панеб.
Єпри - богиня дороги. Допомогла вершникам каравану великим  щастям! На обрії бархану,  виник острівець - оазису. Вісімнадцять величезних пальм, з фініками, та бананами.
 З під піску сочився маленький струмочок  Де всі угамували спрагу і запаслись водою. Відпочили під пальмами.  Ївши банани, з фініками.
- Смачна ця їжа! - висловився Щод. Та смачніше за наших яблук, з Оберігу. Не має нічого.
- Кожен верблюд, свій горб тільки носить. - поправив Щода Панеб.  Мабуть це чий то Шаркат? Отже вже, неподалеку буде поселення Гипет.
Суат та Мустафа на спокусу банана, мавпу - бабуїна зловили. До лапки мотузок підв'язали. Мавпочка на пальму  стрибне, за гроно бананів  хватається. Суат за мотузок потягне. Банани до низу летять. Мавпочка на іншу гроно бананів перестрибує.
Бачить Щод це диво, та питає у Суата.
- Великі тут в вас, в солодких пісках чудеса. В нас коти, мишей тільки ловлять. Та ще в людей молоко, з сметаною крадуть. А в вас банани з дерев  для людей рвати навчені.
 - Це в нас мавпи називаються. Відповів Суат, при гостивши  Щода гроном бананів.
Приблизно караван на другий день, виїхав із цього раю.
Знову зачалась виснажена дорога у пісках Гіз:
Пустеля, спрага, та нудота, з крізь барханів.
Лише на четверту добу показались в небі пташки. Вони усі різних кольорів. І всі щебечуть, кожна своєю, різною мовою. Пісок по трохи відступив.  Спека стала менше жалите все тіло.      І стало де всміхнутись  зеленій галявині. Містами зелена травичка проросла, там де пісок скрипучий. І квіти розгорнулись , на вздовж у засік. Їх величають тут пінтонии. Червоно оку, всі величні квіти. І аромат від них сягав, за три шаги верблюда. І пташки запиляли їх, скуделки їх тут кличуть. На обрієві скрізь барханів, стали виблискувати дахи хатин.
 - Вони в вас тут якісь всі дивні. Промовив Щод до Мустафи.
- Ми тут живемо все життя, і скрізь пісок, та спрага. Будуємо ми з цього Та -Та - дома, як вчив нас всіх великий РА:
 Хатини всі накриті листям від пальм. Гілки усі заплетені по коло будови, а потім обмащені усі вапном, та жирним  піском.
 - На кожному дворі дивовижна худоба стоїть.
Пальми навкруги, тінь, прохолоду дають.
Так весь  караван добрався до місця Гипет.
Двір по переду красувався, увесь у різно кольорових квітах. Два господаря запрягали коняку, яка була вся, в пасмугах чорних, та в білих.
 Всі верблюди в каравані, йшли  по поселенню, один  за одним, тільки дзвінки від них дзвонили. Щод роздивлявся на в круги, розхитуючись на  своєму верблюді. Повіяв  вогкий вітерець, від славетного Нілу. Тінь від пальм  на землі, замінювалася, з промінням  спекотного сонця.
- Он де, кінь що шия довга! Довше за дерева. - вигукнув здивований Щод.
- Це у нас жирафом кличуть. Суат, Щода поправив. Показуючи на жирафа.
 Із будівель діти збігались. Різні зростом, одні худенькі, другі повненькі. Їх усіх Панеб пригощав, фініками, та бананами. Велике місто Гипет. Чим далі у поселення, тім більше воно зеленю розвинуто. І от до каравану підійшов,  старійший  поселення Гипет.
- Вітаю тебе, о славетний! Вимовив Панеб.
- Дякую тобі, син старішого! Відповів старий, смаглявий  чоловік. На голові якого була маска собаки. А де твій зараз батько?
-  Анобус цар, царства мертвих, забрав його у царство Тримега.  Відповів Панеб.
- Хай народиться і він! у піраміді яку ви збудуєте. Відлунив славетний. Всі люди, що позбігались до славетного; підняли свої руки догори, в сторону РА.
Всіх подорожан каравану, пригостили смачною, та дивною  для Щода їжею.
Шербет, рис, смажені, фініки, та оливками. Розбили  шатер, неподалік від поселення Гипет. Та  зачали всі городяни, з будівельниками, будувати гробницю для славетного.  Розклали все приладдя, що верблюди на собі несли.
За перше, єкип - Амаділ, Суат, Мустафа, Щод, Ходир. Із жирного піску з глиною, та вапна заливали незмірні  площадки, по товчені, та по площі. Гой, добавляв в них якісь розчини, площадки каменіли. За допомогою  фантастичного, конструйованого пристрою, ці великі площадки розрізалися на великі глиби. На місті виритого котловану.
 Також фантастичним пристроєм, дротами перемотували ці  величезні глиби. Амаділ, крутив кружальце, яке було підключено, до цих дротів, вони  дуже блискотіли, та шкварчали. Величезні брила самі піднімались у повітря. Тільки треба було тягнути по повітрю одне на одне.  Величезні брила з затверділого піску, складалися в величезну піраміду.
Так в солодких пісках Гіз, біля річки Ніл. Піднялася з піску величезна піраміда, усипальня для мертвого, та помешкання для народженого.
Панеб, за добру роботу нагородив Щода  . Відсипавши у знак подяки пів жбанна, доброї кукурудзяної пшениці.
Щод вирішив сходити у Гипет, до старого євнуха. Щоб той, Щоду  погадав.
Де зараз Ялмез? Та є ще вона в живих?
Найти старого євнуха - шептуна. Щоду було не важко. Кожен вказав дорогу. Двоє чорних дітлахів провели Щода, до самого помешкання знахаря. Вони йшли через Гипет. Який увесь палав ароматом зелені, відтінку, та спокою. Після тяжкої дороги, через солодкі піски Гіз Щоду стало приємно в осередді. Від такої множини навкруги зелені, прохолоди, та тіні.
Діти показали помешкання, та із сміхом побігли собі далі. Відслонивши рукою листя, що прикривало вхід у Та - Та. Щод ввійшов до віщуна. Сильний солодкий аромат  почувся Щоду.
- Здоровий будь! Почулось Щоду, з темного кутка  помешкання. Що привело тебе хлопцю до мене?
- Ось до в мене, пів жбанна зерна. Я хотів вас попросити. Щоб ви поворожили мені на дівчину. Де вона зараз? І як у неї зараз справи?
- Клади зерно при вході в помешкання. А сам, розділи свою душу, від тіла. Вдихай аромат, від "Ощо". Я тобі поворожу зараз про цю діву.
 - Як найдеш, так і загинеш! 
Там один день, як тисячу років. Тисяча років, як один день. Ти попадеш туди. Тільки ти не будеш знати, що це ти!
Ти це хлопцю шукаєш?! Почулося на в круги Щода, із різних кутків.
- Мені би знайти Ялмез, та в неї розпитати. Потрібна її моя поміч, потрібна її моя відвага? Не забула вона нашої клятви, що давали ми, у зачарованому лісі?! Кохає ще вона мене так? Як я її кохаю.
- Віра в себе, - нагороджується! Віра з маленькими сумнівами, - карається.
Не одна зірка не відхиляється від свого шляху. Люди, ще мають таке право, від природи.
Зірок на небі поки я не бачу. То я тобі на старому листі мандри погадаю.
Стало роз'яснюватися Щоду в очах. Напроти сидів старий,  лисий євнух домосід, у темному кутку свого помешкання.
Погадаю я тобі на долю твою, та на добро.  Та  що стане з тобою скоро.
Боїшся смерть?! - ти дурисвіт.
 А не боїшся вмерти?  Ти є бог !.
 Правда на небі, кривда на землі. Хай листя сухої мандри, про долю твою розкаже?
  Дорога в тебе довга буде, до твої дівчини принцеси.
- Яка вона принцеса?  Вона є амазонка! – Щод заперечив, євнуху. 
- Ти ліпше не перебивай, та слухай, що я кажу. Дорога в тебе через провалля. В пригоді в стрінеш друга ти. Кохана, дуже жде тебе, спасти ти її маєш.  Зачнете з нею ви дитинну, яку обоє втратите. Ялмез принцеса з Індії. Шукати слід її не там. Чикати її треба тут. Вона сама знайде тебе.   А головне тобі я скажу. Не мати їй цариця амазонок. І покарає вона вас так, що світ не знав такого. І тільки прихильність богів, які дізнаються, про ваше кохання. Вас оживлять на безсмертя. Щоб ви кохали одне, одного завжди. Та доля знов вас розкидає, а потім знов з’єднає; для того, щоб ви розлучились. В житі назавжди так, розлучаються , щоб потім знов з’єднатись  А далі я нічого не розберу. Не помітно, що буде далі. Бачу  дощ, на землю щастя льє. На землі, від щастя, квітки розсвітають. Прилетіли туди різно кольорові пташки. Гніздо,  собі вив'язали, у тих квітах. Тай пташенят своїх годують, співають з ними разом. Не чого не розумію! Не бачу, ні чого не вгадаю.
Та листя мандри, знов євнух  розклав. На кругляку віщун, та недобачив ні чого,  про долю Щод та Ялмез. Йому листя – карти не сказали більше нічого. Що Щода вже чекає дали. Так появились перші карти, що тепер гадають всі " ТАРО". Того євнуха, Таро всі звали.
Не зрозумів нічого Щод, що Таро нагадав. Пішов він до будівельного майданчика назад. Де чикали його приятелі  Амаділ, Суат, Мустафа,  Ходир.
               

                Борня

А в нас на Україні? -  пів року вже пройшло. Та сніг на голову, звалився!
Сніжинки падали мерехтячи,  переливаючись у всій своїй красі. Усі поля на округу стали  білі, від цієї  родючості з неба. Тиша стояла по полях, та намітало снігом.
Старий дядько, борода, як Карачун, кругом заводить, по лісах по полях по всій Окраїні.
 Батько Щода, сидячи коло вікна, та дивлячись на заметіль зачав розмову до діда.
- Де зараз мій син?
- Нічого, нічого. Так рано, ще пізно, повинно було статися. Люди приходять у світ, щоб закохатися. А часом. Для комунікації?! Ти теж за свою жінкою бігав   у інші краї?
- Ну ви діду і нарікаєте?! Тож моя кохана Поля! За нею я би обійшов всю землю знову.
- Ти до цього часу її кохаєш?
- Так! не пішла би  вона до неба, коли Щод був маленький? В мене і життя було ретельне, та щасливіше.
Залиш, залиш сумувати. Хто зна? так може треба було стати? - вимовив в сумлінні дід.
За вікном мерехтів, по білих дахах Оберігу сніг. У комині, потріскували вогнем паленини.
- Де вже мій унук? промовив дід.
- Та мабуть вже живий. Мені про нього склався вчора сон. Він десь в краях далеких, і чужих.
- Вже мабуть так! Бо дуже він на мене схожий, коли я був  молодим.
За вікном, аж вітер снігом оросив дахи Оберіга. 
 Білі мошки з неба  впали, білим снігом усе поле припорошило. Крига, річку Гіппаніс полонила, затягнула льодом. Ліс у білі вбори приодягла.
     Місяць рурень наступив на землю. Плуг з неба впав на землю.  Плуг вже попробував  землю прогорати. Та поки рано, тяжка земля. Та стали дні  за довші вже  на всій землі ставати, мороз поменшив в день на дворі.
   Сніг віє в полі, віє сильно. Тиша кругом, та тільки в лісі чути як  Карачун, та Трескунец; сваряться, сперечаються. Аж   дерева на в круги тріскотять . По лісі чути тріск повсюди. Тільки від суперечки з дерев, опадають білі кожухи. 
А десь в ночі у скелях, біля моря чорного, бурхливого. Де сильно хвилі пінною о берег б'ються. Де вітер віє, піднімає у верх хвилі.  У скелях печер, на землях Зонки, біля моря чорного, зимували Амазонки.
                На стінах в печерах, факели горять. Та тінь на стінах все малює. Як Щод з Ялмез, у двох танцюють.  Ялмез мріяла, дивлячись на мерехтіння факелів.
Один факел, на стіні  зачав коптити, та шипіти.
 В печеру до Ялмез зайшла названа її мати, цариця Амазонок.
- Гадаю що прийшов той час, коли ти зобов'язана стати королевою Амазонок?! А я давно хочу піти у забуття. Я дуже втомилась, та хочу спокою.
- Так мамо! Відповіла названа дочка.
- То будемо готовитись тоді до твоєї коронації у цариці. І як казала мені моя мати, так я скажу тобі.
- Щоб запам'яталося це тобі на все життя. Ми нападемо на самий багатий край. Та у крові  коронуємо тебе. Де і відсвяткуємо твоє народження у вінценосець. Тоді я передам наш талісман, та повну тобі владу!
      На ранок цариця у великій печері, зібрала усіх  рудоволосих амазонок.
Шкури навкруги. Трон і центрі, золотий. А на ньому, сидить цариця. Вся у шкурах, у руці тримає меч.
 Цариця при встає із трону. На трон свій, меч кладе, з поклоном. А потім, наказує усім.
 - Вклонитися усім перед богинею Наиною!  Хай допоможи вона нам  всім у походи. І всі високі амазонки, припали на одно коліно, голови вклонились, та помолилися своїй  богині Наині.
- Хочу вам оголосити! Зачала цариця Амазонок.
- Настав наш час! Коли ми усі готові подолати могутні землі Гіз. Та пограбувати їхні навіжені піраміди.
Усі сто двадцять жінок Амазонок, викрикнули в один голос.
 - Так! Піднявши догори піки, списа, луки з сагайдаками,  що були у кожної Амазонки.
 - Ви, волелюбні жінки Ама, мешканки Зоно, біля славетних скель нашого моря Чорного. Ви! скрасити свої гарні тіла, прикрасами славетних старійшин - фараонів, у пустелі Гіз. Ви! розтрощити голови цим чоловікам. Сльотавим, та мерзенним створінням.
- Так! Вигукнуло сто двадцять, високих Амазонок - жриць; замотаних у тварині шкури, до колін.
Вітром, та снігом продуло по всій величезній печері, де знаходилися амазонки. Факели на стінах  замерехтіли  світлом. Тільки голос цариці лунав в безмежних, темних стелях печери.
- Два рази Наина з'явиться на небі, щоб усі готувались до маршу на Гипет. Чоловіків - рабів, добре перекувати у кайданах. Поженемо їх, як ту худобу, по переду себе. Нагострити, та понад зарубати всім  стріли. Поїти, та годувати добре своїх коней, перед подорожжю.
 - Так! Вигукнули свободолюбні  жінки Ама, мешканки   Зоно.
- Та забажаємо підтримки, нашої богині Єпони, -  кінь з тулубом жінки.   Цариця зачала у голос молитись. Усі Амазонки за нею наслідували:
- Любов розростеться, як трава на полі,
Коли ти на своєму коні, топчеш це поле.
Хай бачить з неба, це Єпона!
І для зірок, що у ночі тобі світять
Є тільки мить щастя тобі прожити.
Твоє тіло навічно у зірках стане жити
Ти до зірок, на своєму панібратові коні, зможеш долетіти
Хай стріла тебе з ним з'єднає.
Добре кінь мій ворогів копитами розтоптав!
Все було.  Злива била нам обом у груди.
Ми с тобою приятелю, мій коханий кінь, у віки.
На небі с тобою ми перетворимось у зірки!
Довіряйте надії, влучно вціляти,
Свого дружка. Коня Єпони любити.
- Як починається дорога, так і проходи все життя.
Усі величні жінки Ама іспит здавали  у похід: 
Цариця брала піку кращу, і цілила в свою  із жриць.
А та на повному скаку коня, хватала у повітрі піку, що в нею мчалася. А потім зачинався бій. Одна рудоволоса амазонка, билась з п'ятьма рабами - невільниками. Великими, відбірними, мерзенними чоловіками.
- Хто вб'є, ще хоч поранить когось із п'ятьох рабів? Буде на казаний за це. Тому по черзі Амазонки бились тупим кінцем піки.
Раби  підбігли до вершниці, та всі хотіли дрючками її з коня зсадити. Вона підхльостує коня. Тупим кінцем у груди цілить. Раб падає від м'язистого болю. А кінь  задніми копитами, ще двох рабів у груди.
А другий іспит, ще за гірший: У вершницю стріляють сім жриць. Вона від стріл вклоняється уміло. То що казати? Всі стріли затуплені на гострому, ганчір'ям замотані, глиною   обмащені.  Не одна стріла у ціль не вцілила.
 І от прийшла пора і для походу. На небі Наина світила повним місяцем. Залишилось сім жриць, та три раба.  Інших рабів закували у залізні  кружальця на шиях, та по п'ятьох  прикували до довгої ціпка.
- Хвала Єпони! Дивлячись на це, прокричала названа мати Ялмез. Що вона навчила нас, кувати могутні мечі, та металеві ланцюги. 
Та рушили усі в дорогу. Ішли у ніч. У день всі спали. Всі городища, що на зустрічі, грабували. Чоловіків в полон, кували у металеві ланцюги.
А дикі поселення, язичних людей, що на дорозі у полях в  лісах жили, вбивали.  У ночі сніг, ще трохи падав з неба. А у день в багнюку перетворювався. І амазонки не здавались ішли у ніч, у день всі спали.
Зустріли по дорозі   одне заслання диких людей - язичників. Що там всі, без вогню  все їли. І грілися від того вогню, що давав їм грім. А жили люди ці, в земельних копанках.
 Їх всіх загнали амазонки у кільце  заспаних. Вони всі перелякані, махають дубинками, по своєму щось мучать; замотані у звірячі шкіри, маленькі діти плачуть, від переляку.   
Наина з неба у ніч добре світить.
Цариця наказала всіх дикунів, затоптати конями, як худобу. А для рабів, приготувати з  м'яса дикунів їжу.
- Хай ці раби чоловіки, що нові, та старі. Наїдяться їхнього м'яса, та стануть такими, як ці дикуни.  Потім знову з завойованого  городища мертвих позбирали, розібрали, розтрощили, рабам - невільникам їжу приготовляли. Знову нове городище амазонки завоювали. Трупів багато, для рабів їжа є. Є  з чого готувати.
Не знали всі рабі, із чого їм готують їжу. А все, та все, із казанів, брали варене  людське м'ясо. Та ласували, та ласували!
Одного разу, після того як всі раби наїлись м'яса. Стояв поруч великий чан з водою. Щоб перед їжею, та після жирної їжі. Раби могли мити свої замурзані руку. Один раб побачив, коли всі споліскували руки.  Вода в чану стала вся червона, від людської крові.
 - Що ми всі їмо?!  Вода в чану стала вся червона, від людської крові. що ми всі їмо!? - став кричати раб.
Дві рудо волосі Амо довго не барились, розтрощили голову дубиною каламутнику. Той впав. Червона густа юшка поллялася на землю, з голови заколотника. Всі раби підбігли до погиблого. Та давай сьорбати  червону юшку з землі, та приговорювати.
- Спрага! Хочу крові. Спрага! Хочу крові. Спрага! Хочу крові.
- Велике діло, прикормити худобу, та ще п'ятдесят чоловіків! - промовила цариця, зрівши це все із сторони.
 І знов рушали у дорогу. Ішли у ніч. У день всі спали.
В перед засилали  своїх розвідниць.  Що робиться по переду руху?
Холод залишився по заду.  стало тепло у ночі. А у удень ховалися  всі серед пальм. Викопували велику яму, заганяли туди рабів.  Цільно накривали їх звірячими шкурами, а потім присипали піском. А самі, поруч  розбивали намети. Хто сторожив, а хто спав.
Наина у ніч зірками показувала дорогу, у далеких теплих краях.
 -  Рука  чарівна тримала  гостру  пику,
Яка у вся була у крові.
Червоні  пурпурові краплі крові
 Стікали з рук оголеної діви Амазонки.
Вона  себе так називала
Очі у неї, від   люті всі  вогнем палали!
Кров  пристрастю запалахкотіла
Коли одна вона, сім воїнів сама, списом уклала.
Перед одною, рудою дівою Ама, лежав могутній гладіатор,
Поранений на смерть. В пощаді проклинав
Мольбою він про смерть благав її, і ганьбив. 
Городище Кала, такого ще не бачило безслав'я.
Щоб діви перемагали, сильнішого, із сильних!
Вогонь всю Кала, у ніч  за це залив.

( Холган. 3- 4 е тис. до н.є. Демотичіські писання.)

От сталось на заваді всім амазонкам,  Середньо зімне море.
 - Не солоніше воно за нашого. Наше солоніше! - промовила цариця. Приклонив коліно, перед величністю води.
Долонькою, відпила від гладі дзеркала, морської води,  цариця Ама.
             І знов рушали жриці Ама у дорогу. Ішли у ніч. У день всі спали. Міста великих, грабували.
 Царів служити вічно Амазонкам заставляли. А хто не згоден? тих прилюдно забивали.
Одного разу вздовж дзеркального Середньо земного моря, сталося велике місто  Єлей . Велике городище, з сильною охороною, із воїні Аттікі.
 З могутніх чоловіків воїнів  Аттікі. Вони поважали дуже чоловічу дружбу. Жінок, як матерій своїх дітей любили, теж шанували.
Місто Єлей від диких племен, та загарбників  охороняли.
Три рудо волосі шпигунки, докладали цариці Ама.
 -  Смакують вони чорні, та зелені ягоди, звуть це ольвією. Себе звуть мінойцами,   п'ють козляче молоко.  Їдять смажену баранину, яловичину.
- Та тільки тих тварин, які дивляться у перед, а не у землю. У землю дивляться тільки мерзенні, низькі,  занепалі  тварини. Так вони кажуть.
- Поклоняються богу сонця, звуть його БУ -ВА. Боготворять своїх жінок Єлей. 
- Воїнів Аттікі? чоловік десь чотири рази всіх пальців, на ногах та руках.  Доклала   рудо волосі розвідниці, своїй цариці.
   Аттікі теж мали свої дозори:
- На нас іде велике військо жінок, замотаних  на стегнах у шкури. По переду женуть рабів - чоловіків. Жінки ті всі на конях, кличуть себе амазонки. Всі рудоволосі, коси до колін. Рабів - чоловіків, п'ятдесят. Жінок - амазонок сто сім.
Аттікі підготовились до бою.  Дорога що  в городище йде. Поставили пару вовківень. Та  всю збрую, змастили отрутою від морських їжив.
               - Возіть чорної нафти, розмішайте її з олією, та обмастіть наших всіх рабів. Добре вимочіть весь їх одяг, чорною нафтою. Та женіть їх на місто, з двох сторін. Якщо Наина дасть с неба знак. Підпалюйте тупі стріли, та запускайте стріли на рабів. А з заду дівчата на конях будуть гнати запалених рабів на Єлей.  Так наказала цариця на раді, усім амазонкам, коли сідало сонце за обрій.
- Так вони всі згорять, Ми осатанимось без рабів чоловіків? - висловилась одна загоріла амазонка.
- Єпона рабів забере! Єлей нам  нових рабів подарує.
                Наина у ночі висвітила зірки.  Всі рудоволосі жінки - амазонки обступили городище Єлей, із всіх боків за  три кілометра.
Рабів - чоловіків, розділили навпіл; укрили в копанках,  викопаних у ніч.
Сонце лягло спати, зачалась ніч. Десь в городище гавкали собаки. Пастухи заганяли свої отари у вівчарні, мекали барани, кози.
  І от Наина з неба знак подала. Зачався в небі зорепад.
Усі з різних боків, повскакували  на своїх коней. Тільки залишилось до міста п'ять тисяч. П'ять тисяч всього кроків.
Аттікі теж часу не втрачали, дозори на сторожі. Напад у ніч Аттікі чикали.
На зустріч рабам - невільникам, Аттікі випустили псів - людожерів. Клятих псів! Як хмара, здоровезних собак, с величезними мордами. Усі розгодовані, з пащі капає  слина. Облачанні, у шкіряну збрую, а з чересів, стирчать отруєні довгі  шипи. Ростом пси, як телята. Летять на   рабів, на Амазонок, які по заду на конях. Летять хмарою, одне одного отруєними шпичаками штурхають. Та ще більше від цього звіріють.
 Цариця наказала:
 - Роздати всім рабам дубини. Поставити їх всіх по переду вершниць, та гнати у перед. Стрільців амазонок, запалити тупі стріли! - наказала цариця. -  Військо, амазонок на конях, вдарить зі всіх боків.
  Наина  в нічному небі, з зірками сховалась.  Настала мертва тьма. Нічого не видно.
Цариця пару літаній до нічного неба подякувала.
  Всі  собаки спинилися, та від несподіванки у темне небо всі зачали вити.
 - Коли зачнеться бій з собаками, та рабами...
 - Топтати всіх! Передала цариця з вістовими. Та приказала Амазонкам, стріляти вогняними стрілами у рабів; вогняними стрілами. Раби  побігли у перед, на псів, у темінь, на галас собак.
От двадцять вогняних стріл здійняли в чорне небо. Та пару влучили  у псів, та у рабів. Собаку  поранила стріла. Від несподіванки,  пес став бігати сердь своїх. Колоти отрутою, з переляку,  інших собак.
У рабів. Що влучали вогняною стрілою, теж бігли по своїх рядах. Від цього запалювався їх одяг.  Вогонь перекатувався, хто біг поруч. Тому треба було сильніше бігти до собак - людожерів, щоб одяг не загорівся. Хтось пробував скинути підпалений одяг. Та плутали кайдани, та інші раби, бігли, та товкались. Хто падав. Та з спини, амазонки, на своїх конях, затоптували.
Потім трохи місяць, на темному небі вийшов. Та випустили  з іншої сторони городища. Зі схованок, у перед інших рабів з дубинами. Рабам треба було добре бігти. Щоб не подавили їх з заду Амазонки на конях. Згущалось кривава бійня.
Хто кого дубиною б'є. Пси - людожери плигають на рабів. Та у горлянку зуби пнуть.  Всюди вогонь, на людожерах, на собаках палає.  Лютий людський крик, гавкання  навіжених псів.
Два собаки звалили раба, на  вогняну землю, та давай його живого, живіт рвати, та їсти. Підскакала Амазонка, та влучно одного пса у серце пікою. А другому сокирою перерубала горлянку. 
Раб один забив собаку. Пес  у своїй крові лежить. Раб без розуму, все лупить по ребрах мертвлю. Тільки шкура з  чересів здригатися у пса.
- В перед! В перед ! - підганяє всіх цариці.
Наина в небі світить, як у день.
Навіжені раби біжать до городища. За ними Амазонки цілять з луків, хто вискочить на зустріч  скривавленим  рабам. Влучно попадають своїми стрілами амазонки у Аттіків.
Не спинили Аттікі такого божевільного нападу.
- Та ще коли небо допомагає?
Аттікі, вийшли на поєдинок битися у воріт свого городища. Місяць з зірками миттєво зник. Ніч, та тьма, невидано настала. Тільки видно як стріли вогняні  влучно Аттіків вбивають. Якійсь озвірілі, дикі крики. Дубиною по голові. Аттік наступний, на землі з проломленою головою, в своїй крові лежить.
Цариця наказала в городище поки амазонкам не заходити.
- Хай раби себе потішать, крові людської нап'ються. 
Городище взяти всім у коло, виставити дозори!
Ми в городище  пізніше навідаємось. Амазонкам, своїм коням, та подругам, надати допомогу!
Коли з часом, в заспаному городищі, дикі крики стихли. Цариця дала наказ; половити рабів, старих, та нових. Та позаковувати їх усіх в металеві ланцюги.  Та держати їх під пильною охороною. А всім іншим замореним жінкам Ама. Понаходити собі схованки, та відпочивати, від утоми.
Бачили того, що бачили! молоді Амазонки такого не бачили. Ялмез від нудоти сама одному рабу голову розтрощила. Коли він кусками рвав, смалив   у полум'ї, та   їв малу дитину.
Заховалась Ялмез у сіно, на другому поверсі, двох поверхового будиночка. Пустого, переверненого в середині. Та не спалось її. Як тільки очі закриє, чує дикій галас, та кругом кров людська тече. Та  дикий оскал, як у раба людожера, що дитину їсть.
 Як тятива натягнута на луку. Так втома натягнула сон. Байдужість відпустило тятиву. Стріла сну, поразила Ялмез  в серце і в голову одночасно. Ялмез звалилася у сон. Знесилення вкрило Ялмез теплим, вогким одіялом, а під голову поклала; подушку страждання, та страхіть:
Тікають вони разом з Щодом по горбах, долинах. На чистому  небі сонце червоним сяє. Держаться обоє за руки.
А за ними біжить, чорна зграя людожерів, поганяє ними царицею Амазонок. - названа мати Ялмез.
Підбігли до річки Щод, та Ялмез. Нема де перепливти річку, яка від жару вся клекочи розжареним пеклом.
Обступили голодні людожери Щод та Ялмез. Та тягнуть до них, свої закривавлені руки.
- Стійте! - прокричала їм цариця.
- Зірвеш з неба для мене сонце?! Моя дочка, стане  для тебе дружиною.
Схилився Щод над клекотливою, вогняною річкою. Вода заспокоїлась, стала джерельна; чистою, сріблявою, прохолодною.
Щод набрав повні долоні чистої води, та підніс до цариці.
- Ось тобі сонце з небом. В воді відображалося небо, та червоне сонце. Відай за мене, свою дочку кохану мені Ялмез; цариця жінок Ама, з землі Зонки!
Обернувся Щод до Ялмез, та зачав вірші її читати:
- Кохання, руку до мене протягни,
Хай радість, розцвіте у тобі в серці.
Та в мить, біда тебе пройде.
Кохана, руки протягну до тебе,
Та поцілую тебе, на щастя.
Від чар скоріше, ти проснись.
Ялмез, очі приховує, та пісню далі, вже вона співає...
- Коханий, руку протягни до мене,
 В моїм, ти серці, щастя,  мрія.
Та хай, на в коло світ  горить.
Коханий, руку простягни до мене.
Та від біди,  нас всіх  спаси ти.
Та радість, щастя, в двох, з нею ідуть.
Біда  завжди мине, коли  у двох.
Коханню, руки ми протягнемо у двох.
Обом у радості нам завжди, цвісти!
Розбудив Ялмез якісь шерех у сіні.
Відкрила Ялмез заспані свої очі. Чує, що хтось десь тихенько здригається. Бачить Ялмез дерюга завішана  в кутку,  у сіні. Підняла вона ті лахміття, а там немовля;  у матері своїй, молоко смокче.
Змолилася перелякано жінка, перед  скривавленою Амазонкою.
- Не вбивайте нас! - плакала від переляку жінка.
Ялмез дерюгу заслонила, на зад. Зістрибнула з другого поверху будівлі. Підійшла до свого товариша - коня, що неподалік чикав Ялмез. Та повила до вогнища, де була варта Амазонок.
 -  Уявляєш?! цей дикун на мене накинувся з заду!? - розповідала одна вартова, своїм двом подругам.
- Зовсім озвіріли ці дикуни. - вигукнула її подруга.
Ялмез підійшла ближче, всі змовкли. Дівчина сіла з вартою, коло вогнища; та дивилась, як полум'я вогню, здіймається у нічне небо, червоними пилами блискіток.
- А я вчора знайшла на дорозі підкову. - розповідала друга вартова. Хотіла її прикріпити до свого намету. Перевернула, - а там кінь.
- Так! а ти говориш, що це зілля не для хоробрості. - встрянула третя вартова. Та підкинула ще жмут "щасливої" трави.
До вогнища підійшла цариця Амазонок. Всі чотири дівчини встали, перед царицею.
- О, Ялмез! Добре що я тебе знайшла. Я хотіла з тобою розсудливо  поговорити. Ялмез, та мати, відійшли поруч від вогнища.
-   Нам  всім на заваді стало море. Щоб прив'язатися на другий берег, до Гипет. Треба здолати безкрайню пустелю води. Я хотіла з тобою порадитись. Як би ти вчинила би? Будь ти цариця.
- Як  нас вчила  Єпона! наша друга мати. - відповіла Ялмез
Як душу у повітря відпускати.
Хай кров, що в жилах моїх б'ється
Додасть ще сили, у повітрі душу к тілу стримати.
Хай тіло, з душею. Єпону будуть прославляти! Так наші тіла через водяну пустелю, самі стануть перелітати.
- Так! Та дуже далека водяна пустеля. Не в змозі стільки нам Єпона допомогти. Наина в день нам не допоможе. Багато наших дівчат пропадуть?! - замріяно вимовила цариця.
Ялмез безвихідно подивилась на матір.
- Ялмез! Ти збираєшся скоро стати царицею Амазонок. Я хочу щоб ти  вже знала. Що є в мене пергамент, в якому виписані всі чарівництва які відомі у всьому світи для смертної людини. Я хочу покликати велику морську черепаху, яка наше все військо, перевезе на інший берег. Через дві доби, ми станемо перед морською пустелею. Будь поруч мене, та вчись як треба це робити. Ніхто не повинен знати, про нашу з тобою розмову.
- Добре мамо! Тільки поруч вогнище паляницями хрускотіло, та світання зазивало.
 Стали виявляється зруйновані  , та обгорілі стіни  розграбованого городища. Де ще  тьмарив вогонь, біля обгорілих трупів.
Після того як Амазонки зайшли в місто, вони ловили рабів, та примусово їх вудили в кайдани. А трупи мешканців, та  Аттіків, складали на купу , та підпалювали. Сморід обгорілих тіл, стояв по всьому городищу. По вулицях бігала, недоспана, перелякана домашня тварина.
Цілий день всі готовились для дальшого походу. І коли сіло сонце, Амазонки на своїх конях погнали рабів людожерів далі у похід.
- Ялмез! - позвала її до себе мати. Дівчина підскакала до свої мати. Ледве стримувала коня,  що застоявся.
- Ви мене кликали?
- Так! Перерахуй скоро. Скільки залишилося живих рабів ? Та скільки ми взяли у полон? Нових, відзначиш по їх одягу. Скільки ранених, та живих наших дівчат?! Ялмез  галопом поскакала в кінець всього строю, щоб перерахувати всіх.
Наина зірки у нічне небо відпустила. Пограбоване городище сховалось у  полум'ї , за  червоним обрієм.
 Довга низка із наїзниць, та закованих піших рабів; сховалась в безмежних садах, обгорілого  городища Єлей.
Наина подарувала з темного, нічного неба Амазонкам   мармурову світлу ніч. 
На зустріч низки наїзниць, стала виділятися, якась тінь; стара, горбата, жінка. Вся замотана у чорну тірру, та опиралась на клюку.
- Ти хто така!? Спитала цариця у старої, порівнявшись з нею.
- Я ЧУМА! Відповіла її та. Йду у ночі, та шукаю  місто - городище Єлей. Щоб замарити це городище!
- Воно перед тобою! Можеш його не шукати, ми за тебе зробили твою брудну справу. Вказала  у сторону, на червоний обрій у небі, цариця Амазонок.
- А ви хто такі? запитала  ЧУМА.
- Ми вільні жінки АМА, з землі Зонки. Відповіла цариця.
Несподівано стара бабця зникнула. Тільки поперек дороги перед царицею, на землі залишилась лежати її крючка. Цариця хотіла переступити кілку конем, та далі повести всіх за собою. Миттю крука перетворилась у гадюку, та накинулась на її  коня. Миттєво, цариця не розгубилась, і сокирою відсікла голову змії. Не встигла гадюка, впустити в шкіру  коня отруту. Гадюка  зникла.
 Всі  йшли у ніч. У день всі спали. Міста всі на путі, їх грабували. От сталося попереду  знову море. (Сестра, двох океанів)
О камін хвилі, піну розбиває! Хвилі великі, з безмірної глибині збирає. Та знов о камінь піну розбиває. Амазонки виставили вартових, та розбили намети, біля морської води.
На другу ніч привалу, коли визрівала ніч, та з'явилась Наина на небі. Цариця разом з Ялмез, пішли до безмежного моря. Та викликали велику морську черепаху.
 - Владика наша Єпона, допоможи мені докликати!
Ту, що всю землю нашу в небі держить. Ту що не дає воді стекти у безодню.
Велика Череза! допоможи нам перепливти море, що є сестрою океанів.
Ми принесемо тобі у жертву, дітей що будуть тобі все життя рабами.
Вода, раптово закрутилась в водокрут, миттєво хвилі зупинились. Тут появилась голова, велетенської Черези.
 - Що звала ти мене цариця? Чому мене Єпона просить?! - скрізь пролунало, на все море.
- Перевези на другий берег, все військо наше. Щоб ми могли тобі принести в жертву, всіх тих дітей, що в полон загарбаємо.
- А що за діва з тобою поруч?
- То буде нова в нас цариця. Покину я поневірятись, та піду знову до сестер у  море!
- Добре! промовила Череза. На завтра, як  підійметься на небі Наина, перевезу вас я на другий берег, хай шлях указує мені  Єпона.
Піною хвилі в берег вп'яли, круговорот втягнуло море. Голова Черези в морі зникло. На світі, час минає скоро.
                І велетенська черепаха, так переправила все військо. На другий берег моря.
- О диво! Хто це бачив вночі.
Велика міріада людей.
Всі усіли на велику черепаху.
Коней, рабів, та сміливі жінки.
Діви на конях, чоловіки в кайданах,
І в морі всі схоронилися за обрій, на панцері велетенської черепахи.
( " Тімей"      Платон.)
                Морська вода ударила у берег. І місяць блискуче в зорях світить. Велетенська черепаха ласту протягнула в золотий берег. Царівна Амазонок, перша, зійшла у пустелю  Гіз. За нею Амазонки з конями, а потім сплигнули раби - невільні.
            - Побачиш багато  золота? не побачиш бога сонця.
Побачиш сонце, та бога Ра?! не замітиш вже золото.
Так рефрен на землі пустелі Гіз віщає:
У ночі, Анобус, в образі шакала; зачав кричати, дитячим сміхом.
Анобус - охоронець в царство мертвих, у самому Тринідаді.  Страхати не званих амазонок, на землі пращурів; у царстві славетного. Дві ночі залишилось амазонкам дороги, до  поселення Гипет.
Око - Єджарта ( живі, і навіть мертві, хочуть жити.) все бачить. Ще сильніші Анобус зачав  скулити, як дитина.
          Велике військо жінок АМА, з землі ЗОНКИ йшли по пісках Гіз. Великої солодкої пустелі! Єпона указала путь в пустелі. Спрага з’їла двадцять невільників із  сімдесяти. Які зачали пити свою кров, та піт; поки дійшли до великих пірамід міста Гипет.
 Вже не снились Ялмез, сни про Щода. Від змореності, більше її приходили сни, про кровожерливих рабів - людожерів. Тільки відголос лунав у душі Ялмез:
„- Струмок сховався у гілках  дерева, він на поїть.
Бог богів, та цар царів, ліс величавий, добрий.
Земля благородна, що виростила тебе.
Вода небесна, що коріння напоїла.   
Сонце обігріє, вітерець заколише.
Хай у віки! Хата буде тут, і птиці і звірю.
Слава Народженим, в кохані з’єднаним”.
Вітерець, закоханих обдув, подяку лісу передав. Та серця обох коханням загартував.”
Тільки відголос лунав по всій пустелі:
 - У вузькому яру прохолода і тінь
Дзвінко по камінню дзюрчить струмок
Крізь кружляючи покриви гілок
В'ються метелики над свіжою водою
- Як я молю з тривогою тебе
Будь ти зі мною моя любов?!

         
                Три покривці  - Українці
- Богу Сивому служить Жива, у неї в руках злата чаша.
Підносить йому Жива чашу - и п'є Сива. Та випліскує пиво - медове, на долини, та на поля мого краю.
Там, де падають краплини пива - медового; піднімаються в полі стебла.  - Розповідав Щод у колі, біля вогнища у ніч, своїм приятелям  будівельникам пірамід.
- А ще є бог Сворог, від  Сорожиться. И чари всі на щастя що в сорожий день, сорожки навівають, збуваються на третій день. А на сорожено, вже тілець везе в зірках, зубатих сорожок.
 Молимося ми всі Ярилі, що  бог сонця. Ще його кличуть Дий, від слова Дим. Коли людина помирає, то тіло ляже в землю. Будь воно порохом, послідом. Душа пов'язана з диханням і димом (про те, у кого припинилося дихання, говорять: Відав душу Ярилі.
 Взнає вже на небі Ярило, свою душу. Що на землю відпускав, ще ні?
-  Це залежить тут на землі, при нашому житті.
- А в нас! Ми поклоняємося РА. - добавив Суат.  Ярило,   в вас вважають богом всього неба, людської душі. А в нас РА, бог сонцю!
 Атланти  прийшли до нас, з інших далеких зірок. Навчили, як треба будувати піраміди, для славетного. Як піднімати величезні глиби, одну на одну, складати у піраміди. Атланти вчили нас: - Що піраміди побудовані на землі, є душа для всієї  нашої землі. Що через форму пірамід, наша земля має зв'язок, з небесним всесвітом 
- Слухай Щод. А що в вас мається на увазі душа? - запитав Ходир. Дивись, тіло можна побачити, його народити. Воно може кашляти, може їсти. От що, по вашій вірі, є душа?
- Ходир. От що таке сон? Його теж не можна пощупати. А душа! Це голос тої близької людини, що померла. Душа, це коли ти розмовляєш, з померлою, ще живою людиною у  сні? - Щод сумно змовчав, дивлячись у полум'я вогню.
                На небі світліли зірки, як визрів величезний Африканський місяць.
Вся будівельна команда, після закінчення будувань піраміди. Сиділа коло вогнища, поруч свого намету. Всі слухали Щода, пригоди з далеких країв. На ранок Щод мав йти далі, у  пошуки Ялмез. В єкип, чекали новий караван з писарями. Для розмалювання всередині усипальні, для мертвого, та  помешкання, для народження його молодого.
- Щод, теревень ще щось, про ваш край? перепросив Мустафа.
 - Якось в одному поселені, близь нашого городища. Рішили молодята,  весілля у суботу своє відгуляти. Зазвали приятелів, гостів з Оберігу. Понакривали столи, під літнім небом.
А по наших звичаях. На весілля хто хоче, та приходить, Подарунки молодятам кожен свої приносить. Прийшли першими старіші мешканці Оберігу.  Подарували, плетену із лози, велику дитячу люльку. Багато людей поприходило, багато подарунків по приносили. Прийшла якась жіночка. Подарунок свій  нареченим, до всіх поставила.
Гості дорогі, стали молодят хвалити. Розпалили вогонь, у дворі. Зачали всі веселитись. Через багаття стрибають, на сопілках, з бубнами грають. Гуляють всі, молодих прославляють. А молодим цікаво. Що їм люди на весілля роздарували. Давай свої подарунки передивлятись. Ось розкривають вони дарунок, що їм не знайома жіночка подарувала... А там скатертина, малюнками різними розписана. На стіл її розгортаєш, на скатертині усякі страви дивовижні. А та жіночка, субота звалась Так стих часів, у наших краях тільки у суботу весілля справляють. Та  так кажуть:
У суботу один женився - світло побачить, другий женився - з головою у кохані загубиться.
В суботу мужики не орють, баби не прядуть. Щоб на скатертині - самобранці, їжа смачна стояла. Та гостів пригощала.
А от, ще мені стара одна, історія спам'яталась. - продовжував Щод.
 Мені   цю повідь, розказав мій батько, у дитинстві. А йому мій дід.  Та ми  хлопчаками, бігали шукали; з дірою, великого кошеля, з золотим коном у середині.
 -  Діло було на початку весни. Їхав якось Перун, у своїй колісниці по небу:
 Срібний дощик, накрапував  з свинцевого неба. Світяться колеса колісниці Перуна, ідуть та громом стукають по небу.
Як би промінь грому освітився. Та стало видна вже Перуна який блискавкою своєю цілив. В одного, не вдячного Дунера, який старих не поважав, та над ними завжди сміявся, та якісь оказії коїв. Його всі і звали дурнем. Та він в  оту хвилину, ластівку роздирав, та їв.
В наших краях, коли у рурень впаде плуг на землю. Приходить   лютий дідок  мороз - Карачун.
З часом потім і  ластівки прилітають. Весну, тепло,  на своїх крилах приносять.  Радість весни, у хати приносять.
Серце ластівки їсти, -  як серце своїх батьків, різати.  А Дунер тільки те і робив, що серце  ластівок їв.
Поблизу нашого городища, річка тече Гипаниц. Дунер, виходив туди ранком, ловив  ластівок, а потім їх їв.
Поскаржилися ластівки на Дунера, Перуну, небесному повелителю грози , та блискавки.
От вже їде Перун по небу, цілить в Дунера свою гострою блискавкою. Та пролетіла блискавка поруч Дунера, впрягла в старе, сухе дерево. Розпалився вогонь великий, з дерева старого. Та викотився з вогню у руки Дунеру  золотий кона. Завдаток від старого дерева Дунеру, щоб він дерево водою загасив.
Заховав Дунер золоту монету у кишеню. Та пішов до городища. Заліз у свою комору. Хотів сховати золотого кона. Заліз у кишеню, де найдений золотий кона був. А там вже десять срібних кона, та один золотий. Що дерево старе, авансом дало. Поклав Дунер десять срібних монет, а золотого кона знову заховав у кишеню. Знов дістає десять срібних монет, та золотого кона. Зрадів Дунар своїй знахідці. Положить у пусту кишеню золотого кона. А там появляються, ще десять срібних. Вийме десять срібних  монет, знов з'являються ще десять срібних кона. Так з часом, розбагатів він, на все городище. Женився, великий двір обгородив, худоби багатійську завів. Старих людей у всьому місті не поважав. Дітей сусідських, цьому вчить. Так як своїх дітей, бог йому не дав. Жінка,  їжу тільки із ластівок йому готувала.
Тільки боявся Дунер, по ночах спати. Бо у ночі приходила до нього шишимора, лісова облуда. Завжди  питала його.
  - Чому ти Дунер, старе  дерево не зберіг, а завдаток взяв?
Він від облуди  у сні тікав, по кущах, по болотах ховався. А облуда його здоганяла, та потім питала:
  - Чому ти Дунер старе  дерево не зберіг, а завдаток взяв?
Тоді Шишимора  перевертала у ночі, все  його помешкання, пряжу всю плутали.
Жінка Дунера людям розповідала. Що  у ночі розбудив її якось стук. Відкрила вона свої очі!...
 - А по кімнаті Шишимора - страховиддя, все перевертає, золотого кона шукає. Все по кімнаті літає.
Як на дворі, півень прокричить, Шишимора зникла. Вслід у хаті  чоловік - Дунер з'явився. Впав на ліжко, та зачав далі спати. На другий день, Дунер недостатньо все пам'ятав.
- Всю ніч якісь страховиддя снились.
Каже до свої жінки Дунер:  - Поший мені великого кошеля, з діркою. Пошила жінка, своєму чоловікові такого гаманця. Заховав Дунер туди золотого кона. Як тільки десять срібних наштрикуються. Вони відразу через дірку випадають.  Пішов Дунер , до старого спаленого дерева. Та закопав у глиб,  свій гаманець, з велетенською дірою, та з золотим кона у середині.
- Жінка Дунера на той рік, після лютого морозу  Карачуна померла.
 З часом  і  ластівки прилетіли, весну принесли. Дунер  зачав від нахабства, ще більше ластівок ловити. Та тільки серця у них їв.   
Одного разу, як Дунер коло Гипаниц, ластівку роздирав,  серце в неї виймав.
Їхав Перун на своїй колісниці по небу, без дощу срібного. Він того Дунера, коло річки, блискавкою і здогнав. З тих часів в наших краях кажуть. 
- Хто старих людей, та батьків не поважає. Той серце у ластівок з'їдає.  Щоб його грім убив, як того Дунера! 
 А якщо довго  стояти над річкою Гіпанниц, у  Тому місті де дерево старе згоріло, від блискавки. Можна почути шишимору.
  - Чому ти Дунер старе  дерево не зберіг, а завдаток взяв?!
   Зимою,  в нашому краю, завжди Трескунец;  свариться, з лютим дідом  Карачун. Аж дерева хрустять своєю корою по лісі.
- Слухай Щод?!  Роз'ясни нам, що таке зима, в ваших краях? І яка вона?
- От дивись Мустафа. Ти кругом бачиш золотий пісок, та жарко вдовж. А зима, це білий пісок. І холодно як у ночі в пустелі. Зрозумів?!
- Вибач, що перебив тебе дружи.
- Ну так от! - продовжував Щод. Якось зимою посварився Трескунец, та бородатий Карачун. Дуже вони поспорили, у кого мороз лютіший, та суворіший.
- У мене. - говорить Трескунец. Лісовик з нори носа не витягне, коли моя пора, лад в лісі наводити.
- Та що ти! - каже  бородатий Карачун. В мене сам  північний вітер, амністії жебракував. От вони обох розсварилися на диво. Та заспорили, у кого холод суворіший.
- Та що ти мені говориш! Та в мене, не знаєш , як морозно? Кіт за мишею, по снігу йшов. То хвостом до землі, так і примерз.
- Та, що ти!  Голодний кіт, з примерзлим до землі  хвостом.  А в мене онде,   лісове   привиддя, до дерева примерзало... Я ж цим не хвалюсь, на всі хащі
А в цей саме час, йшла через ліс; де сварилися Карачун, та Трескунец, маленька дівчинка,  с кошиком пиріжків. Її так мати наказала:
-  Донечку, віднеси  ці пиріжки,  будь ласка бабусі.
- Добре матуся!
- Запам'ятай: з сливами -  по  пів срібному кона, а з яблуками  - по кона.
- Добре мамо. Але за доставку пиріжків, гроші давай на перед мені.
                - От ми зараз і взнаємо, в кого мороз за сильніший. – запропонував Трескунец. От диви! Зачав Трескунец, біля дівчинки з кошиком, морозом навівати.  Миттю, від такого морозу, аж вовки у  свої нори поховалися. А дівчинка собі йде, та до себе галайкотить. Нічого собі, до бабусі прогулялась?! Треба з бабусі, в троє кратнім розмірі кони смикати. Та далі собі дівчисько, по морозу йде.
- Таку малу дівицю, і заморозити не в змозі. Каже Карачун, до Трескуннця.  Дивись як треба! Та зачав ще сильніше  з верху, на дівчинку морозом віяти.
- Ото треба за таку подорож, і з бабусі в десятеро брати. А з мами?! Я тільки додому дійду, за доставку! Від сильнішого морозу Карачуна,  на деревах у лісі, кора   зачала лопати. А дівчинка з кошиком по-бойовому йде, та до себе мовить. Мамо, мамо! Скоріше я вже вернусь. Ви! Ви ці пиріжки, на все життя запам'ятаєте. Від сильного жару, що пішов від дівчини. Сніг зачав аж під ногами в неї топитися. А позаду, дерева  хлянули, де поблизу дівчисько йшла. Одне дерево, своїми гілляками Карачуна у сніг звалило, всю бороду обдерло.
– Ото і дівчисько! Перелякано прокричав Карачун.
 - Щод, розтлумач нам. А що таке у вас там гроші, та кона? - запитав Амаділ.
- Ось в вас, у пустелі Гіз, по городищам, люди розраховуються жбанами; зерном кукурудзи, пшениці. Обмінюються, хто що вміє робити. Наприклад один вміє ткати ковдри, а другий вміє кувати ножі.
А в наших краях, городяни обмінюються конами, з золота, та срібла. Цим кона дорожчий, тім він і тяжчій. Кони, ми ще називаємо грошима. В кожного городища, свої гроші.   Наш край  великий. Я навіть бував в місті, де чоловіки своїх жінок продають, обмінюють. Наприклад там поклоняються своєму богу П’яну. Земля уся наша, дуже велика. Я це бачив, коли мене вітер над скелями, річками, та морями переносив.
-  Слухай! А це зручно, грошима розраховуватись. - вимислено промовив Ходир.
- Ну так! Перебив його Мустафа. Один все життя сіє кукурудзу, а другий підроблює гроші.
 І обох живуть гарно?!
- Та ні, ти мене не зрозумів. роз'яснював Ходир. Ось ми на приклад. З нами би розплачувалися не зерном, а грошима. Взяв я гроші, і пішов у далекі краї мандрувати. А от з жбаном кукурудзи, далеко ти не на мандруєш? Це дуже зручно! Мати гроші.
- А тобі  Щод самому, цікаво по світі мандрувати? випитував Амаділ.
 - Амаділ. Я тобі  вже казав, що я шукаю свою дівчину. Яку дуже кохаю. Хочу її запитати. Кохає вона мене, ще ні? Якщо кохає. Попрошу благословення у її батьків. А якщо її потрібна моя допомога?! Допоможу.
- Так! Цікаве у житті це кохання?! вимовив Мустафа. Я колись теж сильно покохав, в городище Тор, в низ річки Ніл. Тільки її батьки, не захотіли видавати, за мене, раба.
 - Ти ж казав, що в тебе по всій пустелі, вісім жінок з дітьми?! перебив  Мустафу, Ходир.
- Так! Жінок багато, а кохаю я одну. Любов, як примара, яку всі шукають. Всі її чикають, та шукають. А її нема!
- Ні Мустафа! вимовив Ходир. Любов, це як небезпечний  оазис в пустелі. Непритомний, ти зайшов вгамувати свою спрагу, та далі їхати не забажав в пустелю.
- Я впертий! вимовив Щод. В мене в роду всі уперті: мій дід, мій батько. Я буду шукати свою Ялмез.
Вогнище палало у нічне небо. Червоні бджілки від вогню, піднімалися до зірок. Якщо подивитися на великий Африканський місяць. Він заворожує,   своєю біленою. Тиша, по всій пустелі, стояла у ночі. Верблюди від утоми, спали; піджавши під себе копита, морди вткнув у пісок. Тільки десь, в поселені Гипет. Загелкоче якась домашня тварина.
- Поки не хочеться ночую спати. Я вам ще розповім одну історію, про коловру. Коловра, прийшла в мій край, від нашого бога Коловерть. Все у світі крутиться, на в круги нього. Якщо закрутити людину, в одну сторону; в неї голова закрутиться. Якщо в другу, на оборот, боліти припинить. От Коловр, і подарував свій знак, нам Оберігчаннам. Хрест, а на ньому стрілки, куди можна крутити, а куди ні.
                Щод, обдивився навкруги вогнища. Всі хто сидів поруч, бачили вже  приємні сни;  про далекі, та гарні краї.
Тільки десь, з того краю, де сходить Ярило в ранок. Вчувалося, якесь багатооке  шарудіння по піску, та поляпування металевих  цепів.


 
                Ясир.

- Бігом кваптеся усі! Примовляла цариця, своїм жрицям Ама, та чоловікам - рабам. Котрі від довгого блукання ночами, по пісках, всі виснажились. Ледве ноги по піску, у заліззі, пересували. Дві чергові  Амазонки, забачили по переду; якесь невиразне мерехтіння багаття. За горизонтом темної пустелі.
- Всім зупинитися, трохи віддихнути! - наказала цариця.
- Чергові хай пересуваються у перед, та взнають. Що це за мерехтіння? Дві дівчини на своїх конях, галопом  поскакали у перед,  на виблиск, від вогню.
              Щод лежав біля вогнища, підклавши руки під голові; та дивився у безмежний зірковий простір, нічного неба Африки. Згадуючи свій безмежно гарний край батьківщини:  Байку, про  річку чисту,
Про Велеса, що скочить на коні,
Про славні і великі ліси,
Поля ,  про долі людей.
Як зграя волковдлакив,
Хотіла лісом володіти.
Про русалок – лобатих
Які ведуть в трясовину.  Непомітно для себе, Щод задрімав. 
        Як раптом, Щода розбудило слізливість  коней. Він відкрив очі, та побачив перед собою одну дівчину. Яка зв'язувала, поруч заспаного, переляканого Мустафу. Поруч стояла друга амазонка.
- Давай ще цього заберемо, що проснувся. Списом, по під підгорля, приложила вартова до Щода.
Обох  зв'язаних, полонених; Мустафу, та Щода. Амазонки поклали впоперек, на своїх коней. Та повели до свого табору.
- Другий чоловік певне нетутешній? - говорила одна Амазонка , до другої. Ведуче коня, на якому лежав зв'язаний  Щод.
- А мені вони всі, якісь божевільні мартопляси. Огидні, тварини на землі.
Дві амазонки вели по нічній пустелі, своїх коней.  На яких лежали прив'язані полонені, Мустафа, та Щод.
Амазонки  скоро прийшли до свого табору.
 Вся решта Амазонок, розбили небагато наметів, на піску. А невільників примусили ховатись, у вириті в піску схованки. Для цього викопали велику яму, з верху перетягнули її шкурами;  загнали туди невільників, та замаскували все піском
    -  На коліна!  - повеліла цариця полоненим. Дві великі Амазонки, штовхнули у перед зв'язаних по руках Мустафу, та Щода.  Вони обоє, попадали перед царицею. 
- Хто ви обоє є?  – запитала в полонених, цариця.
- Ми будівельники пірамід, відповів Мустафа.
- О! вигукнула цариця, до двох Амазонок. Мені ще не доводилось полонити, будівельників пірамід. Це дуже  потайні люди, та багато знають таємниць будування.
А ну відповідайте, де міститься золоте місто пірамід, Гипет?
- Та онде, пів дня верблюдом їхати. - відповів полонений Мустафа.
- Завтра у ранці удасте нам дорогу. А ти якийсь, ти не тутешній? Запитала цариця, обсвітивши світочем лице Щода.
- Я мандрую по світі, в пошуках коханої мені жінки. Відповів Щод.
- Ото! Ти дурнувате, божевільне створіння. - вимовила цариця. Повидумували собі слабості до жінок. Самі шукають халепу, та нам голову обдурюють. Відвести їх обох у схованку, на ранок вони нам будуть потрібні.  Супроводите наших дівчат, до Гипет. Наказала цариця, названа мати Ялмез.
Полонених підвели до схованки, закинули на верх шкуру, присипану піском. Та штовхнули у яму.
 Щод впав на в'ялого невільника. Від якого дуже дмухало мерцем.
- Щод ми з тобою утрапили у халепу. Промовив Мустафа.  Мені здається, що ще якесь полчище,  дуже озброєне. І вони хочуть напасти на Гипет. Щоб ми у ранці показали їм дорогу.
- Хто там, ще не спить?! почулось з зверху пересипаної піском шкури.
- Слухай Мустафа в мене  у кишені є кона. Можна перетерти  мотузки ним, що зав'язані наші руки. Та тікати звід це, поки темно. - прошепотів Щод.
- Треба попередити мешканців городища. Щод розвертайся до мене спиною, я тебе попробую розв'язати. Ще перетремо мотузки  монетою...
 Вони спинами один до одного, зачали розмотувати поворозки. Коли у ночі, швидко мотузували їх розвідувачки, то погано зв'язали їм  руки.
Як вогонь, пальці опікає. Так мотузки, від швидкого тертя, ребром кона лопають. Очі у обох хотіли спати від утоми. Та ноги,  руки  були в обох полонених вільні. У ямі всі заковані, у заліззя спали. Сморід, кахикання від хворих, приглушували ворушіння Щода, та Мустафи.
Вони крихту, підняли шкуру. Та спостерігали, за охороною. Яка розпалила, недалеко вогнище. Та вартували три Амазонки.
Щод, з Мустафою, зробили підступ, пісок зсипаючи у яму. Та обох, вилізли зі схованки.
Охорона в тридцяті кроках від них, палила багаття, та розмовляла все про щось цікаве.
 Три дівчини, охоронниці , розмовляли; про золоте місто пірамід. Щоду почувся, голос Ялмез.
"Як струмок в лісі, у спеку,
Як  щебетання пташки, у спокої лісу."
- Біжимо Щод! Тихо промовив Мустафа, вставши, та зачав бігти від багаття. За ним побіг Щод.
 - Нелад! прокричала одна вартова.  Зачавши кидати у сторону втікачів свого штиха.
Друга схопила з піску лук, підпалила у багаття стрілу, та вистрілила догори, у сторону втікачів. Миттю схопила   іншу стрілу, і нагодою вселила у втікача стрілу. Стріла попала в спину, зі сторони його серця.
                Падаючи, перша вогняна стріла освітила околу пустелі. Другого втікача,  списом поцілила третя вартова. Списа попала у Мустафу, у праву ногу. Він  продовжував тікати, на двох руках, та  шкрябатись по піску.
- Бери факел, подивимося до цих втікачів. Промовила чільна вартова, до своїх подруг.
Увся  нша доля жавёт у нашам  тяло
Даша у спакою,  може блажать з тялом.
Життям так данна на веки, векав вечно:
Немажет тяло одна, вспокою прожздравіть.
( Подільська веснянка. )
Ялмез з подругами підійшла до вбитого невільника. Він лежав на піску  животом до низу, з стрілою зі сторони серця. Весь в калюжі своєї крові...
- Ото!  Вимовила своїм обом подругам, з задоволенням Ялмез. Влучила,  сходу у ціль. Як вчила мене мати.
- Другий щось там ще у судорозі. Промовила інша вартова. підійшовши до Мустафи.
- Тоді добий його негайно, наказала Ялмез. Ці раби, якщо один раз, не втечуть; в інший раз, стануть  інших підмовляти.
Подруга списом, що витягла з ноги; доколола у груди, раненого Мустафу.
- Дівчата йдемо провіримо. З якої схованки ці раби - людожери, втекли? Наказала  подругам, Ялмез. Вона була головною вартовою, у цю ніч. Одна Амазонка пішла підкинути ще трохи у багаття, висохши куші троянди пустелі,  великі кудлі  хворосту з шипами, та трави морської. Дві інші Амазонки,  з світочами у руках, пішли вивіряти ями з невільниками.
На ранок. Ялмез доклала своїй названій матері, про спробу втечі,  двома рабами - людожерами.
Мати ,та Ялмез з задоволенням; пішли дивитись, на обох мертвих втікачів.
- Вони хотіли заховатися, у темній пустелі. То я одною стрілою освітила, а другою у ціль. Йшли обох до одного вбитого невільника Ялмез, та цариця Амазонок.
Цариця підійшла до одного вбитого. Він лежав спиною, животом у пісок. Та щось насторожило царицю. Вона поклала своє  оголене коліно, на мертве тіло, та з шиї зірвала якийсь мотузок, з двома виробами.
- Якийсь один дивний камінець? Прозорий  камінець, як води крапля. Ось до і твій в нього оберіг?!  Ти казала що ти загубила, кільце із ложину. - цариця обернулась до дочки...
Ялмез підлетіла ближче. І перевернула до верху мертвого невільника.
Миттєво  в пустелі стало крутити  буревій,  та зачалась  злива,  холодної дощовиці.  Великі краплі води шипіли, коли падали з неба, у гарячий пісок пустелі. Цариця вмить побігла,  до свого намету. Сховатись, від несподіваної лави води з неба. Хотіла за руку, дочку потягти у намет.
Ялмез, вирвала у цариці,  із рук трофеї; стояла, та дивилась на мертве тіло.  Краплі дощу обливали все тіло Ялмез. Водокрут по повітрі, крутив танок,  пустошу, зливи води, разом з піском.
Ялмез дивилась, зіщуливши очі, від води, та вітру: -
    Високий, сильний , загорілий. Лице як на картинки, чорняві коси на голові. Очі відкриті до гори, пусті, та мертві. А на губах усмішка.
- Це не могло зчинятися? Це не він! Це не він!!! Примовляла у голос Ялмез
         – Подаруєш,  ці сльози зірочки, з небес!  тільки тій дівчині? Яку ти сильно покохаєш.
              Танок вітру, так і силився, вирвати із рук Ялмез у небо, пов'язані на мотузочку,  два талісмани:  прозорий камінець, та кільце із ложину.
- Це не могло трапитись? Це не він! Це не він!!! Стояла Ялмез  в незгоду, та вишіптувала. Вода від дощу, стікала з її губ.
- Це не він! Це не він! Це не може бути!
Раптово злива закінчилась, як і зачалась. Ялмез непритомна, впала поруч, у калюжу води. Вода, ще не встигла зникнути у пісок, пустелі Гіз.
Непритомну Ялмез,  амазонки перенесли у намет, накрили сухою ковдрою.
Цариця Амазонок надала приказ:-  Поки Ялмез непритомна, заболіла. Нападати на Гипет ніхто не буде. Тому що, цей напад, вигаданий, для коронації у цариці самої Ялмез. Ялмез була у забуття, та чула приємний голос Щода:
 - Ти зозуленько моя не хвилюйся!
Та благає, з неба  дощовиця
Та, дитячий дзвінкий сміх,
Завжди, щастя полум'яніє
Та, малят всіх  веселка веселить.
Дощ, всю землю покохає.
Радість, в серце, хто це бачить.
Квіти,  дух кохання по землі розвіють
Дощ, всю землю окропить,
Сонця промінь розцвітає
Та, малят всіх веселка веселить.
Щастя, радістю у серці
Та завжди приємний  навкруги сміх.
                Дівчина стала через сон щось марити.
Цариця витягла із рук дочки, мотузочок з двома оберегами. Стала будити названу дочку, водою обливати.
Прокинулася Ялмез від сну.
- Де мотузок, з двома оберегами? Запитала вона у цариці.
- Та ось тут!  Протягнула  руку цариця поруч. Вихопила Ялмез, два Оберіга на мотузочку, з рук цариці. Хотіла підхопитись на ноги, та голова закрутилася.
Впала Ялмез, на пісок у наметі. Так і пролежала добу. На ранок. Коли зачало висходити, велике Африканське сонце. Підвилася Ялмез, з піску у  наметі. Нікому нічого не сказала.  Зникаючи з намету, взяла лік, витягла стрілу, що в сагайдаку з іншими була. Всі подруги у  подиву дивились на Ялмез, мовчки. Не було у наметі на цю хвилину, поруч названої  мами. Цариця, обдивлялась з подругою, схованки, та рабів - людожерів.
- Цариця, як нам бути, з золотим містом? запитала амазонка. Що теж лічила невільників у схованці.
- Треба послати туди, двох переодягнених шпигунок. Щоб визнали все. Та через добу, в ніч, Ялмез на ноги якраз  встане, та  нападемо на це місто. 
 - Встане, встане! я її відвар потаємний приготовила. - промовила цариця. Невільників у перед поженемо, як ту худобу. Зробимо все, як в місті - городище  Єлей. Наказала цариця.
А цим часом. Сонце в пустелі велике показалося з землі. Ялмез підійшла до мертвого Щода.
Всі амазонки були зайняті рабами - невільниками. Їсти їм готували, якого мертвого зі схованок виносили, та у піску хоронили.
 - Таке пішов ти мене шукати, по всьому білому світі. Як ми з тобою, у чарівному лісі клялись, одне одному. Як у снах з тобою розмовляли, коли одне, одного кохали.
Затягнула Ялмез стрілу у лук. Просила небо, як уміла,  як сказало її серце.
Наказувала ти нам Наїна, не кохати.
А нащо жити? Якщо не чого дорогого  у житті не знати, не мати?!
Хотіла я царицею стати. Щоб потім до свого коханого на завжди обернуться. Щоб разом жити, дітей ростити.
Та мабуть у світі нам ніколи цього разом не робити.
Заклинаю тебе Наїна, викликаю. Благаю тебе! щоб ми у тому житі були разом.  Назавжди! Чули це. Боги на небі, на землі, та під землею, та наддалеких зірках, та у садах Андромеди. Та порішили, на все життя з'єднати на вічне кохання Щода, з Ялмез.
Почула Наїна мольбу Ялмез. Митю ніч настала. Ніч з днем, у перший раз на світі встрінулися.
Всі люди на землі полякалися. Амазонки, раби невільники на пісок попадали, молитись, кожний по своєму завадився. Цариця, вскочила у намет, подивитись. Де Ялмез?!
Дивиться з намету, біля трупу невільника, якого поки не прибрали. Стоїть, дочка нею названа.
 Ялмез заправила стрілу у свій лук. І вистрілила догори у темне небо. Лягла на пісок, коло Щода мертвого. Щоб та стріла поцілила її прямо у серце. Довго стріла не барилася. Руками Наїни, та Ярили Ялмез прямо у серце поцілила.
Так на світі,  Наїна, з Ярило зустрілися. Та теж покохали одне одного.
-  У всі віки, у всіх краях, хай буде так!
Котрі не в змозі кохати, одне одного у цьому житі.
Хай кохають одне одного у небесах.
Хоч буде ніч, хоч буде день.
   Рід - всемогутній бог всесвіту, наказав на всі віка.
Поки доЩ, кохає землЯ.  По всюди,у людей, розцвітає кохання. А у кого сім'я кохання, не розцвіте пре житі. Будуть кохати вічно, у всі віки.
Рід - бог усього світу. Він землю всю, із глини, та піску зліпив, та тільки дуже води добавив.
                Один бандурист, поклав бандуру, від втоми. Другий встав, та продовжував першого мову.
 - У небі доЩ веселкою грає. А в цю пору, земля дерева, ароматні квіти розправляє. Всьому живому на землі, землЯ  вітає, та дітям всім благоденства промовляє:
- Це ваш тато так вас всіх пестить!
Буває на ранок, встрінуться Ярило з Наїною. Та Наїна, у день слідкує пильно за Ярилою.  На небі, місяць, та сонце встрінуться, на цілий день.
- Хай назавжди на всій землі  пам'ять про Щода та Ялмез живе! Де Хліб прикрашений листками, та квітками, що  Земля, та Дощ дає. Де сонце, а поруч місяць. Звуть люди, хліб цей коровай!
- Теплий вітерець повіяв. Три бандуристи всевидющих, миттю розтворились у повітрі. Розтворились, над ланами, та садами, над озерами всієї України.
 Діти, по домах порозбігались. - їсти   захотіли. Старі люди стояли, з задумкою, думали про славетну Україну.  Та про наших пращурів, на землі цій, з давня живши. Батьків поважавши, дітей своїх любивши.