84. Василь Стус. Когда тебя осилят сто смертей...

Когда тебя осилят сто смертей
И тяжесть лет томленьем сдавит грудь,
Бесплодные сомненья понесут
За тридевять земель долой с очей.
Когда возможность самоуклоненья
У изголовья сполохом прозренья
Откроется тебе как щедрый дар
Прощений, просьб, прощаний.  И когда
В душе истлеет жажда новых дней,
Тотчас рванется сердце, как во власти
Внезапного недуга, в смертный час свой
На призрачные отблески скорбей.
Ужель тогда помыслишь: смысла нет
В сей адской толчее несметных бичеваний,
Апокрифом расшито житие.
Как отпылает безголосый пламень,
Ты впустишь, Боже, в царствие твое?


Коли тебе здолає тлум смертей
і втома літ твої обляже груди
і понесуть ізвомплені маруди
світ за очі і геть сперед очей.
Коли спромога самоуникань
при узголів’ї спалахом прозріння
відкриється тобі, як благостиня
прощень, опрощень, прощ і прощавань.
Коли протліла згага живоднів
ураз попустить серце, ніби напад
нагальної недуги, в смертний запад,
у феєричні полиски жалів.
Невже тоді помислиш: безпуть є
в пекельній товчі нескінченних тріпань,
апокрифом здобиться житіє.
Як відшаліє безголосий кипень,
чи впустиш, Боже, в царствіє твоє?