стина

Мене турбує м`який спокій , що із душі моєї пророста,
то може бути одинокість,
хоча не вірю я , що в світі все з проста.

Мене тримають ніжні ранки,
що дарують легкий доторк свого холоду й тепла.
Мене приваблюють красиві ганки,
де розумію я , що ненаста іще моя пора.

Красивих слів у світі є достатньо,
та , як важко щось гідне підібрать,
коли і вправду є що комусь сказати,
так хочеться інколи просто промовчать.

І , як багато сказано зі злості,
і як багато ми буваєм не праві,
чи справді світ такий жорстокий,
що є люди на землі?

Бо ж така вже наша кара,
і за себе я кажу і за кожного із нас.
А нас в світі міліарди,
і всі ми одинокі повсяк час.

Можливо правильно зазначить,
Що багато хто ще молоді.
Не шануємо ми старість...
Постарієм, що тоді?

Чи буде нам про , що пишатись,
чи з гордістю сказати для онука ``То був я``
чи буде сил удосталь вибачатись,
за те, що скоїла сама?

А може то даремно,
а може не в тім твоя винна,
може ти справді добре серце,
в яке колись вцілила стріла?

Чи почуєш звук гармати,
як колись згадаєш все,
як згадаєш батька й матір,
що знайшов від них дорожце над усе.

Мені інколи можуть снитися кошмари,
це досить незбагненні сни.
У них наче душа помирає,
і не світлі , темні вони.

Як хочеться інколи взяти серце своє,
і закрити його під замок.
І ніхто не відкриє його,
і ніхто не натисне курок.

Бо ж часто буває у серце стріляють,
і хто це, то може чутки.
І на щастя весь світ обміняю,
тільки б не збулися ті темнії сни.

Почуйте, не чутеє вухом,
побачте, що не видно віки.
І серце своє бережіть,
глядіть щоб не стало жорстоким,
бо воно одне назавжди.