54. Василь Стус. Как разволновались астры...

Как разволновались астры
приосенним солнцелетом,
быстроблещущей порою
листопада-резвуна.
Знать бы, где беда нагрянет.
Может, заморозок ранний,
может, дождь, а может, ветер,
вот и стой – как на юру.
Закружился по-над ними
вечер, крылья пораскинув,
что стозоркий коршун камнем
на голубку с неба пал.
Скоро ходуном заходят,
чистым золотом сияя,
лес, залески, перелески,
и настанет благодать.
Аль цветам довольно мига,
долею своей довольны,
хватит жизни им и смерти –
дал им Бог всего сполна.
Так под листьев кругопадом
в торжестве поры вечерней
светят синим светом астры
без веселья, без тоски.


Зворохобилися айстри
приосіннім сонцелетом,
проминальною порою,
падолистом деручким.
Бозна-звідки ждати ранку.
Може, зазимок раптовий,
може, дощ, а, може, вітер,
стій – немов на чолопку.
Кружеляє понад ними
вечір, крила розкриливши,
впав на горлицю із неба
стонасторчений коршак.
Скоро ходором заходить
щирим злотом кута брама
лісу, залісу, узлісся
і настане благовість.
Але квітам досить миті,
досить долі, досить часу,
досить їм життя і смерті –
всього Бог їм дав сповна.
Тож під листя кругопадом
в урочистості вечірній
мріють сині-сині айстри
без радіння і журби.