Чомусь так сумно на душ

Чомусь так сумно на душі…
Але чого – і сам не знаю,
Не допоможуть і вірші,
Бо, як собі ти не бреши,
Хто скаже: нащо їх складаю?…

Коли із друзями сиджу,
Веселощі і там, і тут,
І мені гарно, не брешу,
Ось-ось свій сум я придушу,
Аж раптом виникає лють…

Дратують сильно ті знання,
Що я повинен веселитись,
Обрати настрій навмання,
І в нього, як в своє вбрання,
Повинен хутко я одітись.

І розумію, що не гарно,
Завжди ходити, наче хмара,
Та справді в мене дуже мало,
Людей та місць, з якими б стало,
Насправді весело, шикарно.

Сумую, бо не розуміють
Хоча ж повинні, якщо друзі,
Лиш декілька  відчути вміють,
Вітри ті, що на серці віють,
Підтримають при чорній смузі.
 
Сумую я через погоду:
В кого б спитать, куди поділась
Та зимня, вишукана врода?
Розтаяло все, і негода
В моїм подвір’ї розмістилась.

Сумую, бо й наступний рік
Мені провчитись доведеться,
Тому, чого б не бачив вік,
Чи взагалі б з планети втік,
Бо ця наука не до серця…

Сумую, бо не можу знати
Всього того, що б так хотів,
І ні в Бермудах попірнати,
Ні в гори на Тибет злітати,
Ні в жоден із чужих світів…

Сумую, бо були часи,
Коли були зі мною люди,
Яких братами б охрестив,
Але ж образи не простив, 
Тепер часів таких не буде…

Не тут би зараз мені бути,
А бути там, де серцю треба:
Які там люди? Що там буде?
А може сон це? Хай розбудять!
Та поки лиш дивлюсь на небо…