Н сен тниц

Моє безсиля на грані обриву.
Ще один крок - і вийду в вікно.
Я полечу. У далеку, безпам'ятну прірву.
Холодна, гаряча - мені всеодно.

Мені всеодно, як помирати.
І чи помирати тут взагалі.
Грати, летіти, чи кров'ю стікати.
Чи тліти повітрям в чистій імлі.

Стану ніким. І всім одночасно.
Випишу буквами відчай, дурну блекоту.
Все по-дурному. Все як в кошмарі. Не вчасно.
Я падаю, хоч ніби спокійно іду.

Лечу висотою щоби кометою впасти.
Жевріє надія, якої нема.
Ніби є віра. І ціни їй не скласти.
Так, вона є. А може...і неї нема.

Розсипатись попелом і розвіятись вітром.
Прахом, нечутним, який колись був.
Стати чимось дуже до скону безликим
Білим як сніг, червоним як кров.

Я не проситиму. І не благатиму.
Не буду в ноги падати, бруднити колін
Ні, руки в молитві я не складатиму.
Нікому не вірю. Ніщо не віщує...хм...змін.

Хто я така? Все і нічого.
Світле і темне. Порожнє й пусте.
Я дві половини великого Всього.
Якого Немає. Й яке знову ж Є.

Я ніби планета, в якої немає орбіти.
Зоря, що блукає в сусідніх світах.
Куди, ну куди мені все оте діти?
Тем Всесвіт, що в пальцях пульсує,
І серця руках.

Він надто великий, і надто космічний
Там Хаос, Безодня, повноніма!
Він мій, незбагненно прекрасний і вічний!
Хворий диким безумством, хіба що незримим дарма.

Навшпиньки вихожу вологим повітрям.
Може безсила. Та досі жива.
Помру, коли здамся. Втрачу сміливість і волю.
Не втратила ще. Хоч майже снаги вже нема.

Я - Всесвіт. З мільйонами зір і квазарів.
Я - Небо. Безваге й легке. З крапель води
Я - Нескорений Світ. Поміж іншими мертвосвітами.
Галактика, створена вибухом Шляху й Мети.