Засинаю, і тут вона...
Самотня прикраса між квітів,
У очах сяйво нефритів,
Волосся довге, як ніч, темне прекрасне,
Укрите зорями рясно.
Ізлегка вітер повіє.
Їй кожен колос радіє!
Для неї сонце з світла пісні збирає,
Що пташка зрання співае.
Ой, чи то ти дитя світла?
Ой, чи зупиниш ти битви.
Ой, чи позбавиш мою душу насіння,
Що засіюе розбрат понині?
Ой, чи в тобі моя доля?
Ой, чи готовий до волі?
Ой, чи готовий розірвати кайдани,
Чи залишу лишь страх наостанок?
Ні, я не буду боятись!
Без ніг, хоч на лікті спиратись!
Та буду, ближче до тебе повзти,
Бо найкраще що є це ти.
Проснувся та все ще обличчя знайоме світлом серед пітьми майорить.
В душі паскудно, та вона пам'ятає ту рішучість та радості мить.
І серце мовить: "підіймайся на ноги, досить ждати із неба мани!"
Біжи до щастя, чом чекаеш на місці! Вона світло твое між пітьми!!!"
Засинаю...
© Copyright: Николай Дегтярев, 2015
Свидетельство о публикации №115060810301
Свидетельство о публикации №115060810301
Рецензии