75. Василь Стус. Вот эта тропка, что сбегает в дол

Вот эта тропка, что сбегает в дол
(Печально-синий ворочок разлуки),
Чреда дубов, песок, до неба сосны,
И помутнелая вода озер,
И черный челн, и червоны весла,
И как расцветший ирис – скорбный лик
Моей любимой (у подола – сын).
О счастье невозможное! Былое
Стоит обапол, как волшебный сфинкс.
Рукой холодной обопрись о камень
И пальцами ослеплыми ощупай
Оскаленную мертвенную пасть,
Увесистость его тяжелых лап.
Поземкою проносятся столетья
Над вязким гулким черноводьем. Ветер,
Будто напуганный кудлатый пес,
За полу тебя цапнет – и стремглав,
Куда глаза глядят…  О древний мир!
Ты не узнал меня, как я тебя?


Оця стежина, що збігає в діл
(цей синьо-тьмавий ворочок розлуки),
черга дубів, пісок і гострі сосни,
підбожеволіла вода озер
і чорний човен і червоні весла
і як розквітлий ірис — сумнолиця
моя кохана (при подолі — син).
О недосяжне щастя! Проминуле
стоїть обабіч, мов казковий сфінкс.
Клади холодну руку на підмурок
і пальцями осліплими обмацуй
ощирену, гулку й окляклу пащу
і ваговитість пазуристих лап.
Несе поземкою багатоліть
понад загусклим чорноводдям. Вітер,
немов настрашений кудлатий пес,
скубне тебе за полу — й стрімголов
світ за очі втікає. Давній світе,
ти не впізнав мене, як я тебе?