Як ти помираєш, не хтів я дивитись.
Так закономірно вмирають чуття,
Щоб навіть у пам’яті не відродитись –
У побуті вічне знайти забуття.
Так безповоротно, приречено й тоскно
Згасає кохання останнє в очах,
Обличчя шаблонно затягнуте воском,
Життя – то щоденний напівмертвий жах.
Безбарвний, однаковий, хибний, байдужий...
Чесніше – піти, все лишити як є.
Я не збожеволів – скоріше, одужав,
Щоб серце не втратити зовсім своє.
Як ти помираєш, не хтів я дивитись.
Пішов! І немає назад вороття.
Усесвіт почав наді мною світитись,
Я знову згадав про забуте життя!
01.06.15
Пiшов
© Copyright: Олег Вербовий, 2015
Свидетельство о публикации №115060101907
Свидетельство о публикации №115060101907
Рецензии