Лина Костенко Берестечко Часть 33

Лина Костенко «Берестечко»

Часть 33

КОЛЬ НЕТ ШРАМКА, СПУЩУСЬ ПРОВЕДАТЬ ДЕДА.
Как хорошо, и , как прекрасно тут…
И груша есть. И  надо мне проведать
И деда, да и мальвы, что дичая здесь растут.

Тот дед гончар на выводы мастак –
И, как сапожник, хает Хмеля за разруху.
И не особо возразишь – дед глуховат…
Иль вид он делает, чтоб бред мой весь не слушать?!

Всё крутит круг, да и жужжит, как шмель.
И так жужжит, что повторить не смею.
А то, что я и есть тот самый Хмель,
Не говорю. Молчу… и не краснею.

ДОВОЕВАЛИСЬ! ХАЙ БЫ ЕМУ ГРЭЦЬ!
Вам выскажу одно своё сомненье:

«Иль пораженье – то всему конец?!
Или… начало новым пораженьям?»

О, БОЖЕ ПРАВЫЙ! КАК ГОРИТ ЗВЕЗДА!
Вот там Субботов… Ну а дальше – Сечь.
Есть на Волыни Свитязь. Он, как глаз,
Вдаль всматривается, чтобы нас сберечь.

Услышал голос престарелой липы.
И ощутил небес святую твердь.
А по ночам привычно воет ветер,
И кто-то стонет… Может моя смерть?

Я славно жил. Кончаю под забором.
И думы тяжкие гнетут меня сильней.
И веет ветер. Говорит с укором,
Что мало сделал я для родины своей.

БОЮСЬ НОЧИ, ПОСКОЛЬКУ НЕТ В НЕЙ ДНА.
Я прожил жизнь за миг лишь, за минутку…
Душа бредёт, как сиротинушка, одна,
Как тот цветок с названьем незабудка.

То закричат в пожарищах сычи,
То воет волк. То воет ветер в поле.
И этот рыцарь, что не спит вночи,
Мне думы тяжкие наводит лишь о боли!

НЕТ ЖИЗНИ В ЭТОМ ДУШ СПЛЕТЕНИИ,
Средь нас находятся лишь тени, приведения.
                А если выйдешь прогуляться в ночь,
                Зацепит за ногу кривой корявый корч!

И СНЯТСЯ СНЫ, ЧТО ГОРШЕ, ЧЕМ РАПА,
Они кричат, как в рот воды набрали.
Приснились мне во поле черепа…
Что по бокам вокруг дорог стояли.

Их выворачивают, когда плужат луг,
Но всё ж поля вокруг позаростали.
… Видения души моей вокруг
Находят только горести, печали!

Жду отовсюду лишь одной беды.
Беда и горе – парами повсюду.
Вот появилась первая звезда,
Чумацкий шлях открыла она людям.

Что я? Пылал я раньше вволю!
Как пьяно пахнет сено молодое.
И капельки вот той небесной соли
Напоминают мне про славное-былое!

А ВЕДЬМА ГДЕ-ТО ТАМ ВДАЛИ
Терновую косынку повязала,
И мне сказала, что дела мои
Не обсуждала, ведь она – молчала.
                И говорит, что долгожители здесь редки,
                Себя сравнила с птицей… тою, что на ветке.
                Смеюсь сегодня, улыбаюсь и клюю,
                А завтра – пурх… и вот уже в раю.
Ну, в чём печаль? В том, что не станет ведьмы?
Тебя упрёками никто не загрызёт.
Так одиноко в грусти все мы немы… 
И кто ж поесть тебе в дальнейшем принесёт?
               
А ЭТОЙ НОЧЬЮ ПРИХОДИЛИ ГОСТИ.
Бродячий цыган ко двору забрёл.
С ним цыганчонок, что покушать просит
Меня. Я мальчугана накормил.

Быть может, цыган – вор? Как знать?
НО, ТОЛЬКО ДУШУ МОГУТ ЛИШЬ У НАС УКРАСТЬ…
Смеётся цыган и блестит серьгою, Готов коней он подковать героям

Вот так мы и живём – едим супец на рыбке,
Купил у деда вновь свистульку я.
А цыган с цыганчатами, нам поиграв на скипке,
Остался с нами… не украл коня.


*****


Костенко Ліна «Берестечко»

Частина 33


НЕМА ШРАМКА — НАВІДУЮСЬ ДО ДІДА.
От де мені ще добре, так це тут.
І груша є, і хто ж його провіда?
І мальви — здичавіли, а цвітуть!
Цей дід гончар на гетьмана лихий.
Все лає Хмеля, що така розруха.
Із ним не побалакаєш, глухий.
Чи, може, звик, що вже ніхто не слуха.
Все крутить круг свій і гуде як джміль.
А лає так, що годі й повторити.
Ну, а що я і є той самий Хміль,
чей не потреба говорити.
ДОВОЮВАВСЯ, ХАЙ БИ ЙОМУ ГРЕЦЬ.
Призвів людей іще до 'дної пастки.
Чи ця поразка — це уже кінець?
Чи лиш початок іншої поразки?
БОЖЕ МИЛИЙ, ЯК ЗОРІ СВІТЯТЬСЯ!
Десь там Суботів, десь там Січ…
У Волині є око Світязя.
Воно також дивиться в ніч.
Вже чути з пущі липу переквітлу.
Нічного неба незглибима твердь.
Я слухаю вночі правічний голос вітру.
Щось стогне у дворі. То ходить моя смерть.
Славетно жив. Кінчаю сіромашне.
Моїх думок безсонних чорторий.
Як виє вітер, наче йому страшно
і наче сумно, наче він старий.
БОЮСЯ НОЧІ, В НІЙ НЕМАЄ ДНА.
Життя прожив — і ось мої набутки.
Душа іде сама собі одна
крізь день і ніч, і спогади, і смутки.
 
То десь кричать на згарищах сичі.
То виє вовк, то вітер виє в полі.
Та ще той лицар. Глянеш уночі —
а він лежить. Сахнешся мимоволі.
НЕМА ЖИТТЯ В ТАКОМУ ЖИВОТІННІ.
Між нами ходять привиди і тіні.
По схилах підкрадаються вночі
япинуваті скорчені корчі.
І СНЯТЬСЯ СНИ, ГІРКІШІ ВІД РОПИ.
Вони кричать як заткнуті чопами.
Мені приснились в полі черепи,
по самий обрій — поле з черепами.
Їх вивертають з ґрунту лемеші.
А поле заростає блекотою.
Видіння стемнілої душі,
аж губи обкипіли гіркотою…
ЧЕКАЮ ЛИХА. ЗВІДУСІЛЬ. ЩОМИТІ.
Біди чекаю. Горя. Звідусіль.
Вже зірочки на чорнім оксамиті
Чумацьким Шляхом розсипають сіль.
Чого мені? Нажився я доволі.
Як гарно пахне сіно молоде!
Та тільки часом дрібка тої солі
мені з небес у очі попаде…
А ВІДЬМА ВСЕ ЗВІДДАЛЕКИ.
Тернову хустку пов'язала.
— Не гримай на мої думки.
Я ще ж нічого не сказала.
Та й каже: — Я вже у такому віці,
що вже сиджу як пташечка на вітці.
Оце сміюсь, балакаю, клюю,
а завтра — пурх! — та вже і у раю.
То що, й нічого. І не буде відьми.
Ніхто тебе не гризтиме, та й все.
А хто ж тебе, самотнього, обійде?
А хто ж тобі поїстоньки внесе?
ЦІЄЇ НОЧІ ХТОСЬ ЛОМИВСЯ В БРАМУ.
Бродячий циган ночувать забрів.
І циганча, ні голе, ані вбране,
просило їсти. Я його пригрів.
Він, може, й злодій.
             Що в нас красти зрештою?
Що, крім душі іще в нас грабувать?
Сміється циган блискає сережкою:
— Тут — каже — кіньми пахне.
                Не треба підкувать?
Отак ми й живемо, на юшці та на рибці.
Купив у діда ще одне горня.
І циган з циганчам,
                погравши нам на скрипці,
іще лишився. І не вкрав коня.