55. Василь Стус. От соловьев стал желтым сад 1

A
От соловьев стал желтым сад.
Он изнемог от их надсад.
И от потерянной свечи,
И от печальных звезд в ночи.
А в небе месяц золотой
Дрожит и бьется, как живой.
Сияют бледным светом вишни
Во тьме. Дождь только что пролил
И всё во мне, что неутешно,
Все передумы разбудил.
Я двери приоткрыл с веранды -
Густой, дремучий виноград,
Растущий в лад и невпопад,
Сон первый розы охранял там.
Свеча от ветра задрожала –
Свет голубем с нее взлетел,
И стих твой вырвался нежданно,
И дух разрушил плоти плен.
Поднялся купол небокрая,
Сияла сада красота,
Как будто смотрит мать святая.
Я в ней – то гиб, то воскресал.



Посоловів од співу сад,
од солов’їв, і од надсад.
І од самотньої свічі,
і од жалких зірок вночі.
У небі місяць горовий
скидається, як пульс живий.
Ущухлим світлом сяють вишні
опонічні. Допіру лив
високий дощ. І всі невтішні
мої передуми будив.
Я двері прочинив з веранди,
де кострубатий вертоград,
собі не в силі дати лад,
пильнує перший сон троянди.
Свіча затріпотіла — й світло,
мов голуба, пустила в лет
і вірш твій вирвався без титла,
і дух твій вирвався з тенет,
бо надто кругле небо краю,
і кругла саду ліпота,
бо мати дивиться свята.
Я в ній — смеркаю і світаю.