Малгожата Дунай

Ми йшли з Савелієм по маленьким вузьким вулицям.Я вже загубилась у часі та просторі,так як не роуміла в якій частині Карпат ми блукаєм,та де саме наближчий кордон чи люди.В голові мутилось від утоми,я подивилась на його обличчя - воно було сповнене скорботи та відчаю.Він немов ранений хижак,що відбився від зграї.
Нас підганяв час,адже наставала ніч,і як відомо було від місцян,ці землі були сповнені зла.Звісно я не повірила,яке зло? від чого зло?Яким чином,але Савелій знав куди йде.Мені ж було лячно від диких та стурбованих оповідок селян про стригоїв та їх повелительки Малгожати Дунай.
Раптом мені пригадалось,що при одному спомині про цю жінку,і кожне обличчя,що було зацікавлено нами,раптом зблідло та вкрилось блідою маскою жаху.Люди ніби свічки,потухли,зніяковіли,та розійшлись.
- Савелію,а хто така ця - Дунай?
Він видихнув повітря,і пар розійшовся немов туман:
- Ти віриш у Бога?
- Частково,а що?
- Добре, - відповів,переломивши гілку,що загороджувала нам шлях, - а у богів ти віриш?
- ммм...давніх?
- так.
- частково.
- тоді тобі буде легше зрозуміти,те що ти скоро побачиш.
Я зупинилась:
- побачу що?
Савелій повернувся до мене:
- дивись, - дістав з кишені маленьке зображення, - бачиш цю дівчину?
- так.
- знаєш скільки їй тут років?
- ні.
- 25.Гарна,правда?
Вдивишись  у нечіткі та розпливчаті риси зображення я помітила,що зображення мало чорне густе волосся та глибокі карі очі.Дивлячись ан мене з портрету,вона ніби причарувала мене,як гіпноз:
- Незвична краса,трохи лячно.
- Цьому зображенню 200 років,якщо не більше.
- Тобто ти хочеш сказати,що...
- Так вона жива,і має по моїм підрахункам виглядати ще краще ніж була.
- та ну....хоча все може бути...
Раптом Савелій спіткнувся та впав,підвівшись він радісно мене стиснув за руку та показав:
- ось тут.
Моїм очам відкрився чудовий вид.Але савелій настільки поспішав,що я втратила його і ми не встигли отямитись.
Він постучав.Я бачила його нервування,але не подавала вигляду.Аж ось,двері задзвеніли і ми почули як клацнув замок:
- Почалось, - прошепотів Савелій стиснувши мене за руку.
Перед нами постав Статний високий чоловік,років 26,з глибокими,виразними голубими очима:
- Чим можу Вам допомогти?
Савелій узяв його за руку і стиснув.
Незнайомець зблід в обличчі,його затрясло:
- вибачте....я....я зовсім не чемний...Матеуш,я господар цього маєтку,прошу сюди.
Ми пройшли далі вглиб.Матеуш провів нас до зали:
- прошу,зараз якраз подадуть гаряче,- промовив він сплеснувши кілька разів у долоні.
- Я знаю,що ти не любиш цієї теми,але вислухай мене,- почав Савелій.
Господар глибоко видохнувши сів навпроти:
- слухаю.
- вона жива.
Матеуш різко підвівся:
- Скажи,що це правда,і можеш просити,що хочеш.
- Я навіть скажу тобі більше,я знаю де вона, - усміхнувшись,сказав мій супутник та запалив цигарку.
- Я чекав цілих 250 років...я був впевнений що це неможливо...Я тримався з усієї сили,але так і не зміг її забути.
- Матеуш,Ви впевнені,що зможете це вислухати?
- так,- відповів він,сжавши праву долоню у кулак.
- Слухайте, я йшов з своєю колегою сюди,як Вам сказати,не за тим,щоб порушити ваш міф про невиліковно-хворі почуття до вашої так би мовити пасії,я прийшов,щоб допомогти,і частково попросити допомоги у Вас,звісно,якщо це можливо.
Хазяїн маєтку,сів на канапу,що стояла поряд.Закуривши цигарку він продовжив:
- що ти хочеш?
- Мені треба така незначна,фактично несуттєва річ,якою володіє Малгожата.
-що?
- розумієте,у неї є те,що допоможе мені покінчити...
- зрозумів, - перебив Матеуш, - вечеряйте,прислуга відведе Вас у ваші апартаменти,а мені потрібно приготуватись, - і пішов.
Ми залишились самі,мовчки поїли та розселились у апартаментах.Так сталось,що моя кімната була поряд із кабінетом Матеуша.
Пізно вночі мене розбудив голос,спочатку важко було розібрати шепіт,але я чітко намагалсь вслухатись:
- я пройшов крізь час та страждання,щоб бути з тобою,я носив тебе у своєму серці,і намагався забути.Але лише одна думка,що я можу втратити тебе з пам"яті,убла настільки важкою мукою,що я не міг себе вгамувати.Ти як спрага,яку я не можу втамувати,ти як ліки,які можуть вилікувати тільки мене...Я так страждав...Я не витримаю більше...Я йду до тебе...крізь час,крізь океани,крізь людей,крізь себе...Я невимовно п"яний та хворий,але лікуватись не хочу...Малгожата...мій скарб...
Потім він затих.Я сиділа та та не могла повірити сама собі,що таке може бути.Мені захотілось записати ці слова,але у кабінеті,звідки я почула голос раптом здійнявся розгаріяш.Мені здалось,що хтось почав трощити і гарчати наче собака,але то був не собака,то було щось набагто більше навіть аніж вовк.
До мене увірвався Савелій:
- намаж себе, - він простягнув мені склянку.
- що це?
- немає часу дурепо!, - прошепотів він і почав мастити мене емульсією.Запах видався навпрочуд огидним.
- сиди тихо і не виходь.
- ти будеш зі мною?
- Так,але тихо,він не має нас почути.
Ще довго моє тіло здригалось від жахливих звуків гуркоту та вою.Але потім під світанок ми почули звук вибитої шибки:
- Все скінчилос.лягай спати, - промовив Савелій.
- Що це було?
- зрозумій,що те що чула,краще не бачитию
- ну?
- пан Матеуш є вирколаком,знаєш таку легенду людина вовк,а Малгожата,що на портреті у мене,це його відвічна така...
- мука?, - продовжила я.
- так,їх розлучили обставини і з того часу майже 250 років він сам не свій.
- вони будуть разом?
- вони не мають права бути разом.
- чому?
- памятаєш у міфах скандинавії,точніше у піснях була історія про Хель та її брата - вовка фенріра?
- звісно...
- так ось,забудь,окрім того що вони родичі.ювони щей були коханцями...а за міфом,якщо вони воз"єднаються...
- то це буде кінець світу?
- ні,просто тоді вони втратять свою людську подобу та зникнуть.
- зрозуміло Савелію...але він так...
- Я знаю...це його,і з цим нічого не зробиш.Це його життя - вона ним керує,вона його зводить з розуму,вона його мучить,вона його п"є...як він казав.
- Дивовижно.
- Нічого дивного,життя.
МИ попрощались та полягали спати.Ця ніч назавжди викарбується у моїй пам"яті.