(Тель-Авіву)
У наших душ є спільне щось із морем:
То грає бірюза в нім, то блакить;
Є у житті земнім щось неозоре,
Мов плюскіт хвиль по дивних снах століть.
В невпиннім танці котяться одвіку –
Збивають в пишну піну мить снаги;
Легкі, грайливі, непідвладні ліку...
Бурчать, шліфують, пестять береги.
Так часом хвилі, досі незбагненні,
Народжуються в серденьку тремкім,
(Навіщо й як – іще не знають вчені),
Байдужий штиль – не з ним, не в нім!
Ген-ген на яхтах вітер пне вітрила –
Несе удалеч білу суть думок.
Спинить в душі її – ніхто не в силах!
Можливо, в русі тім – до Неба крок?
Бiлi вiтрила
© Copyright: Валентина Чайковская, 2015
Свидетельство о публикации №115040405964
Свидетельство о публикации №115040405964
Рецензии
Класно! Зрозуміла і присвята цього твору. Так хочеться кудись... Та треба на городи. А миттєвості все збиваються в піну й збиваються. Гарний вірш.
Олег Омелянчук 24.04.2015 18:40 • Заявить о нарушении
Олег Омелянчук 24.04.2015 18:40 • Заявить о нарушении
Дякую, Олегу, за добре слово, за цю глибоку щирість!!! І про те, що мріється, і про городи. Які б стомлені не поверталися з тієї праці, та я знаю - земля дає силу! Хай Вам ведеться! Здоров"я і миру!
Валентина Чайковская 26.04.2015 20:13 Заявить о нарушении
Валентина Чайковская 26.04.2015 20:13 Заявить о нарушении