Л. Костенко. Слайды- вольный перевод

Украинская поэтесса

(вольный перевод)

В нашем саду была роскошной флора, -
крапива, георгины и ревень.
И прадед мой ходил, как призрак Эльсинора,
и сойка в кустиках пищала целый день.

Росли в саду смородина, порычки,
малина разрослась – закрыла весь плетень.
Индустриальное дыханье пятилетки
не добралось еще до дальних деревень.

Цвели ирисы. Яблони родили.
Над грядками стоял свой, собственный, туман.
Бабуся грядки те так-сяк обгородила,
а в воскресенье- праздники, ходила на базар.

Потом в заборе кто-то выломал штакетину,
фонариками груши очарован был.
Через дыру в заборе открывался мир поэту –
большой и сложный, непонятный мир.

Прорублено окно – с укропа и… в Европу.
В Европе – мельница, мотор, автомобиль,
а прадед мой ходил, как Ной после потопа,
а я мала была еще, как херувим.

В саду порхала, дёргала березку,
пугала в гнёздах птичек небольших,
а утром, сквозь кусты, смотрела я на тётю,
что расцвела, как майская сирень.

Идиллия? Архаика? Скажите… Нет, не надо.
Пусть в уголке души ещё побудет сад.
Вот до’жились уже - забыли краски неба,
оно же, иногда, из колора досад.

Пусть будет сад и дерево крылато,
и кот-воркот, и много еще див…
Взрослеет память – то уже не слайды,
Уже судьба глядится в объектив.

P.S. Порычки = красная или белая смородина.

Май, 2015 г.
оригінал

Унашом у саду була розкішна флора:
жоржини й кропива, любисток і ревень.
І прадід мій ходив, як привид Ельсінора,
і сойка у кущах пищала цілий день.

Була в тому саду смородина й порічки.
Малина розрослась, як дикий чагарник.
Індустріальний подих п’ятирічки
до нас у сад тоді ще не проник.

Ще півники цвіли. Ще яблуня родила.
В городі ще стояв локальний, свій, туман.
Бабуся той город так-сяк обгородила,
а потім, щовесни, білила той паркан.

А потім в паркані хтось виламав штахетину,
ліхтариками груш вчарований між віт.
В ту дірку в паркані відкрився світ поету –
великий, і складний, і незбагненний світ.

Прорубане вікно – з укропу у Європу.
В Європі вже був млин, двигучий, паровий,
А прадід мій ходив, як Ной після потопу.
А я собі мала була, як херувим.

Я пурхала в саду, розгойдувала квітку.
Полохала в садку пташину боязку.
А вранці, крізь бузок, дивилася на тітку,
котра буда чомусь – як свіжий кущ бузку.

Ідилія? Кажіть. Архаїка? Не траба.
У закутку душі хай буде трохи сад.
Вже дожились – забули колір неба,
воно буває кольору досад.

Хай буде сад, і дерево крислате,
і кіт-воркіт і ще багато див.
Доросла пам’ять – то уже не слайди.
Тоді вже доля гляне в об’єктив.